Чи проводили греко-католики богослуження в Святій Софії Київській? Історія присутності XV−XVII століть
17 лютого цього року Глава і Отець Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав проголосив Всеукраїнську прощу до храму Святої Софії Кївської, що має відбутися на празник Благовіщення Богородиці 7 квітня. Так само було повідомлено, що з нагоди прощі у Софії Київській відбудеться урочиста Літургія. Ця новина спричинала жваве зацікавлення й обговорення не тільки в церковному й експертному середовищі, але й започаткувала ширшу суспільну дискусію про історичні «права» греко-католиків на собор, можливі виклики для екуменічного діалогу з православними і саму доцільність богослужбового використання національної святині українського народу і духовного серця київського християнства – Софії Київської. Тож вартує бодай у загальних рисах представити підставові історичні факти й результати останніх наукових досліджень.
Храм Святої Софії в Києві вперше став катедрою (головною церквою) київських унійних митрополитів у першій половині XV ст. Після проголошення на Флорентійському соборі 1439 р. єдності Західної та Східної Церков митрополит Ісидор, активний учасник собору, наприкінці 1440 – на початку 1441 р. відвідав своє первопрестольне місто − Київ, де його урочисто вітав місцевий київський князь Олександр (Олелько) Володимирович з роду Ґедиміновичів. Олелько проголосив предстоятеля Київської Церкви „господином і отцем”, тим самим визнавши його духовну юрисдикцію в межах Києва і Київського удільного князівства, а також видав уставну грамоту для Софійської катедри і митрополичого намісника Ісидора. 5 лютого 1441 р. в катедральному соборі „Святої Софії, що є Премудрість Божа, матір всім церквам руським, стіл Київський і всієї митрополії Русі”, Ісидор відправив Божественну Літургію та урочисто проголосив Флорентійську унію.
Після Берестейської церковної унії 1596 р. собор Святої Софії де-юре і де-факто став головним катедральним храмом Київської митрополії в єдності з Римським Апостольським престолом та осідком предстоятеля Унійної Церкви, хоча тогочасний митрополит Михайло (Рагоза) до своєї смерті в 1599 р. переважно резидував у Вільні. На офіційному державному рівні статус Святософійського собору як катедри унійних митрополитів підтверджено в липні 1600 р., коли відбулося офіційне введення у володіння храмом та його маєтностями наступного митрополита Іпатія (Потія). Водночас роль Києва як головного престольного міста з’єднаної з Римом Київської Церкви вперше було зафіксоване в папському бреве Клемента VIII від 15 листопада 1600 р. („Bulla provisionis Ecclesiae metropolitanae Kioviensis”). З кінця XVI ст. й аж до 1633 р. катедра Святої Софії була адміністративним центром і важливим духовним осередком католиків східного обряду в Києві та в українській частині Київської митрополичої архиєпархії. При Софійському соборі функціонувала унійна капітула (єпархіальний крилос) (згадка з 1623 р.), а також діяв василіанський монастир (з 1622 р.). Для Києва передбачалося номінувати окремого вікарного єпископа унійного митрополита, а при соборі Св. Софії мала бути відкрита школа. У серпні 1623 р. папський нунцій Джованні Ланцеллотті запропонував Римській курії заснувати в Києві унійну семінарію для духовної формації місцевих клириків.
