Наприкінці жовтня цього року Конференція європейських комісій «Справедливість і Мир» з нагоди 40 річниці з дня опублікування енцикліки «Popolorum Progressio» Папи Павла VІ організувала в Албанії семінар-діалог на тему «Бідність та міграція як виклик до розвитку народів». Для участі у цій програмі з’їхалися представники комісій різних європейських країн, а зокрема з Угорщини, Німеччини, Литви, Греції, Італії, Португалії, Румунії та України. Україну в цій програмі представляли Анна Окіс, офіс-менеджер Комісії «Справедливість і мир» УГКЦ, і Мирослава Рап, молодший науковий співробітник Інституту релігії і суспільства УКУ. Метою програми було відкрити для себе та інших реальність бідності та міграції у формі діалогу.

Для досягнення цієї мети учасники семінару були розподілені попарно у групи і поселені в албанські сім’ї, які проживають у місті Шкодер або на його околицях. Кожну групу супроводжував помічник з албанського середовища, який перш за все допомагав при спілкуванні, перекладаючи все, та пояснював особливості взаємин та звичаїв сучасності та минулого. Протягом чотирьох днів представники груп брали активну участь у повсякденному житті сім’ї: працювали та ходили разом на роботу, допомагали по господарству, готували їжу, доглядали за тваринами та виховували дітей, відвідували навчальні заклади, лікарні, церкви та мечеті. Саме завдяки такому спілкуванню стиралися кордони між незнайомими людьми та було набагато легше розпочати розмову на особисту тему.

Соціальний, релігійний та фінансовий статус сімей відрізнявся кардинально. З восьми сімей, лише дві проживали в самому місті Шкодер, чотири на околиці, і ще дві у гірській місцевості, яка розташована приблизно за дві години їзди від міста та ще годину пішки. В основному це були сім’ї з низьким доходом і мінімальними умовами проживання. За віросповіданням, лише одна сім’я, де проживали учасники, вважає себе мусульманською, решта католики. Люди з різних релігійних груп живуть мирно, але й надалі поширеними є дільниці на околиці міста, де проживають лише мусульмани чи християни. Якщо говорити в загальному, релігійна різноманітність ніколи не призводила до конфліктів чи проблем.

Нам пощастило бути у той час, коли мусульмани відзначають велике свято закінчення важливого місяця Рамадану, і була нагода побачити як відбувається це святкування. Одна з представниць української комісії проживала у мусульманській сім’ї і мала змогу за цим спостерігати. У наш час, албанські мусульмани під час святкування зберегли традицію відвідувати родичів та сусідів. Важко сказати, чи справді кожного року стільки людей приходить відвідати, чи це ще було спричинено наявністю гостей з-за кордону, і кожен хотів побачити та познайомитися з ними. Звичайно такі відвідини довго не тривають – година, дві максимум. Господарі дому пригощають солодощами та кавою.

Дві групи учасників проживали у напівсільській околиці міста Шкодер – Добрач. Їх об’єднувало те, що господині працювали разом у монастирі Сестер Милосердя, які приїхали з Німеччини та Швейцарії до Албанії з метою працювати зі родинами, які пов’язані між собою кровною помстою. Але з часом сестри-монахині побачили, що ці люди потребують набагато більше допомоги. Зараз будинок монастиря служить для батьків як дитячий садок, якого в цій околиці нема взагалі, реабілітаційний центр та поліклініка. Люди надають перевагу прийти на лікування у монастир, ніж у лікарню: тут вони отримують повноцінний якісний медичний догляд та лікування, тут є ліки та медичні препарати, що є відсутнім у лікарні. Неодноразово монахині організовували вистави для дітей за участю самих же дітей. Крім цього неподалік самого монастиря вже завершується будівництво будинку призначеного для дозвілля дітей.

Сім’я, яку гостила Анну Окіс разом з представником грецької комісії Нікосом Воціносом, проживала у одноповерховому будинку, який перейшов у спадок господарю Мірі Нікаю від батька. Спільно з дружиною у них є двоє дітей: 13-річний син та 9-річна фізично неповносправна донька. Коли дівчинці виповнилося півроку батьки помітили, що в неї є певні проблеми зі здоров’ям, мати Флютура неодноразово зверталася до різних інстанцій за допомогою, але ніхто не хотів допомогти, лише сестра-монахиня з монастиря організувала поїздку в Німеччину на операцію. На жаль, лікарі не пообіцяли, що дівчинка буде ходити. Зараз для матері дуже важкий період – бачити, що її донька вже ніколи не буде такою, як інші діти, тому роботу по догляду за дитиною вона поручила батькові. Це мабуть був один з винятків, коли батько і господар допомагав своїй дружині у виконанні домашніх обов’язків. Флютурі дуже важко переживати щоразу, що інші діти бігають по коридорах школи чи провулками, а її донька сидить у інвалідному візку чи за партою.

