Великдень – родинне свято. Традиційно ми поспішаємо до церкви, поспішаємо відвідати своїх батьків, бабусь та дідусів, провести час з найріднішими. Водночас поруч завжди є люди, які позбавлені такої можливості.  А в час війни таких людей навколо стало дуже багато.

Фестиваль Українського католицького університету «Великдень разом» має на меті подарувати частинку тепла і духу традицій тим, хто з певних причин не має з ким святкувати або хоче більше пізнати українську культуру . Кілька років поспіль студенти УКУ організовували фестиваль в Одесі, Харкові, Херсоні. Цьогоріч через війну одесити, харків’яни та херсонці приїхали у Львів.

Про те, які виклики постали перед організаторами заходу, від чого довелося відмовитися і які сподівання вдалося реалізувати – наша сьогоднішня розмова зі студенткою програми «Artes Liberales» (філологія), волонтеркою та координаторкою фестивалю  «Великдень разом» Іриною Дідич. 

Розмова відбувається у межах проєкту УКУ «Малі історії Великої війни».

Ірино, розкажіть,  будь ласка, детальніше про ініціативу «Великдень разом»?

Це проєкт Студентського братства УКУ, який реалізовують вже багато років поспіль. Його ідея в тому, щоби об’єднувати людей навколо традицій. Я не знаю, в якому році його вперше проводили, ніхто вже не пам’ятає. Здається, ще у 2008 році його ініціював владика Борис [Ґудзяк]. Формату фестивалю «Великдень разом» набув у  2018 році. Ми також проводимо «Різдво разом». 

Минулого року на Великдень ми їздили в Херсон, який зараз, на жаль, окупований. Це вже було під час ковіду, тому було дуже складно. Рік перед тим ми навіть скасували живий фестиваль і проводили його онлайн.  Цьогоріч планували «Великдень разом» в Одесі. Різдво в Одесі, до речі, нам вдалося провести. Об’єднання двох великих свят створює нагоди для більшого  впливу і більше запам’ятовується людям, дає ціліснішу картину того, що таке традиції і чому люди довкола них об’єднуються. 

Ми навіть вагалися чи робити акцію у Львові, але два тижні тому вирішили, що все-таки проведемо «Великдень разом». Об’єдналися зі старшими поколіннями Студентського братства УКУ і почали готувати святкування.

Як відбувається фестиваль, з того він складається, , чи змінювали ви програму через війну?

Зазвичай програма святкування традиційна: є блок з гаївками для дорослих і з весняними іграми для дітей; є блок з майстернями, де ми робимо писанки, ляльки-мотанки, коників, ангеликів. Цього року, оскільки ми на місці у Львові і можемо мати технічне забезпечення від університету, додали виступи народних гуртів та хорів, які виконували гаївки і фольклорні пісні. 

Ми також додали акцію «Великодній кошик для військових» і збиратимемо продукти, щоб сформувати святкові набори для військових. Діти зможуть розмалювати писанки, написати листи для наших військових, зробити для них ляльки-мотанки як оберіг. Ми будемо надсилати це хлопцям та дівчатам на передову. Ідея фестивалю була в тому, щоб їхати в східні і південні міста, а тепер люди зі сходу і півдня були вимушені через обставини війни приїхати сюди. Проте загалом наша авдиторія не змінилася. 

Є люди, які впадають у крайнощі: як можна співати, танцювати, коли йде війна. А інші кажуть навпаки: воїни оберігають наш спокій для того, щоби ми жили повноцінним життям. Що ви думаєте з цього приводу? 

Я вважаю, що для свята завжди є місце, особливо під час війни. Об’єднання людей, підтримка один одного ще більше важливі в такий період. Здавалося б, що танці чи гаївки – це щось неважливе, але коли люди готові дати один одному руку й вести танок разом, це означає, що вони один одному довіряють, тому це важливо зараз як ніколи. Збудувати довіру між львів’янами і гостями Львова дуже актуально. Я вважаю, що місце для свята точно є, тільки треба пам’ятати, завдяки кому це свято відбувається. Тому фестиваль і доповнений акцією «Кошик для військових».  

