«Без еклезіологічного усвідомлення Церкви неможливо усвідомити ані історичних феноменів Вселенського західного християнства, ані Київської митрополії, зокрема акту унії. Східна і Західна Церкви є сім’єю різноманітних помісних Церков, зокрема й автокефальних і автономних. Парадокс полягає в тому, що певні східні некатолицькі церкви мають більше спільного із Римською Церквою, аніж з іншими Східними Церквами», –  зазначив декан ФБФ УКУ, отець-диякон Роман Завійський, під час наукової конференції «Правобережна Україна на переломі XVII–XVIII століть» 3 червня в Києві.

Захід присвячений важливій еклезіальній, культурній і суспільній події в історії України і УГКЦ – Житомирській унії 1715 року Правобережної України з Римським Апостольським престолом.

о. Роман Завійський нагадав про моделі церковної єдності, які існували до цієї унії. За його словами, Флорентійський собор 1439 року був останньою спробою поєднати Східну і Західну Церкви, як двох рівноправних партнерів. Після собору було встановлено тісніші стосунки із Римським Апостольським Престолом. Є свідчення XVI століття домініканця, який каже, що русичі визнавали Папу Римського намісником і наступником Петра. З 1529 року збереглася письмова пам’ятка – лист, який писав Папі представник руської шляхти – князь Слуцький, у ньому він висловлює своє шанобливе ставлення до Архиєрея.

«Вважається, що у Флоренції була відновлена єдність, втрачена в 1054 році між Латинською і Грецькою Церквами з дотримання стародавньої традиції, з її соборовою процедурою, – розповів декан ФБФ. – Візантійська Церква не стала частиною звичайної юрисдикцією Римської церкви і Папи, а зберегла свою самобутність. У цьому показується й провідна роль Папи, як гаранта видимої єдності усієї Христової Церкви».

Після собору за мить до наступного – Тридентійського 1545-1563 року – три Римські Архиєреї: Лев X, Климент VII, Павло III, видали три постанови, в яких закріплено за Грецькою Церквою право розвиватися у відмінний спосіб, літургійно і юридично, потверджуючи єдність у різноманітності. Та стаються дві події, які цілком змінять модель єдності у Вселенській Церкві: протестантська реформація в Західній Європі, падіння Константинополя й домінування турків. «Далі відбувається перебудова всіх структур цих обидвох Церков. Еклезіології починають розходитися і контрастувати. Це виявляється на Тридентійському соборі, який перед реформацією чітко окреслив кордони Церкви, а саме те, хто спасеться, а хто – ні», – додав він.

Фактично Тридентійський собор заклав парадигму – «сотеріологічний ексклюзивізм» – яка трактується, що «спасіння є тільки в нас, в інших – його немає». Ця лінія продовжувалася аж до I Ватиканського собору 1869 року. В перше десятиліття після Тридентійського собору на слов’янських землях починається процес латинізації через еклезіологічну модель цього собор і вищість римського обряду. Почалися процеси, коли візантійців переманювали через поляків в латинський обряд.

Однак, вже II Ватиканський собор 1962 року задекларував Церкву свого права, помісну Церкву. І він вважається етапом, коли Католицька Церква долучилася до екуменічного руху. «Це було поверненням до фундаментальних біблійних й патристичних джерел. Цей собор змінив наголоси і відновив баланс. А, головне, відбулася зміна розуміння Церкви: від розуміння її, як інституції до розуміння її, як Таїнства».