ENGБорис Ґудзяк: Треба позбуватися страху (Експрес)
— Тривають різдвяні свята. Як ви їх відзначаєте?
— Моє свято почалось напередодні Нового року — до мене приїхала мама, якiй 85 рокiв, яку бачу дуже рiдко, адже вона проживає в Америцi. Хочу показати мамi зимовi Карпати, та й сам стану на лижi, бо люблю їзду. Але, на жаль, маю на неї дуже мало часу.
— Яким у вашому житті був 2010-й рік?
— Неймовiрно насиченим. Крiм всiх подiй i обов’язкiв у Львові та в унiверситетi, я цього року подорожував бiльше, нiж коли-небудь. Якщо рахувати, що робочий тиждень — це 40 годин, то я провiв п’ять тижнiв на летовищах i шість — у повiтрi. Всього — понад сто рейсiв! Двi поїздки навколо свiту — одна до Австралiї, де мав 40 виступiв за 19 днiв в рiзних мiстах, iнша — через Америку до Японiї.
Були i сумнi моменти — я назавжди попрощався зi своїм професором, візантистом, славістом Ігорем Шевченком. Він відійшов до іншого світу. А саме з ним я колись писав докторську працю в Гарвардському університеті.
У 2010 розпочалась будова нашого унiверситетського мiстечка. Це дуже вiдповiдальний проект, який ставить немалi виклики перед ректоратом — творчi, органiзацiйнi, фiнансовi. Ну і моє 50-рiччя, воно змусило глибше задуматись над життям, побачити, наскiльки в ньому багато благодатi, i яким щедрим є Господь до мене.
— Минулого року ви були одним iз перших, хто вiдкрито заявив про
тиск iз сторони СБУ…
— Дивлячись на цьогорiчнi тенденцiї в Українi очима iсторика, гадаю, що в розвитку нашої самобутностi, незалежностi i державно-нацiональної та моральної зрiлостi, ми робимо якусь паузу, якщо не крок назад. Я не хотiв би надто драматизувати нi цього одного iнциденту, нi того, що дiється в Українi. Та менi здається, що у нас буде чимало проблем, поки почуття вiдповiдальностi за стан суспiльства не стане загальним.
Нашi глибокi розчарування, якi висловлюємо щодо подiй останнiх рокiв, пов’язанi з тим, що ми постiйно наступаємо на ті ж самi граблi. Хочемо, щоб один Мойсей вивiв нас з дому неволi, та не покидаємо своєї звички нарiкати i зволiкати.
Ми збоку спостерігаємо чи йому або їй це вдасться. А потiм перебуваємо в шоцi, коли бачимо, що один чи інший лiдер не має здатностi бути спасителем. Та для нас є один Спаситель, народження якого ми вiтаємо цими днями! А всi ми — люди слабкi. Я можу сказати — первий єсьм аз, що по церковнослов’янськи — перший з них є я.
Що ж до тиску, то того травневого дня спiвробiтник СБУ у ввiчливий спосiб повiдомив менi про те, що незгiднi iз полiтикою нової влади студенти не повиннi брати участь в будь-якiй протиправнiй дiяльностi, зокрема, пiкетах. Вiн хотiв, аби я пiдписав лист, у якому про це йшлося, однак коли я захотiв зробити хоча б копiю — вiдмовив у цьому.
— А хто пiдтримав Вас пiсля цього iнциденту?
— Я вiдчув надзвичайну пiдтримку багатьох колег та громадськостi. Одразу ж пiсля опублiкування “Меморандуму про вiдвiдини УКУ працiвником СБУ” на сайтi нашого університету, Києво-Могилянська академiя помiстила iнформацiю i собі. Я мав теплу розмову з ректором Iваном Вакарчуком, активно вiдгукнулись журналiсти, зокрема, у Львовi.
Звернула увагу на заяву українська спiльнота в еміграції — у Пiвнiчнiй Америцi, Європi, Австралiї. А ще — вченi-аналiтики Едвард Лукас, Джордж Вайгель, у червнi я мав зустрiч з Хiлларi Клiнтон, у жовтнi — приїжджав прем’єр-мiнiстр Канади. В УКУ побував і сам голова СБУ — Валерiй Хорошковський. А це, мабуть безпрецендетний випадок. Думаю, це був жест запевнення, що УКУ може працювати спокiйно, на благо України.
Хочу сказати, що наша влада має дуже багато страху — вона боїться свого народу. Хотiлось би позбутись цього страху. І я живу надiєю, що до цього багато докладеться молоде поколiння.
— Часто кажуть, що молоде поколiння надто пасивне i байдуже до майбутнього своєї країни…
— Воно є частиною цього загального феномену неготовностi брати на себе вiдповiдальнiсть. Але прийде час, i молоде поколiння відбудеться. У нашому суспiльствi живе думка: “моя хата скраю”. Та в нашому “селi” рiзнi справи доходять i до тієї крайньої хати!