Я впевнена, що на нашому святкуванні ніхто не забуде, що у нас триває війна. Люди, які прийдуть на святкування, приїхали з гарячих та окупованих місць. Зрозуміло, що багато хто з внутрішньо переміщених осіб  не готовий  святкувати. Багатьом не вкладається в голові, як може існувати одночасно жахлива реальність, з якої вони виривалися, перетинаючи блокпости, і світ, в якому люди ходять в кав’ярні і можуть веселитися, як у Львові. Це все складно, але важливо, щоби ніхто нікого не звинувачував. Бо обидві сторони життя мають місце і мають право існувати. Треба знайти в собі силу святкувати  в час війни, вірити у воскресіння Христа, тримати свою віру в Бога, тримати віру в людей. Я сподіваюсь, що на це свято прийде якомога більше людей і розумію, що кликати людей на такі свята треба дуже обережно. Для закликів точно не підійдуть фрази «А чому ви сумуєте? Чому ви не хочете веселитися?».

Як відбувається підготовка фестивалю  «Великдень разом»,  хто до цього долучений, як часто збираєтесь на організаційні зустрічі? 

Підготовка йде дуже складно. Ми маємо лише два тижні, найактивніша фаза –  цей тиждень. На Великдень ми проводимо святкування в неділю та понеділок 24-25 квітня. Окрім того, традиційно щороку день перед Великоднем ми їдемо у притулки та сиротинці до дітей, щоби провести свято і для них. Так буде і цього року. Плануємо у притулках випікати паски. Для цього всього нам потрібно було дуже багато людей. До нас зголосилося 70 волонтерів. Кожен з них має свою зону відповідальності: хтось готує гаївки і майстерні для дітей в притулку, хтось паралельно готує ті самі майстерні і гаївки для святкування в неділю і понеділок. 

За цей тиждень ми вже втретє збираємось готувати гаївки. Ми припускали, що у Львові збереглись традиції святкування Великодня і багато львів’ян знають їх, але насправді це не зовсім так. Львів’ян теж треба вчити водити гаївки, щоби вони могли вчити інших. Назовні часто виглядає, ніби ми такі класні й свідомі галичани, які знають і підтримують традиції. Але ми теж спочатку вчимося цих традицій, а вже потім вчимо інших. Багато волонтерів, які до нас приєдналися, – це львів’яни, які з дитинства мають уявлення про гаївки і випікання пасок, але їм треба щороку це знову згадувати. Також до нас приєднались багато волонтерів, які приїхали сюди в перші тижні війни, для них все нове і вони вивчають з нуля. 

Чого ви очікуєте від фестивалю?

Я очікую, що не буде дощу і не буде повітряних тривог. Раніше ми просто проводили фестиваль на вулиці, а зараз треба передбачити, що робитимемо в разі повітряної тривоги, куди ми переведемо 200 людей, адже не можна залишити їх на вулиці. Це додаткова відповідальність, тож ми пропрацьовуємо  декілька варіантів розвитку подій.

Я очікую, що на святкуванні ми зможемо трохи відпочити і побавитися у дитячі ігри, щоб відволікти людей і нагадати їм, як можна радіти. Сподіваюсь, що прийде багато людей, які тепер приїхали до Львова. Я пам’ятаю, яка позитивна реакція була минулого року у херсонців, коли ми ходили у вишиванках з українською музикою по місту. Люди  були щасливі, що ми є у їхньому місті, і я сподіваюсь, що вони будуть готові пізнавати ці традиції тут, навіть під час війни.

З якими труднощами стикаєтесь зараз?

Ми стикаємось з тим, що волонтери дуже вигоріли. Люди безупинно волонтерять вже майже 60 днів, а тому знайти волонтерів зараз складно. Тим більше, що багато кому вивчення гаївок здається менш важливим, ніж, до прикладу, розвантаження гуманітарної допомоги чи плетіння сіток. Воно так справді виглядає, адже ти витрачаєш багато часу на те, щоб навчитися співати гаївки, коли можеш зробити щось корисніше. 

