Мирослав Маринович – знакова постать на українськім інтелектуальнім небосхилі.Віце-ректор Українського католицького університету, публіцист і філософ, релігійний і громадський діяч, автор книг, журнальних і газетних публікацій.

А головне, він один із небагатьох в Україні, хто за право бути самим собою, бути українцем,
готовий платити найвищу ціну (10 років ув’язнення за совітів), чим він різниться
від неопатріотів, які за свій патріотизм сподіваються плати, а то й вимагають
її. Його судження, поза сумнівом, будуть цікаві читачам.
Кор. – Пане Мирославе, життя внесло корективи у заплановану з Вами бесіду,
і замість того, щоб обговорити вічні теми, як то й годилося б, я змушений задавати
запитання, які на часі. Чим, на Вашу думку як релігійного діяча, є війна в Іракові
– епізод історії чи початок незворотного конфлікту двох частин землян – християн
і мусульман?

М.М. – Моя відповідь: ні те, ні те. З одного боку, війна в Іраку (як
до того теракти 11 вересня в Нью-Йорку) – це не випадкові епізоди, а радикальні
зміни дотеперішнього статус кво. Людство уже навряд чи повернеться до ще недавньої
своєї ілюзії, що світ можна облаштувати гуманним і розумним чином. З іншого
боку, війна в Іраку не є й релігійною війною. Радше можна говорити в категоріях
Семюела Гантінґтона про “зіткнення цивілізацій”. Цивілізації виросли
з релігійної основи, але не зводяться до неї. Мусульманин дивиться на світ радикально
іншими очима, проте далеко не завжди він думає при цьому про Бога (хоч і значно
частіше, ніж на християнському Заході). Релігійні аспекти служать обрамленням
конфлікту, який має іншу, не релігійну природу: нафтові інтереси, проблеми влади
тощо.

Сучасні політологи (скажімо, Дмитро Видрін) дивляться на згаданий конфлікт
дещо цинічніше: лідерство завжди вимагає свого підтвердження. Мовляв, за цей
інстинкт вожака відповідальна наша біологічна, а не духовна природа, і тому
США ведуть себе як вожак у стаді, лідерство якого оспорює непокірний самець.

Проте війна в Іраку, міжнародний тероризм і подібні жахіття, якими людство
всіяло свій шлях у ХХІ століття, таки змусять людей серйозно замислитись над
проблемою Бога. Світ вислизає з розграфлених клітинок раціо і змушує нас згадати
бодай про інтелектуальне смирення.

Кор. – Українці мають гіркий досвід контактів з мусульманськими народами
(татарами, турками). Цей досвід – це спалені міста і села, мільйони невільників,
мільйони загиблих під час набігів. Часи змінилися, але чи аж так змінилася сутність
людини, особливо коли йдеться про фанатичну віру, віру в єдиноправильність релігійних
догм, байдуже про що йдеться: мусульманство, християнство, юдаїзм тощо?

М.М. – Як на мене, природа людини не міняється – саме тому ми й упізнаємо
себе в оповідях прадавньої біблійної історії. Натомість еволюціонує людський
дух, проходячи різні фази одвічного процесу “проб і помилок”. Кожна
окрема людина навряд чи стає розумнішою, проте кумулятивний людський розум “розбухає”
важливим досвідом, значення якого стане зрозумілим у певний момент Х.

Що стосується історичних релігій, то їхні адепти справді завинили перед Богом
і людьми за гординю всевідання, за що й розплачуються епохою безбожності. Упіймавши
перо Жар-птиці, яке їх засліпило, вони переконали себе, що піймали саму Жар-птицю.
А ще, декларуючи любов, вони надто часто ставали речниками ненависті. Проте
не слід допускати й помилку навпаки: віру плутати з політичним декором. Попри
християнську риторику президента Буша й ісламську риторику іракських імамів
я б не ототожнював США й Ірак відповідно з християнством та ісламом. Тут релігійна
риторика – це лише войовничі візерунки, в які розмальовують свої щоки й пір’я
“індіанці” сучасної геополітики.

Кор. – Особисто я переконаний, що “перемоги” американців в Афганістані,
Іракові (і де ще там завтра?) є пірровими перемогами. І, на жаль, справдиться
істина: посієш вітер – пожнеш бурю. Що з цього приводу думає пан Маринович,
який часто буває в США, має багато особистих контактів там, відчуває ментальність
новітніх месій, які привласнили собі право наводити порядок у світі?