Дівчинка Фатьйона дуже активна і комунікабельна. Вона любить пізнавати світ не менше, а може і більше, ніж інші, у чому і допомагають їй її батьки. Фатьйона дуже любить співати, про що знали у дитсадки, який вона відвідувала і в школі – вона брала участь у виставах, які організовували в монастирі, а зараз у класі сидить серед кращих учнів.

На жаль, через таку надмірну увагу до доньки, їхній син Фатлюм закрився у собі: він уникає спілкування, на запитання відповідає коротко, особливою успішністю у школі не відзначається і намагається бути на задньому плані. Психологічний та емоційний розвиток не відповідає його вікові.

Мати цих дітей надіється, що у майбутньому їм вдасться оформити документи на виїзд закордон на постійне місце проживання, що зробили вже брат і сестра Флютури, які зараз живуть в Італії. Прийняти таке рішення штовхає лише бажання дати дітям повноцінний розвиток та життя, освіту та відповідний догляд, а не лише існування.

Друга сім’я, яка також тісно пов’язана із монастирем Сестер Милосердя, це сім’я Ірени та Соколь. У них четверо дітей: донька і три сини – двоє з них уже живуть окремо. Роботу батькам дали сестри-монахині: Ірена працює соціальним працівником у монастирі, а Соколь чистить річковий канал у місті, вони ж допомогли збудувати свій власний будинок, після того, як сім’я переїхала до міста кілька років тому, у зв’язку з кровною помстою, в яку замішана родина. Віра і надія, яку дали цій сім’ї у монастирі, змінила традиційне албанське бачення на світ і сім’ю. У цих сім’ях не зустрінеш дискримінації жінки і дівчини, насилля над нею, розподілу ролей у сім’ї, різного трактування сина і доньки, ворожнечі. Цей монастир є малий оазисом серед пустелі зневіри і закам’янілих звичаїв та ментальності народу. Ці дві сім’ї спілкуються і проводять вихідні разом.

Інший світ Албанії побачила Мирослава Рап, яка жила разом з Йорґом Хілґерсом з Німеччини у сім’ї, яка рік тому переїхала в передмістя Шкодра з північної гірської частини країни, шукаючи кращих умов проживання. Сім’ю Єревій, де двоє безробітних батьків виховують семеро дітей, забезпечують старші доньки, 17 і 20 років, працюючи на взуттєвій фабриці. У школі навчаються лише хлопці, а освіта дочок обмежується кількома місяцями початкової школи. Зрештою, це їх не дуже засмучує, оскільки основне завдання жінки в албанському суспільстві все ще полягає в тому, щоб вийти заміж і піклуватися про дітей і чоловіка.

Одне з завдань для кожного учасника семінару було принести з собою від сімей – символ, який його вразив найбільше. Серед цих символів можна було побачити: домашній хліб, малюнки дітей, каштани, які сім’ї вживають щодня як основну страву чи делікатес; ракію, без якої не розпочиналась жоден день і трапеза, шкарпетки ручної роботи, тощо. Ці символи були з нами продовж другої частини програми та поїхали разом у наші домівки та місця праці, несучи з собою повноту матеріальної вбогості та духовного багатства, радості та безнадії, яку ми зустріли у родинах.

Ця частина семінару-дискусії проходила у вигляді діалогів-ділень, пленарних засідань та праці в робочих групах, де обговорювався та аналізувався досвід, здобутий у сім’ях, учасники зустрічалися з представниками Церкви, місцевих громадських організацій, які надають соціальну і психологічну допомогу, захищають права, сприяють примиренню між сім’ями, які перебувають у кровній помсті. На семінар були запрошенні також і представники владних структур, але як показав результат – вони проігнорували таку подію.

Усі учасники проживали у «Селі Миру», яке було сконструйовано для біженців (зокрема з Косово), бідних та усіх тих, які тимчасово перебувають без даху над головою. На сьогоднішній день у «селі», яке налічує приблизно 40 шестимісних будиночків, приживає до п’яти сімей. У зв’язку з тим, що зараз «село» не заселене повністю, приміщення, конференційні зали та семінарські кімнати використовуються для проведення конференцій, семінарів, зустрічей та обговорень.

