Героїню проєкту «Малі історії великої війни» росія вигнала з її рідної домівки у Криму ще вісім років тому. Проте, переїхавши до Львова у березні 2014, Оксана не опустила руки. Зараз разом зі своїм чоловіком, у Львові вони є власниками вже трьох «Домашніх пекарень Кримська перепічка».  У інтерв’ю Оксана щиро розповідає про те, яким був півострів до вторгнення і яким він став тепер. А також, як систематична праця та волонтерство згуртували навколо себе споріднених за духом людей і створили затишний куточок Криму у Львові. Розмова відбулася 17 травня 2022 р.

Чому ви переїхали з Криму саме до Львова? Що стало визначальним чинником?

Після 24 лютого, я думаю, всім стало зрозуміло: «подалі від москаля». Для мене ця війна почалась 8 років тому. Це були перші дні березня, коли з чоловіком поверталися зі Стамбулу. Заїжджали вже в окупований Крим і, на жаль, бачили машини з українськими номерами, які їхали з півострова. Ми намагалися створити якийсь спротив. Ще два тижні над цим активно працювали, дуже «засвітилися» і через це вимушені були покидали територію Криму, тому що була реальна небезпека для нашого життя і свободи, особливо для мене. Війна мала тоді таке обличчя: «зелені чоловічки» – солдати російської армії, в яких ще не було наказу всіх підряд розстрілювати. Стріляли тільки вибірково. Але я досі пам’ятаю ці очі. Очі, які можуть тебе вбити без будь-яких докорів совісті.

Чи відчували перед першим березня загрозливі настрої, чи щось вказувало на те, що окупація [Криму] може відбутись? 

У Криму завжди була дуже потужна російська пропаганда. Працювали спецслужби, було багато різних механізмів впливу. Але коли почався Майдан, молоді люди розуміли, що з’явився шанс віддалитися від москви. В Криму не було яскраво виражених промосковських настроїв до кінця лютого 2014 р. Тоді з телевізорів почалась пропаганда, що Майдан – це американські спецслужби, що люди на Майдані – вбивці. І весь цей шлак заливався в голови кримчан протягом восьми років. В росії його почали поширювати трохи раніше, готуючи собі підґрунтя. 

Якби не Майдан, вся Україна була би частиною митного союзу. Думаю, вони  [росіяни] нам таку участь готували. Адже ніколи не сприймали нас як окрему державу. Завжди вважали, що реальний спротив неможливий в країнах, які колись були в складі СРСР. Балтійським країнам більше дозволяли, тому що вони завжди бул трохи інші. А всі решта повинні були грати за правилами радянського союзу. путін, коли прийшов до влади, не приховував того, що хоче все повернути як було за союзу. Захід на той час хотів його трошки заспокоїти, бо це великий ринок збуту їхніх товарів, велика бензоколонка, яка продавала їм не дуже дорого паливо і газ. І, в принципі, всіх все влаштовувало. 

2014 рік приніс нам те, що відбувалося в Грузії на початку 90-х і потім у 2008-му. Те, що відбулося в 1992 році в Придністров’ї. Це були ланки одного ланцюжка. Тобто, росія не погодилась з тим, що їхня імперія розвалилась. Хотіла її відновити і завжди працювали в рамках цієї парадигми своїми НКВДшними методами. Україні вона готувала те саме: Янукович, який прийшов до влади в 2010. Потім з’явились плакати Медведчука по всіх теренах України. Було зрозуміло, що нічого доброго нам не світить. А Майдан дав серйозний шанс. Я дуже розраховувала на те, що ми зможемо відійти від росії. Але Криму і Донецьку з Луганськом, на жаль, не пощастило… 

Як виглядав цей «майданний» період в Криму? 

Були акції, але не можу сказати, що потужні. Про них мало хто знав, тому що всі локальні медіа були провладні. З альтернативних були тільки АТР і «Чорноморка» [кримські проукраїнські телеканали]. Ми брали інформацію з інтернету, з інших джерел. Хоча, до березня 2014 року, я в соціальних мережах не була зареєстрована. Щоб розуміти в якому місті і що відбувається, їздили до Києва, допомагали, спілкувалися з колегами по всій Україні, регулярно зустрічалися, телефонували. Але стосовно Криму комунікували лише з Меджлісом [представницький орган кримських татар, метою якого є подолання наслідків геноциду, вчиненого радянською владою, відновлення прав корінного населення і національно-територіальне самовизначення]. Він був такою силою, яку було помітно, був більш-менш організований. 