Після лютого 1441 р. наступне документально зафіксоване унійне богослуження в Софії Київській відбулося 7 березня 1610 р. в першу неділю Великоднього посту (Соборну Неділю), „згідно зі звичним стародавнім звичаєм”. Божественну Літургію тоді звершив о. Антоній Грекович, генеральний намісник митрополита Іпатія (Потія), який був поставлений до Києва, „аби, мешкаючи там при церкві святої Софії, відправляв хвалу Божу і стежив за порядком духовним”. Того ж дня Грекович скликав до катедри архиєпархіяльний собор духовенства і мирян Києва, та, попри опозицію частини священиків, міщан і козаків, звершив Літургію в цьому храмі. З того часу унійні священики практично безперешкодно відправляли богослуження в київському соборі. Так, під час свого першого пастирського візиту до Києва у 1614 р. митрополит Йосиф (Велямин Рутський) очолив чотири Літургії в Святій Софії за співучасті великої кількості парафіян. У 1619 р. польський король Сигізмунд III, відвідуючи Київ, взяв участь в одному з унійних богослужінь у соборі Святої Софії та оглянув храм. Найбільш промовистим підтвердженням тяглості літургійних і молитовних практик в унійний період Софії Київської є виявлені нещодавно памʼятні й молитовні написи-графіті в вівтарній частині храму. Українські науковці Вʼячеслав Корнієнко і Наталія Сінкевич ідентифікували щонайменше 10 написів за 1598-1630 рр., виконаних латиною і кирилицею київськими міщанами, шляхтичами й священиками (з-поміж цих артефактів особливо вартісним є автограф-графіті Антонія Грековича, митрополичого офіціала в Києві). Вони засвідчують важливість сакрального простору Святої Софії для Унійної Церкви, а також вказують на інтенсивне літургійне використання собору, особливо в 1620-х рр.
Наприкінці XVI ст., коли храм Святої Софії перейшов в юрисдикцію київських унійних митрополитів, його матеріальний і фізичний стан був незадовільним. Тому уніати систематично намагалися, наскільки це дозволяли тогочасні обставини, не тільки забезпечити належні умови для функціонування собору як митрополичої катедри, але й опікуватися його літургійним опорядженням, мощами святих, бібліотекою й архівом. У 1622 р. василіяни привезли до Києва придбані Йосифом Рутським „срібні келих, хрест та Євангеліє”. На вимогу унійного намісника, у 1605 р. київські міщани повернули Святій Софії срібний ковчег з мощами святих („скриньки срібної з реліквіями і кістьми святи”), що зберігався на престолі катедрального храму. Сучасники наголошували на дбайливому наглядові уніатів за мармуровою гробницею з нетлінними мощами св. Макарія, − київського митрополита, що загинув мученицькою смертю наприкінці XV ст. (зараз вони зберігаються у Володимирському собору в Києві).
У першій третині XVII ст. Унійна Церква здійснили низку заходів з відбудови зруйнованого в попередні століття катедрального собору Св. Софії, а також його забезпечення літургійним опорядженням та реконструкції внутрішнього інтер’єру (на це звернула увагу українська дослідниця Тетяна Люта). Перша спроба реконструкції собору уніатами зафіксована в 1622 р. (тоді Св. Софія була впорядкована, очищена й прикрашена). Масштабні реставраційні роботи Святої Софії з ініціативи отців василіан і переважно коштом Рутського розпочалися 1629 року й тривали, з перервами, до 1633 р. В одному з листів до папського нунція Антоніо Сантакроче митрополит Рутський повідомляв, що відновлення собору добігає кінця, однак через „подвійний вхід до храму” (галерею) будова ніяк не може завершитися. Таким чином, „Київська катедральна католицька церква Святої Софії”, як свого часу назвав цей храм митрополит Йосиф, наприкінці 20-х – на початку 30-х рр. XVII ст. була значною мірою відбудована уніатами, що уможливило тяглість літургійних відправ у ній, а предстоятель Православної Церкви Петро (Могила) продовжив розпочате Рутським відновлення головної святині київського християнства в Україні.
Катедральний собор Св. Софії було передано православним на основі „Пунктів заспокоєння грецького релігії” 1632 р., укладених з нагоди коронації польського монарха Володислава IV. Відповідно до цього документа, храм мав „залишитися при неуніатах”. 12 липня 1633 р. за наказом православного митрополита Петра (Могили) група київських міщан, священиків і ченців захопили Св. Софію. З того часу катедра де-факто почала виконувати функції резиденції (осідку) й столиці Київської православної митрополії. Попри це, Київ разом з храмом Святої Софії аж до офіційної ліквідації унії в Російській імперії на Полоцькому превдособорі продовжували залишатися престольним містом зʼєднаної з Римом Київської митрополії, а 1652 р. папа римський Інокентій X навіть видав буллу, якою надав „Київській митрополичій катедрі” спеціальний відпуст для молитов за душі померлих.
Ігор Скочиляс