Побудова і задум цієї програми мали на меті вивчити проблеми бідності та міграції через персональну зустріч з самими людьми і сім’ями, яких торкаються питання внутрішньої або зовнішньої міграції, а не лише вивчити цю ситуацію за друкованими матеріалами та зустрічами з представниками різних органів та організацій. Цей семінар:

– Допоміг учасникам краще зрозуміти реальність життя і роботи сімей;
– Допоміг вивчити потенційні можливості, засоби та стратегії покращення умов проживання пересічних албанців, у той же час як політичні, законні та соціально-економічні умови життя в Албанії можна вивчити більш всебічно;
– Показав важливість активної участі (рівної участі), яка відкриває можливості соціально-економічного та соціально-культурного розвитку у світлі перешкод, які потрібно побороти, та у світлі змін, які пересічні албанці мають у своєму розпорядженні, щоб знайти свій шлях до подолання бідності;
– Допоміг приєднатися до роздумів і діалогу на шляху до зміцнення взаємного розуміння і, можливо, співпрацювати з місцевими та європейськими представниками спільноти «Справедливість і Мир».

Після завершення семінару на учасників ще чекає написання звіту у вигляді життєвої історії одного або кількох членів сім’ї, де вони проживали під час першої частини програми. Таким чином організатори будуть мати змогу порівняти два погляди на дану ситуацію в Албанії і зрозуміти різне сприймання світу.

Довідка

Бідність в Албанії

Албанія належить до найбідніших країн Європи. До бідності призвело власне низький дохід. Більшість сімей живуть на дохід одного з членів: місячний дохід сім’ї з чотирьох чоловік складає приблизно 16 000 лек (127 євро), а це 1 євро на день на одну особу. У густонаселених районах (понад 10 000 чоловік) дохід коливається між 20 000 і 38 000 лек (153-292 євро), а це 1,20-2,35 євро на день. Станом на 2002 рік 30% населення Албанії проживали нижче національного рівня бідності, і 48% нижче міжнародного рівня.

Убогі умови проживання та забезпечення житлом і надалі залишаються проблемою албанських сімей. Житлова площа для сім’ї з 4-5 членів становить в середньому 53м2, а більш як 20% сімей з чотирьох чоловік проживають на площі 40м2 і меншій. Помешкання обладнані бідно, особливо у сільській місцевості. Менш як половина має протічну воду, в районах з населенням до 10 000 цей відсоток ще збільшується. Лише 1% населення має центральне опалення, 95% албанців опалюють кімнати окремо і 4% не опалюють їх взагалі. Основний опалювальний ресурс – дерево (74%) та електрика (22%). Подача електрики призупиняється протягом ночі (з першої до шостої години щодня) та кілька разів протягом світлового дня. Забезпечені албанські сім’ї та власники магазинів і закладів харчування купують генератори.

Відсутність працевлаштування це ще одна причина поширення бідності, особливо у сільських місцевостях. Ринок праці Албанії характеризується високим відсотком безробіття. 90% безробітних не можуть знайти роботи вже довгий період часу. Це все і призводить до міграції албанців закордон.

Внутрішня і зовнішня міграція

Хоча міграція і нав’язує проблеми державі і суспільству, оскільки чесні і освічені албанці покидають країну, вона також покращує умови життя (збільшення прибутку, переказ грошей, тощо).

Міграція в Албанії розпочалася після падіння режиму Ходжі у 1990 році. Щоб уникнути занепаду у своїй країні, частина населення Албанії емігрувала до інших країн (в основному західних), які мали на той час міцнішу економіку. Одночасно відбувалась і внутрішня міграція. Більшість мігрантів це були молоді люди віком 20-35 років, бо саме ця вікова група найчастіше страждала від безробіття.

Після 1990 значна частина населення поселилася поряд з уже заселеними територіями, тим самим і ускладнили ситуацію в регіоні. Приїжджі з інших місць уже по кілька років живуть і не можуть отримати документів на право власності на землю і приміщення, які вони збудували: такі райони просто не зареєстровані у державних установах.
У березні 1991 році почалася масова міграція, коли приблизно 107 000 чоловік емігрувало до Греції та Італії. На сьогоднішній день це число збільшилося до 600 000 (а це 19% населення Албанії покинуло своє місце праці і постійного проживання на тимчасовий чи постійний період).

Еміграція з Албанії спричинена в основному бідною економічною ситуацією в країні, що проявляється у низькому доході та поганими перспективами працевлаштування. Більшість мігрантів емігрує повторно закордон. 58% емігрантів наймають на короткотермінові роботи, 50% працює сезонно.

Освіта дуже важливий і необхідний чинник, але і він не є настільки визначальним, щоб призупинити міграцію. Правдиве призупинення міграції можна досягнути при тісній співпраці діячів владних, громадських та церковних структур. Така співпраця особливо потрібна у сфері середньої освіти. Церква намагається запропонувати альтернативу (також і в соціальній роботі), але може допомогти у вирішенні цієї проблеми лише на певному рівні.

Анна Окіс, Комісія «Справедливість і Мир», УГКЦ