Ми приймали участь в акціях в січні 2014 в Криму біля представництва президента. Тоді там поряд були «тітушки» [проплачені молоді люди, завезені з росії або окупованих території України]. Було страшно. Велика акція пройшла 23 лютого 2014 року. Це був день пам’яті Номана Челебіджіхана [перший голова уряду проголошеної в 1917 році Кримської народної республіки, державний та політичний діяч]. Ми вже знали, що Майдан переміг, і достатньо велика кількість людей вийшла на головну площу Сімферополя. Вимагали від влади знести монумент Леніна, реорганізувати структури. Все було прекрасно. Але 26 лютого почалися всі ці провокації біля Верховної ради Криму і, на жаль, стало зрозуміло, що просто так нас ніхто не відпустить. москва скористалась ситуацією і нахабно ввела війська. Як потім виявилось, вона ввела війська набагато раніше. Коли ми вже пізніше аналізували і збирали інформацію, виявили, що російський контингент, стояв і в Керчі, і в Севастополі, і навіть у мене під домом на аеродромі в Гвардійському. Коли ночами літали великі літаки, я думала, що це Янукович перекидає підкріплення, а виявилося, що то російська армія. А ми про це й гадки не мали.

Коли побачили, що Крим окуповують, ви одразу вирішили, що будете їхати? 

Ні, ми все ж таки сподівались, що в нас буде шанс. Влаштовували спротив. З 4 по 14 березня майже кожен день відбувались акції. Наприклад, 9-10 березня на річницю Тараса Шевченка, біля пам’ятника Кобзареві, ми зібрали до 15 тисяч людей. Це було дуже потужно. Але остаточну дату псевдореферендуму перенесли з 25 травня на 16 березня. І нам вже ніхто нічого не дав зробити. Вже все було вирішено. Спротиву української армії не було, бо 80 % керівників були куплені з самого початку. 

5 березня ми влаштували акцію біля штабу берегової оборони, там були переважно жінки. Нам намагались влаштувати провокації, бійку і все інше. Поліція на це просто дивилась, ніхто нас захищати не збирався. Навіть не віриться, що все це було. Але сьогодні [інтерв’ю від 22 травня 2022 р.] ми знов в таких обставинах живемо, що реальні, дуже потужні бої відбуваються десь поряд. Не віриться, що 90 відсотків Маріуполя вже окуповані, а Азовсталь ще стоїть і тримається. Навіть наша влада вирішила, що вона все ж таки українська, і тому ми боремося. Коли ще на початку лютого до нас почали приїжджати журналісти різних іноземних видань, і вже була інформація, що путін готує широкомасштабний напад, нам задавали дуже багато питань стосовно того, як ми будемо себе поводити. А як? Боротися будемо, у нас варіантів немає, більше ми тікати не будемо. Ми точно впевнені, що тепер не буде такого, як з Кримом. Буде боротьба, і ми будемо готові брати в ній участь.

Тобто, ви очікували на цю війну?

Це зрозуміло, вона і так вже йшла. Тому коли говорили, що путін скоро нападе, думала: «Ну вже нападай, бо треба щось вирішувати». І яке щастя, що це сталося наприкінці зими, а не наприкінці осені. Насправді Бог Україну береже. Не дивлячись на всі наші промахи, непросту історію всередині суспільства і регулярні негаразди з тими, кого ми обираємо, Бог допомагає. У нас з’явився просто приголомшливий шанс зруйнувати цю імперію. Шанс, якого в нас не було 300 років чи більше. І я вважаю, що ми повинні це зробити, хочемо чи не хочемо. Бо якщо ми цього не зробимо, то майбутнього у світу немає. 

Я завжди цікавилась різними культурами, спільнотами, геополітикою і знала, що за багатьма негативними моментами у світі стояла колишня російська, потім радянська, потім знов російська імперія, і це завжди проявляється у найбільш непередбачуваних місцях. Зараз це просто справжня тюрма народів, і її потрібно знищити.

Чи повертались ви до Криму після переїзду у Львів?