М.М. – Боюсь, Ваше припущення щодо пірровості цієї перемоги є цілком
слушним. Америка, на жаль, не вловлює якісної відмінності інших цивілізацій.
Денацифікація Німеччини була можливою, оскільки Захід тут оздоровлював сам себе.
“Дебенладенізація” або ж “десаддамізація” ісламського світу
будуть проблематичними, оскільки тут християнський Захід очолюватиме кампанію
за оздоровлення якісно іншої цивілізації – мусульманської. Здається, буде зроблено
спробу пристосувати ісламський світ до тих норм, які панують сьогодні у світі
західному. Проте, як слушно зауважує той самий Семюел Гантінґтон, “Захід
неспроможний вторгнутися в архетипні ядра інших культурно-цивілізаційних конгломератів
і якісно їх змінити, уподібнивши собі”. Тому одні й ті самі події неминуче
матимуть різне прочитання – справедливе для одних і зневажливе для інших (скажімо,
“нові хрестові походи”). Те, що американці назвуть “визволенням”,
іракці назвуть “окупацією”.

Щодо американського народу, то я розрізняв би все-таки політичну еліту й простих
американців (якщо ми не хочемо, щоб простих українців ототожнювали з нашою клановою
елітою). Українцям важко повірити у щирість місійного почуття простих і часто
наївних у своїй доброті американців, про яку я не можу не свідчити, навіть розуміючи,
як вправно нею маніпулює сьогодні президент Буш. Найкраще їхню логіку передала
одна американка, опитана недавно на вулиці Нью-Йорка: “Ми хочемо, щоб іракці
мали таке ж право виступати проти Хусейна, як американці – проти війни в Іраку”.
А мені зразу ж пригадалися слова одного казаха, якими він відреагував на горбачовську
перестройку: “Це неправильно, коли говорять багато людей. Треба, щоб говорив
один, а решта – слухали”. Це – голоси різних цивілізацій.

Кор. – Європа, хоч і несміливо, але вже показала зубки американцям і відкинула
геть політику загального “одобрямсу”. Що треба Європі зробити, щоб
у світі поменшало авантюристів, які полюбляють “лізти зі своїм уставом
у чужий монастир”?

М.М. – От і у Вашій стилістиці вчувається саме та “єдиноправильність”,
яку Ви так критикували кількома абзацами вище… А якщо по суті, то в позиції
Ширака чи Шрьодера так само мало альтруїстичної моралі, як і в позиції Буша
чи Блера. Стара Європа хоче не одно-, а багатополюсного світу, проте в самій
Європі йде жорстка конкуренція за те, хто мав би опинитися на вершечку їхнього
власного полюсу.

Кор. – Прагматизм (із долею цинізму) зобов’язує Україну йти у фарватері
сильних світу цього. І від цього нікуди не дінешся — політику диктують інтереси,
а не мораль (класичний приклад: США встановили дипломатичні стосунки з СРСР
у 1933 році… Так, саме після мільйонів жертв голодомору!). Та все ж, що повинна
зробити українська інтелектуальна еліта, щоб політичне радіо не надто поруйнувало
душу народу? Чи можливий в наших умовах компроміс між ідеалізмом і прагматизмом?

М.М. – Політичне радіо майже завжди травмує душу народу. Якщо дивитися
на ситуацію з прагматичної точки зору, то українській інтелектуальній еліті,
як на мене, важливо не відкрити наші улюблені подвійні фронти – цього разу водночас
і проти США, і проти Європи. Україні, яку ми маємо, запізно пнутися в “клуб
сильних світу цього”, й наші інтелектуали мали б відчути, що нинішні геополітичні
розборки не для нас. Приязний та обачний нейтралітет – це все, що я міг би побажати
нашим прагматикам (уміє його зберігати, скажімо, Австрія!). Я не відчуваю жалю,
що ми – не “вєлікая страна”. Радше навпаки: краще бути маленькою мишкою,
якій вдалося вижити, коли велетням-динозаврам з якихось причин довелося зникнути.

Що стосується ідеалізму, то в цьому випадку він теж є наріжним каменем, якого
постійно відкидають будівничі, хоч саме він колись стане каменем наріжним (пор.
Мт 21, 42). Тому нам, живучи в цьому грішному світі і йдучи на неуникненні компроміси,
важливо не спалити мости до Джерела правди. Сьогодні на землях прадавнього Вавілону
знову будують вежу – цього разу вежу однополюсного світу. Отож українським інтелектуалам
слід довіритись пересторогам біблійних асоціацій.

Розмову вів Микола Матусевич

Опубліковано в газеті “Свобода” № 17 від 29 квітня – 5 травня 2003
року