Раніше на виїздах ми брали із собою 10 волонтерів, які були весь час задіяні у програмі. Зараз ці люди зі Львова мають або роботу, або сім’ю, або заплановану поїздку до бабусь-дідусів. Насправді я радію, що вони не відкладають поїздки до бабусі під час війни, але наш проєкт націлений на людей, які не можуть поїхати до бабусі, бо бабуся живе в окупації. Це такий дисонанс, який утворюється в голові: я водночас хочу, щоби люди продовжували їздити до своїх рідних, але і хочу, щоб вони пожертвували одним вихідним, аби ми підготували свято для тих людей, які не мають такої можливості.

Ще один виклик – прогноз дощу. Хоча ми сподіваємося, що сили природи будуть на нашій стороні.

Чому для вас важливо займатися тим, що ви робите?  Що вас мотивує волонтерити, працювати?

Мене мотивує те, що кожен проєкт, який я роблю – від студентського братства чи особистий – завжди створює простір для спільноти, для об’єднання класних людей. Люблю, коли люди об’єднуються. У цьому є багато сили, енергії, емоції. З нього завжди народжуються нові ще кращі проєкти, думки, зв’язки. «Великдень разом» теж є цим простором. Цього року працюю  всупереч власному бажанню не робити фестиваль, яке було у мене раніше. Якби це сталося не в час війни, я би  відмовилась від цього проєкту через втому та інші обов’язки. Але іде війна, і в ній потрібно продовжувати жити.

Як так сталося, що волонтерство посіло значне місце у вашому житті?

Це почалося в дитинстві. Я пам’ятаю, що вперше волонтерила, коли  мені було 9 років, ми прибирали береги Дністра від сміття з  татом і його друзями. Для мене це було постійною частиною життя, бо я з сім’ї, яка дуже багато приділяла часу на волонтерство. Щоби робити ті справи, якими ми займалися, треба вірити в них. В інших країнах це не так розвинуто, і вони здивовані, як українці витягують війну на волонтерстві. Я думаю, піком усвідомлення того, наскільки в Україні сильне волонтерство, був Майдан [2014], бо він весь був волонтерським, добровільним. Мені тоді було 12 років, я робила бутерброди і носила прапор. А мій тато, разом із мамою, був сотником та комендантом.

Потім я навчалась в Українській академії лідерства, де є окремий день в тижні, виділений на волонтерство і, де я верше допомагала літнім людям з інвалідністю, допомагала тваринами. Зараз я залучена до студентського братства і ще декількох студентських організацій. Все, що ми робимо – це волонтерство. 

Якими були ваші емоції під час Майдану? Це був пік піднесення, але на Майдані загинув ваш тато [Сергій Дідич загинув 18 лютого 2014 року під час сутичок між мітингувальниками та «беркутівцями»]. Що це змінило у вашому світосприйнятті?

Майдан усе змінив у моєму світосприйнятті. Я була там тиждень на новий [2014] рік, перед Різдвом. Їздила до батьків, які були на Майдані весь час. Це був наймирніший час Майдану, коли він був дуже класним і безпечним. Я тоді вперше побувала на Майдані і для мене він став великим відкриттям. Майдан дуже змінив моє сприйняття російськомовних людей, бо змалечку в мене було відторгнення всього російського. Але для мене стало очевидно, що вони [російськомовні] вписуються в Євромайдан не менше, ніж мешканці Івано-Франківської області. Тоді я повірила, що ці люди українці, і мова не є основним показником. 

Я добре пам’ятаю новий рік. Ми стояли перед Жовтневим палацом і перед нами була вся площа Майдану. Тисячі людей рівно опівночі співали гімн. Це був найкращий момент у моєму житті. Алкоголь був заборонений, що теж відрізняє традиційне уявлення того, як має святкувати людина в Україні новий рік. Ми стояли на пагорбі, я дивилась як сотні тисяч вогників світяться і всі співають гімн. Це було дуже сильне відчуття. Досі переживаю його щоразу, коли співаю гімн серед великої кількості людей. 

Я планувала ще раз поїхати на Майдан в кінці січня, але почалися атаки на вулиці Грушевського, і Майдан перестав бути позитивним і безпечним для дітей місцем, тому я більше там не була.

Якщо говорити про повномасштабну війну, яка почалася 24 лютого, як вона змінила ваше життя?