Я перший раз хотіла повернутись в Крим у справах в травні 2014 року, але мій товариш сказав, що мені не можна туди їхати. І саме в цей час він зник безвісти на території Криму, досі про нього немає ніяких звісток. Потім буквально на два дні я заїжджала в кінці 2014 року, коли вже мала львівську реєстрацію. Тоді дуже ретельно і прискіпливо перевіряли мої документи, намагалися відірвати фотографію в паспорті. Було дуже неприємно. Після цього була ще кілька разів, наприклад минулого року їздила на похорон батька.

Як змінилась атмосфера на півострові? 

Атмосфера із самого початку була така, ніби їх накрили великим ковпаком, навіть в повітрі відчувалась ця несвобода, сірість, розруха. Минулого року це оцінила, бо була тоді трохи довше, ніж зазвичай. Треба було спочатку батька забрати з лікарні, а через 5 днів він помер, ми його ховали. Буквально за день до цього поїхала в сторону південного берега Криму, до Алушти. Так і не зрозуміла, що там змінилося, окрім того, що все припало пилом та поїлось іржею. Не бачила нічого позитивного, новоствореного. Алушту добре знала, бо співпрацювали з багатьма підприємствами у сфері харчової промисловості, ресторанами, базами відпочинку. Все стало таке нещасне, що просто дивитися шкода. І люди так само. 

Якщо в перші роки окупації були прапори [російські], якась активна пропаганда, то минулого року прапорів я взагалі не бачила. Люди сумні, дуже змінився вигляд типового сімферопольця, багато приїжджих, які не знають міста і не знають кримської російської мови. Кримська російська насправді набагато якісніша, ніж російська російська. В нас не було ніяких мішанин, мова була достатньо чиста, а тепер приїхали люди, які ні писати, ні говорити нормально не вміють.

У вас в Криму лишились знайомі, родичі?

Так, мама і молодша сестра з родиною там залишились. Але після початку активної фази війни спочатку навіть не дзвонили. Потім подзвонили. Мама почала говорити, що американці активно постачають Україні зброю, що ми [українці] приїдемо їх [мешканців Криму] стріляти. Я намагалася пояснити, що все зовсім не так, потім зрозуміла, що це неможливо. Люди, на жаль,  вірять телевізору, навіть я не змогла їх ні в чому переконати. В той час якраз був переїзд з пекарні в пекарню, було багато важливих поточних справ, і мені було не до цього. Я вирішила, що не буду витрачати на це час, і ми не спілкуємось. Це дуже боляче для мене, тому що це мої рідні. Але я нічого не можу з цим зробити.

У вашій пекарні зараз діє розмовний клуб української мови: як давно і як саме він відбувається?

Дівчата-організаторки спочатку обрали день і час, коли люди збираються. Бо зібрати людей – це непросто. В кожного якісь свої справи, складнощі. Зустрічі розраховані, перш за все, на внутрішньопереміщених осіб, щоби їх адаптувати. А ці люди, насправді, мають безліч проблемних моментів, їм важко виходити. Ми пройшли цей досвід 8 років тому, період адаптації був нелегким. А зараз люди переїхали з дуже складних емоційних і фізичних умов. Декому зараз взагалі не до спілкування. Але вже по трохи люди починають збиратися. Думаю, що клуб буде розвиватись, головне, щоб у дівчат не вичерпалась енергія.

Розкажіть детальніше про ваші волонтерські ініціативи?

Перших кілька днів, коли почалось повномасштабне вторгнення росії, у нас кондитерський цех майже стояв, бо ми пекли хліб для військових. Так з’явився наш молочний батон. Це швидка та якісна рецептура на молоці. Він поживний і добре зберігається. Благо, що в нас є пічки, які дозволяють випікати велику кількість одночасно. Ще ми робили енергетичні суміші для бійців.

Спочатку думала, що обмежусь хлібом. Але з’ясувалось, що комусь треба машину, комусь тепловізор, комусь ще щось. Тому ми періодично намагаємося закривати потреби людей, яких я особисто знаю.Також ми перераховуємо гроші на волонтерські ініціативи. 

Можете перерахувати все, що ви встигли реалізувати? 

Декілька автомобілів, наприклад. Буває, що треба відправити людину, а немає на чому, бо дуже агресивна точка, туди ніхто не хоче їхати і свою машину ніхто не хоче давати. Доводилося купувати автомобіль, щоб людину відправити. Машина, яка працює на наші пекарні, – це машина ще з Криму. Вона в 2014-16 роках працювала в АТО, ми її забрали і повністю переробили, бо була понищена. На жаль, вже не може їздити далеко, з нею в будь-який момент може щось статись. 

