Слава Ісусу Христу!

Пані та панове!

Я дуже радий бути тут із Вами на цій чудовій події на підтримку Українського католицького університету.

Чому я, англієць, підтримую Український католицький університет (УКУ)? Я розповім вам історію. Я розповім, як спостерігав за ростом і процвітанням університету, а на останок поділюсь історією Українського інституту в Лондоні, філії УКУ у Великобританії.

Насамперед, я хочу подякувати вам за те, що ви тут, зараз, а також за вашу підтримку Українському католицькому університету. Усім відомо, що УКУ не існував би без підтримки своїх благодійників. Ми, всі ті, що мають стосунок до УКУ, молимося, аби Господь благословив вас за вашу щедрість.

То як же я долучився до спільноти УКУ? Протягом восьми років, у віці з десяти до вісімнадцяти, я був учнем Стоуніхерсту, єзуїтської школи-інтернату в Ланкаширі на півночі Англії. Школу було засновано 425 років тому в Сент-Омері (нині – північ Франції) як заклад для синів з англійських католицьких родин. На той час католицькі школи як і католицька віра загалом в Англії були заборонені. Через 200 років школа переїхала до Стоуніхерсту, де й досі зберігається унікальна колекція реліквій та артефактів, що свідчать про той складний період нашої християнської спадщини в Англії.

У 2002-му, тридцять років по тому як залишив Стоуніхерст, я був британським дипломатом і готувався до посади посла в Україні. Я відвідав Кемпіон Хол, будинок єзуїтів в Оксфорді, де випадково зустрів о. Браяна Дейлі, американського єзуїта, з яким познайомився ще як сам був студентом Оксфорду. Дізнавшись, що я збираюсь до України він сказав мені: “Ти повинен відвідати Український католицький університет у Львові, щоб побачити дивовижні діяння о. Бориса Ґудзяка і Джефрі Вілса на власні очі”. Ось тоді я вперше і почув про УКУ.

І ось у вересні 2002-го ми з дружиною здійснили нашу першу поїздку за межі Києва. Тоді ми вирушили до Львова та навідались до УКУ. О. Борис провів для нас екскурсію: на той момент університет розміщувався лише в одній будівлі. Він показав нам невеличкий музей з реліквіями та артефактами – свідченнями підпільного існування Української греко-католицької церкви, яку переслідувала радянська влада. Були там потири і крихітні чаші для проведення таємних літургій, а також валіза з подвійним дном, в якій мандрівний священик міг їх сховати. Я зрозумів, що вже бачив подібні експонати в музеї Стоуніхерсту, експонати які засвідчували переслідування церкви в Англії чотириста років тому. Проте тут, у Львові, зберігались пам’ятки українських мучеників усього-на-всього п’ятдесятирічної давності. О. Борис фактично розгорнув дослідну діяльність у Львові, збираючи свідчення вцілілих представників підпільної церкви.

Цей візит став першим з багатьох наших з Мері відвідин УКУ. Коли в 2006-му ми виїхали з Києва, о. Борис сказав нам: “ви ще повернетесь!” Він справді вірив у це і не забував своїх слів. Після того як я залишив Дипломатичну службу, я відвідав УКУ у якості лектора. На початку 2013-го о. Борис зателефонував мені в Лондон і запропонував приєднатися до Сенату. Я одразу ж погодився – на подив Марії, оскільки я рідко погоджуюся на що-небудь, попередньо всього не обдумавши. Однак на той момент я вже все обміркував і не мав жодних сумнівів. Тоді я щойно завершив свої два трирічні строки на посаді сенатора. Я дуже пишаюся тим, що став частиною УКУ, який в свою чергу став важливою частиною мого життя.

Дозвольте ж розповісти, як саме я став свідком зростання та процвітання Українського католицького університету. Історія розвитку УКУ за останню чверть століття це щось справді неймовірне. В умовах нелегкого становлення України як нової незалежної держави це було ледь не дивом. В основі цього дива – сам Господь і віра в те, що для Нього немає нічого неможливого. О. Борис – нині архієпископ Борис – і зібраний ним колектив наполегливо працювали над тим, аби створити цю «відкриту академічну спільноту, місією якої є формування лідерів, що своєю професійною майстерністю служитимуть в Україні та за її межами – на славу Божу, задля загального блага і людської гідності” (Цитуючи положення з місії УКУ.)