На емоційному, духовному рівні я б не сказала, що щось в мені змінилося. Я не усвідомила, що 24 лютого почалася війна, бо знала, що війна триває вже вісім років. Я жила з травмою того, що на Майдані загинув мій батько, я переживала її, і ніхто мене не розумів. Щороку 18 лютого я відчувала те, що зараз ми відчуваємо кожного дня, коли гинуть знайомі чи рідні. Тому розуміння, що паралельно існують смерть і життя, в якому потрібно радіти, в мені існувало постійно. Зараз  це вже ніби мій природній стан. 

У мене є подруга, батько якої загинув в Іловайську. Ми часто обговорювали, що в нас не з’явилося якоїсь тривоги чи раптового усвідомлення, що існує війна. Ми вісім років жили, пам’ятаючи про це. Зараз це усвідомило усе суспільство. Я знаю, що для багатьох людей війна змінила погляд на цей світ, на росію, на те, якою вона насправді. Я ж з дитинства блокувала весь російський світ. Тому, коли вся Україна почала блокувати російські продукти, мені не було чого заблокувати. Багато моїх друзів, особливо зі східних областей, відрізали великий шмат свого життя і своїх родин, нарешті зрозуміли, що потрібно від цього відмовитись. Це дуже змінило їхнє життя, їм доводиться зараз відмовлятись від мови, якою вони розмовляли все своє життя,  і це дуже складно. У мене цього нема, як немає і відчуття, що світ великий і жорстокий, і в ньому гинуть твої рідні. Я не знаю як точно назвати такий доволі природній для мене стан. Я вісім років намагалася бути ефективною і щось робити в цьому стані, тому війна мене просто активувала. 

У перші дні ми спочатку просто поїхали додому, а 1 березня я  повернулася у Львів і почала працювати з іноземними журналістами. У мене було чітке розуміння, що я не виїду за кордон під час війни в Україні, що не буду військовою, парамедиком, що не поїду в Харків рятувати людей, бо в мене немає навичок. Я впевнена, що є люди, які зроблять це краще за мене. Та й моя сім’я мене не відпустить, бо ми вже пережили втрати. Я вірю в те, що люди мають робити під час війни те, що вони вміють робити найкраще. Я вміла писати, перекладати і організовувати процеси. Це все склалося разом і мене знайшла моя робота. Два місяці я кожного дня працюю з іноземними журналістами. Для мене дуже важливо чесно розповідати історії про Україну. Війна відтяла мене від мого навчання, тому що читання «Іліади»здається найменш потрібним в цей час. Я не можу зараз читати будь-що не про війну, тому складно налагодити навчання. Хоча я розумію, що воно дуже потрібне. Особливо під час війни. Так само як  і свята. 

Чи можете детальніше розповісти про ваше відрізання усього російського? Чому так сталося? 

Я впевнена, що це залежало від моїх батьків. У дитинстві ми всі добре знали історію. Я з села [Ірина родом з села Стрільче Городенківського району Івано-Франківської області], і вся моя родина теж із сіл. Але майже всі в моїй родині вчителі: історії, географії, української мови, літератури, музики. Мої батьки займалися туризмом, а  займатись туризмом у 2000-х роках у Івано-Франківській області означало бути патріотом, а не просто  показувати комусь Дністровські каньйони. Я виховувалася на цьому. У мене було чітке усвідомлення того, що нічого хорошого росіяни не приносили на цю землю. Зараз я це розумію ще більше. У моїй родині не має жодного покоління, яке не постраждало через російську владу. Мені завжди вистачало української та європейської літератури, музики. Читати російською я навчилась тільки в 16 років, бо раніше не мала потреби. 

Що плануєте зробити першим, коли ми переможемо?

Я не знаю.  Ми з друзями часто говоримо про те, що зробимо, коли закінчиться війна. Будь-що ними запропоноване, я впевнена, потрібно і можна робити в час війни. Я не можу сказати, що я поїду додому тільки після перемоги. Бо хочу поїхати додому раніше. Я не можу сказати, що поїду за кордон тільки після перемоги, бо впевнена, що можу поїхати і раніше. Я не можу сказати, що поїду в Одесу тільки після перемоги, бо дуже сподіваюсь, що це станеться швидше, ніж настане остаточна перемога. Немає чогось такого, що я б хотіла відкласти на «після перемоги». Мені хочеться робити те, що мені хочеться вже зараз, а не після перемоги.