Інколи нам дзвонять і кажуть, що треба хліб у Новий Розділ. Там працює мій товариш, у нього велика пекарня, він залюбки допоможе. Навіщо везти? Це задорого, ще й при відсутності палива. І так часто стається. Наприклад, були потрібні матраци в Ірпінь. Навіщо їх тягнути зі Львова, коли там на місці є люди з матрацами? Це просто логістика, і вона насправді найслабша ланка в нас.

Ми також жертвували на перший автомобіль для батальйону «Крим», потім ми його ремонтували, потім довелось купити ще один. Останній випадок – для нашого кримчанина з тероборони, він військовий медик, разом із сином опинився в найгарячішій точці. Медикам потрібно на чомусь працювати, на собі багато не врятуєш. Тому зараз дві машини, джип і мікроавтобус, готуємо на відправку. Також дрібніші речі купуємо: дрони, щось таке. Для мене зараз найстрашніше – це попасти в мілітарний магазин. На прикраси я стільки в житті ніколи не витрачала! (Сміється) 

Розкажіть про ваше кулінарне волонтерство.

Хліб і суміші були дуже корисні в той час, коли було холодно, а вони якраз добре зберігались, і ми достатньо багато встигли зробити і відправити. Це така енергетична суміш: мед, лимон, імбир і трохи куркуми для кольору. Наше вівсяне печиво з родзинками й горіхами дуже сподобалось хлопцям. Воно добре зберігається, не дуже солодке, ним можна швидко голод втамувати – пару штук в кишеню і пішли далі. Коли їде транспорт і ми знаємо, що він протягом 3-4 днів дійде, ми відправляємо наші чорні хліби. На Великдень пекли паски, панетони. 

Багато хто говорить про вашу пекарню як про осередок Криму у Львові. У вас збираються люди, які займаються кримською темою. Як ваша пекарня притягує цих всіх людей в одному місці? Як часто вони тут збираються?

У мене живе подруга, в нас буде спільний проєкт. Ми з нею знайомі ще з Криму. Коли вона переїхала в Ірпінь, ми періодично бачились. Її тітка запрошувала нас у Стамбул. Але я сказала, що Стамбул нікуди не дінеться, спробуймо тут. Зараз ми на стадії фінальної підготовки проєкту «Кримський дворик» у центрі Львова, подібний до такого, як вона мала в Ірпені.

Це, знаєте, як живий організм. Люди збираються, тому що так стається. Бог вирішив зібрати трьох людей, хтось переказує комусь, притягає інших і так далі, так воно і відбувається. Наш постійний клієнт вже шість років – Джеймс Джоерман, який є керівником Rotary International. Ми з його допомогою дуже багато зробили. Rotary International допомагали лікарні на Чернігівській, дитячому натальному відділенню. Західноукраїнському медичному центру в лютому передали чотири дуже дорогі апарати для діалізу. Джеймс пів року збирав на це гроші, в Штати їздив, і наприкінці лютого мало бути офіційне відкриття діалізного відділення. Його керівник, Роман Собко, дуже відомий анестезіолог і дитячий реаніматолог, декілька років був в АТО і в перших же числах війни знову туди поїхав. Тому, зрозуміло, ніякого відкриття не було. Але ці діалізні апарати були насправді дуже вчасно доставлені, бо прибувало дуже багато діток, які потребували діалізу. Якраз Західноукраїнський центр займався перевезенням дітей до Польщі, Італії і США. Якось так складається, що ефективні люди тягнуться один до одного і намагаються щось корисне зробити.

Ваше життя – дуже енергійне, насичене, але це досить виснажливо. Що вас мотивує і допомагає тримати себе в тонусі?

Насправді мене дуже мотивує можливість якісних змін, яка може відбутись. Мені цікаво брати участь в таких змінах. Це наповнює мене енергією, якраз результат мене мотивує далі. От коли намагаєшся щось зробити, а результату немає, і ти борешся як Дон Кіхот з вітряними млинами, це найсильніший демотиватор для мене. Тому, коли є шанс щось змінити, – це для мене драйв, я хочу брати в цьому участь і далі.