З того моменту як я став сенатором у 2013-му, я бачив як кількість студентів зросла втричі – до майже 1800; кількість факультетів зросла з 2 до 5; кількість бакалаврських програм – з 3 до 8; магістерських програм – з 2 до 19. Сьогодні УКУ розміщується у трьох Львівських кампусах. На території нового вражаючого кампусу поряд зі Стрийським парком я спостерігав за будівництвом колегіуму (житлової будівлі), першого навчального корпусу, університетської церкви та Центру митрополита Андрея Шептицького (який є значно більшим за звичайну бібліотеку: в перший рік центр відвідали понад 365 000 людей, а в аеропорту Львова місцева влада демонструє його будівлю у фільмі як одне з архітектурних чудес міста). Зараз же зводять другий Колегіум, який забезпечить більше місць для поселення та допоможе укріпити дух університетської спільноти.

Однак розвиток УКУ – це щось значно більше, ніж просто кількість студентів чи новобудов. Тут йдеться про репутацію та якість. На сьогодні, студенти, які вступають до УКУ, мають найвищий середній бал серед вступників до будь-якого українського університету. У 2018-му 48% студентів першого курсу УКУ було набрано з топ-5% випускників середньої школи. Львівська школа бізнесу УКУ є однією з кращих в Україні. Місцева школа журналістики – найкраща в країні. Щонайменше шість членів новообраного парламенту України – випускники УКУ.

УКУ унікальний. Це не лише незалежний від держави приватний університет, що прагне бути провідним у сфері високих академічних та етичних стандартів у країні, де надто багато університетів не розвиваються і не виправдовують сподівань через корупцію. УКУ це університет, який свідчить, який служить і який спілкується. УКУ став помітним під час Євромайдану 2013-2014-го, коли один з його викладачів загинув як герой «Небесної Сотні». УКУ допоміг охрестити цей протест “Революцією гідності”. УКУ пам’ятає українських мучеників минулого століття і служить маргіналізованим верствам суспільства. Не в останню чергу служіння здійснюється через Центр Емаус, де люди з обмеженими можливостями та їх опікуни живуть в університеті і служать його спільноті у якості «професорів людських відносин», як любить говорити архієпископ Борис.

Аби досягти всього цього, Господь трудився і продовжує трудитись через вас і понад 20 000 благодійників з усього світу. Щедрість прихильників УКУ в США та Канаді залишається вирішальною: 40% з них з українським корінням і 60% іншого етнічного походження. Протягом перших п’ятнадцяти років більшість благодійників УКУ діяли в Канаді та США. Цей приклад підтримки та жертовності наслідують і в Україні: за останні десять років частка доходів від благодійників УКУ в Україні збільшилася вчетверо. З року в рік УКУ наполегливо працює аби покривати більше власних витрат. Наразі частка витрат на освітні програми та послуги становить близько 30%.

Дозвольте завершити свій виступ кількома словами про Український інститут в Лондоні. Сорок років тому Патріарх Йосиф Сліпий, засновник Українського католицького університету в Римі, також заснував Український інститут у Лондоні як його британський філіал. У 2015-му, після того як директор Інституту залишив посаду, ректор УКУ попросив мене створити керівний комітет, що розробив би для Інституту план дій. Ми провели конкурс і прийняли на посаду нового директора Марину Песенті. Вона два роки працювала без оплати. Три роки тому Інститут було відновлено та зареєстровано як благодійну установу. Відтоді він постійно розвивається у своєму прагненні інформувати британську громадськість про Україну та українців.

Нашими доповідачами були: Ен Еплбаум, Сергій Плохій, Філіп Сендс, Петро Померанцев та Сергій Жадан, а також архієпископ Борис, професор Ярослав Грицак та інші представники УКУ. Значну частку цього результату було досягнуто в партнерстві з провідними британськими університетами та культурними установами, такими як Лондонська школа економіки, Університетський коледж Лондона, Кембриджський університет, Британська бібліотека та Інститут сучасного мистецтва. На сьогодні в Інституту понад 7000 підписників у Facebook. Всього цього просто не існувало би без наполегливої ​​роботи директора, керівників, персоналу та волонтерів, а також без щедрості низки жертводавців на чолі з УКУ. Три роки тому Інститут наростив свої доходи та фінансові резерви “з нуля”, що дозволило нам зменшити розмір гранту від УКУ вдвічі. Наші очільники прагнули до цього, оскільки значно доречніше вкладати кошти не в Лондоні, а тут, у Львові.

Щиро дякую за увагу і за вашу підтримку Українського католицького університету.