Я живу надiєю, що молоде поколiння, яке не мусить виборюватись iз кайданiв i багна “радянщини”, яке, принаймнi, на своєму тiлi не носить ран тоталiтаризму, яке не є покалiчене, поламане брутальнiстю найгiрших в людствi експериментiв, що вiдбувались на нашiй землi в XX столiттi. Я впевнений, що це поколiння зможе понести смолоскип на кiлометр-два далi за своїх попередникiв. Багато працюю з молодими людьми, в УКУ їх є чимало таких небайдужих. І я переконаний, що кiлькасот лiдерiв у мiльйонному Львовi зроблять “погоду” через кілька років, бо вони ростуть.
— Якi цiнностi людинi слiд ставити на перше мiсце у сьогоднiшньому світі?
— Є вузька дорога до автентичного i правдивого щастя. Це дорога жертви, хресна дорога. Кожен з нас покликаний нести свiй хрест. I коли ми це робимо з вiрою та любов’ю, то з’являється надiя, i ми бачимо, що жертва не марна. Це складний парадокс.
Христос, коли вчить нас, каже, що Божа пропозицiя непроста. Вона кличе до висот, однак осягнути моральну правдивiсть не можна швидко. Ми хотiли б, щоб життя було як “нескафе” — насипав порошку, налив кип’ятку — i одразу задоволення. В життi так не буває. Коли жертовний шлях стає нашим, коли нашi очiкування жертовнi, то перспектива цiлком мiняється, i вiдкривається правдива надiя та iншi кольори життя.
Я почав свою працю в Українi з Iнституту iсторiї церкви, де ми збирали свiдчення про пiдпiльну її історію. Їх уже понад сто тисяч сторiнок тексту. Один центральний висновок з цих свiдчень — немає обставин, в яких неможна духовно жити. Якщо нашi батьки i матерi у вiрi могли зберiгати принципи, життєдайнiсть навіть у сталiнських умовах, то невже ми не можемо подолати виклики XXI столiття?
— Львiв завжди був одним iз релiгiйних центрiв. Чи не втрачає вiн сьогоднi своєї релiгiйностi?
— Я не поспiшаю ставити одразу такi високi бали. Подивiмось на рiвень корупцiї у Львовi, яку роблять самi ж львiв’яни, передовсiм греко-католики. Бо вони — більшість населення міста. Можливо, ми вiдроджуємо форми релiгiйного вислову, зокрема, пiд час свят, але чи наше свято променить в нашi буднi?
Чи сповiдь вiри, яку ми промовляємо в храмi, переходить у свiдчення дiл в наших освiтнiх закладах, лiкарнях, рiзних підприємствах? Чи з любов’ю i терпiнням ми звертаємось один до одного? Чи променить у нас духовна усмiшка, чи радше ми вмiємо в трамваї чи ЖЕКу грубо вiдсiяти свого ближнього, вiдфутболити потребуючу людину? Думаю, у Львова є великий потенцiал, але він потребує дуже багато плекання.
— Можливо вiруюча людина губиться помiж церковних чвар?
— Без сумнiву! Мiжконфесiйнi непорозумiння впливають на це. Людина очiкує певного прикладу вiд церкви, а бачить “антиприклад”. Це дуже бентежить, часом вiдвертає. Тому актуальною є мiсiя примирення i духовної єдностi митрополита Андрея Шептицького. Він колись казав, що ми не маємо церковної єдностi, тому що нам бракує бажання для цього. Тому нас дуже важливо, що в унiверситетi працюють i вчаться представники рiзних конфесiй.
Але в Україні і у Львовi є архиєреї, душпастирі, якi замiсть благословити — хулять iншi конфесiї. Одночасно є багато духовних провiдникiв, якi закликають не тiльки своїм словом, а й прикладом, любити брата у iншiй конфесiї. Особливо промовистий у цих питаннях блаженнiший Любомир Гузар. Чи ми вповні засвоїли його пропозиції?
— Що для Вас означає жити у Львовi?
— Мiсто Львiв є для мене вибраним мiсцем проживання. Я народився далеко звiдси, жив у багатьох країнах, мiстах, столицях. Це був наскрізь свiдомий крок, який пiдтверджується щороку. Я дуже люблю Львiв, його iсторiю, його багатограннiсть, його культуру. Тут яскраво виражений освiтнiй вимiр. У Львовi 140 тисяч студентiв, а по області — 22 “вишi”.
Львiв промовляє до мене геройством своїх мешканцiв — тих, якi в “тюрмi народiв” плекали християнський дух i нацiональну тотожнiсть. Це мiсто митрополита Андрея Шептицького i патрiарха Йосифа Слiпого, мiсто Олекси Новакiвського та Едварда Козака, мiсто сiчових стрiльцiв та воїнiв УПА. Я люблю ходити по львiвськiй брукiвцi — у Львовi ще можна пройти з одного кiнця мiста до другого. Його розмiри немалi, але завжди залишається певна iнтимнiсть. Я буду щасливий, якщо зможу прожити увесь свiй вiк у цьому мiстi.
Олена КОВАЛЬСЬКА