З якими труднощами ви зіштовхуєтесь у волонтерській діяльності або в робочих процесах?

Завжди є якісь моменти. Логістика порушена, треба заново все налагоджувати. Людські фактори теж різні бувають, хтось не витримує навантажень. Зрозуміло, що коли відбувається щось, що надовго тебе вибиває, треба пам’ятати, що це війна. Гинуть люди. Інколи дуже близькі тобі люди. На жаль, майже два роки тому я перенесла особисту серйозну втрату, порівняно з нею, все інше вже не таке страшне. Труднощі – це труднощі. Вони є, і це нормально.

Розкажіть трішки більше про ваш асортимент.

Від самого початку ми впровадили наші кримські рецептури. Деякі з них треба пекти і в той же день їсти. Тому був період, коли ми їх не робили через локдаун чи інші складнощі. Кубете, самса – це класично, це є завжди. Кримськотатарської пахлави ми не робимо багато. Було у нас таке цікаве замовлення… З кафе в Києві подзвонили і сказали, що хочуть брати нашу пахлаву до Києва. Дожились! Просто нонсенс! Виявилось, що ті, хто їм робив, поїхали, а самі вони робити не хочуть, бо складно. А для нас пахлава –  просто трошки додаткового смаку Криму. Це дуже енерго- і трудозатратно. Це ручна робота. Це можна собі дозволити тільки заради улюблених клієнтів. І я відмовилась, бо ми мали би один день на тиждень займатись тільки цією пахлавою для Києва. Її собівартісь була би втричі дорожча, ніж вона коштує тут у нас.

А чи є якась особлива для вас страва? 

Такі класичні речі як торт Таврида. Це масляний крем зі згущеним молоком, корж безе і білий бісквіт. Ця рецептура не змінювалася з 1954 року, з початку Криму в Україні. Ще торт Ай-Петрі. Його севастопольці добре знають. Ми його періодично робимо. Але там сметанковий крем, довго не зберігається. Ще трубочки, кошики – це наша фішка, дійсно класика з дитинства. Для нас важливі смакові моменти. Ми намагаємось завжди зробити якусь цікавинку, підібрати смаки, до яких самі тяжіємо. Поєднання солодкого, кислого і солоного. 

У нас волонтерив, як технолог, чоловік з Бородянки. Його родина поїхала у Словаччину, а він працював тут, робив пробні випічки. Зробив деякі сорти хліба, наприклад «Козацька чайка» – дуже класний бездріжджовий хліб. Правда, назва моя, це присвята людині, яка робила «козацьку чайку». Він живе у Львові. Минулого року ми ходили з ним в яхтовий похід, він був нашим капітаном. Зараз дуже активно волонтерить, допомагає з перегоном машин і так далі. В нього проблеми зі здоров’ям, воювати йому точно не можна. Тому все, що він може зробити, він дуже активно робить. І оцей хліб дуже корисний і при цьому смачний, я його дуже люблю. Цей технолог сказав, що у нас дуже хороші круасани, що він, як технолог, вперше побачив таку багату рецептуру по тісту. 

Чи ви думали, що зробите найперше, коли Україна переможе?

Коли ми одне одного вітаємо з днем народження, завжди бажаємо, що наступного року – в Бахчисараї, в Криму. Під Бахчисараєм у мене є улюблене місце: балка, лощина річки, поряд скелі, де ми завжди збирались на всі дні народження. От саме туди я б дуже хотіла привезти своїх друзів. Нових і старих. Щоб ми там влаштували грандіозну тусовку. Для нас символом перемоги буде повернутий Крим, однозначно. Де війна почалась, там вона повинна і закінчитись.

Розмовляли: Ольга Кацан та Павло Попков

Медіапартнери проєкту: The Ukrainians, Reporters, РІСУ, телеканал Espreso.TV. 

Дивіться також:

Почути війну – це дуже страшно, – історія дружини греко-католицького священника з Ніжина

Той, хто рятує одну людину, рятує насправді весь світ: історія Стефана Миронюка

«Позбутися сірості, розпростати плечі, додати кольору і віри», – іконописиця Уляна Креховець

«Бідна вдова принесла кілька яєць, тушонку і кусочок хліба. Приймаєш поміч, дякуєш і плачеш», – отець Макарій, настоятель Унівської лаври