Розкажіть, як ви святкували Великдень вдома. Чи є якісь елементи з домашнього святкування, які ви хочете передати цьому фестивалю? 

Для нас це дуже традиційне свято. Щороку ми навіть кошик складали однаково. Ми ніколи не експериментували і навіть не купували інші продукти. Ми завжди прокидались зранку, ішли на службу. У нашому селі церква розташована на пагорбі, а поруч – цвинтар. Коли ми приходили на службу, то залишали кошик, ішли на цвинтар, запалювали свічки за рідних, і зранку весь пагорб світився свічками. Це було дуже красиво. Завжди на Великдень у нас був молебень на цвинтарі. Перед поверненням додому на святковий сніданок, ми знову вертались на цвинтар і проводили там час всією сім’єю. У нас був обливаний понеділок, а у вівторок біля церкви організовували гаївки і веснянки. Я туди завжди ходила з дідусем. Він теж уже помер. Біля церкви ми робили «жука» і «церкву» – триярусну вежу з людей. Цей жук ходив навколо церкви, люди співали веснянку. Я дуже хочу це спробувати зробити на нашому фестивалі. Сподіваюсь, ми зможемо.

Інтерв’ю проводили у період підготовки фестивалю «Великдень разом». Проте під час святкування, випала нагода його доповнити з огляду на вже реалізовані події.

Попри те, що святкування ще тривають, чи могли б ви підвести попередні підсумки?

Ми готували свято тільки два тижні, часу на такий масштабний проєкт було замало. Попередні фестивалі починали готувати за пів року наперед. Але ми зробили все, що в наших силах і, мені здається, що свято організовано добре. Прийшли люди, які слухають музику, святкують, веселяться. Це цілком покриває цілі та місію нашого фестивалю «Великдень разом». Люди об’єднуються, беруться за руки, танцюють, пишуть писанки, стараються намалювати найкращу. 

Чого в умовах війни потребують люди і що їм вдалося віднайти на вашому фестивалі?

Я думаю, що люди шукають відради і спілкування, щоб розповісти комусь про те, що з ними відбувається, чи просто поговорити. Це те, що їм точно вдалося тут здійснити, тому що за столиком на майстерці з писанкарства сидять між собою незнайомі люди, і за півтори години творчості вони мають прекрасний простір і нагоду, щоби познайомитись, поспілкуватися та знайти однодумців. 

Також для багатьох це святкування стало відпочинком, бо зараз дуже мало простору для того, щоби спокійно сісти і розписуючи писанку рефлексувати над тим, що з тобою відбувається. А для тих, хто хотів танцювати, веселитись, вилити свою енергію, ми підготували гаївки з українською народною музикою.

Що у цьому святкуванні ви знайшли для себе особисто?

Я чекала від цього свята багато світла. Коли прокинувшись зранку, побачила на вулиці сонце, попри те, що весь тиждень було похмуро, відразу подумала, що ці промені для нас і нашого «Великодня разом». Сьогодні між нами багато світла не тільки від погоди, воно також випромінюється від людей. Як я вже згадувала, ми лише два тижні готували цей проєкт, і тільки вчора перезнайомились зі всіма волонтерами, що не завадило налагодити між собою довіру і близькість.Заради цієї підтримки я, мабуть, і робила цей проєкт.

У теперішніх умовах не кожен може святкувати Великдень, веселитись чи святити паску. Якою є ваша відповідь на переживання цих людей?

Я дуже добре розумію людей, які не готові зараз святкувати фізично, емоційно чи морально, враховуючи, що вчора вкотре сталась трагедія в Одесі [24 квітня 2022 року ворожа ракета потрапила у 16-поверховий житловий будинок ]. Але свято Воскресіння Господнього – це свято маніфестації життя, яке завжди перемагає смерть. Через нього ми маємо простір для того, щоби радіти у єдності з іншими. Я думаю, що нам потрібно святкувати те, що ми є, навіть в такий час, як би складно це не давалося. 

Розмовляла Оля Кацан, впродовж квітня 2022

Фото: Оля Шахник

Медіапартнери проєкту: The Ukrainians, Reporters, РІСУ, телеканал Espreso.TV. 

Дивіться також: