Все починалося зі світла, бажання відсвяткувати черговий крок України до свободи через підписання асоціації з Європейською спільнотою. Свято свободи було вкрадено тими, кому було довірено чувати над дотриманням прав і свобод. І саме проти цього виступили українці, намагаючись противитись піснею, танцями, віршами, культурою насильству і неправді.

Проте присутність молитви на Майдані не була дуже відчутно. Навпаки, на початку церкву не надто і вітали, часто її ототожнювали з політичними партіями, яких теж не дуже бажали бачити в центрі подій. Ставлення до церкви змінилося після побиття у ніч на 30 листопада. Тоді студенти побігли ховатися до Михайлівського собору, що як і багато церков Києва тоді відкрив свої двері. Спрацював принцип “Як тривога, то до Бога”. Набат дзвонів і молитва у найтривожніші часи повернув у свідомість майданівців образ Бога. І священиків стали запрошувати на центральну сцену на молитву, а особливо в нічний час.

 

Майдан можна назвати літургійним у обидвох вимірах цього слова: античному і сучасному. Літургія у перекладі з грецької мови означає “спільна справа”. В цьому випадку Майдан був прикладовим досвідом співпраці всіх, де кожен знав своє місце, виконував потрібну працю, брав на себе ініціативи, які дозволяли протриматися усім: це і готування їжі, і будівництво барикад, і прибирання території тощо.. І молитва та Свята Літургія також вважалися органічними частинами спільної справи. Для багатьох літургійний досвід Майдану став змінною точкою уявлень про християнство і про Церкву.

Варто зазначити, що на Майдані не було церков, а була одна Церква. Адже представники усіх церков і обрядів молилися та звершували Богослужіння разом, не зважаючи на приналежність до конфесій чи канонічну територію. Ця єдність була подібна до ранньої церкви апостольських часів. І досвід Майдану у цьому сенсі має велику цінність для подальшого осмислення екуменічного діалогу українських церков.

 

 

Одним із ключових феноменів літургійного досвіду церкви є стояння. У християнстві це передусім вияв віри у воскреслого Христа, а відтак і нашого стояння у Його свідченні істини і перемоги над злом і смертю. Недарма основні богослужіння у візантійській традиції одним із ключових питань до Бога ставлять саме стійкість Церкви. “Ще молимося за миру у всьому світі, за добре стояння Божих церков…” А літургійний рік у цій традиції починається із святкування Симеона Стовпника, подвигом якого було зберігання непорушності у час переселення народів. Для багатьох Майдан став символом стійкості. Бо початково люди там передовсім стояли. Як у прямому, так і в переносному значенні, Майдан був стоянням, стовпництвом. Стійкість, перемога над страхом є одним з перших духовних плодів Майдану, а також одним із літургійних плодів.

 

Християнське активне стопництво немислиме без молитви. Без відчуття присутності третьої сили важко встояти і відстоювати щось. Набат дзвонів Михайлівського монастиря, нічна молитовна варта, священики різних конфесій, які разом зі своїми та вірними інших віросповідань спільно молились про перемогу добра над злом – хто цей досвід пережив не може не вірити в Бога і його присутність. І не лише не Майдані, але й у його житті і житті інших. 

 

 

Суть участі у літургійних діях церкви зовсім не в тому, щоби залишатися постійно в храмі. Ікона літургії, явлена у Преображенні Господньому, говорить нам про те, що кожне літургійне богоявління покликане бути світлом і супроводом для нас у час після літургії. Справжня літургія починається після того, як ми виходимо із храму. Спокуса затриматися в ідеальних умовах з Христом на горі Преображення, але небажання діяти з ним у неславі у світі призводить до того, що видіння зникає. Коли Петро каже: “Господи, добре нам тут бути! Як хочеш, розташую тут три намети”, видіння зникло.

 

Літургія є для того, щоби нам нагадувати про славу Христа тоді, коли він видиться як страждаючий. Саме тому так важливо “творити на спомин”. Тобто, повертатись на Майдан, молитися там і повертатися додому, щоби перетворювати цей світ, поки він не стане таким, яким ми бачили його на “горі” Майдану.

 

 

Для тих, хто постійно перебував на Майдані, сам Майдан став храмом. Із притвором, святилищем, храмом вірних і престолом, освяченим кров’ю мучеників за істину і свободу. Стела від початку сприймалася майданівцями як свого роду вівтар. Там пролилася перша кров у ніч на 30 листопада. І саме там біля стели виник перший молитовний намет, а відтак Собор Майдану. Притвор Майдану охороняє архистратиг Михаїл. Він вказує на святилище. Але насправді він вказує і на те, що поза святилищем – готель із назвою “Україна”. Це надзвичайно сильний храмовий образ. Для того, щоб жити в Україні треба боротися – пройти через стелу Незалежності, тобто престіл.

 

Дуже гарним образом є також скляний “Глобус”. Він виглядає як зворотня апсида. Якщо апсиди звичайного храму розширюються зверху до низу, і воно символізує відкритість неба до землі, то апсида майданівського храму показує відкритість землі до неба. В класичному храмі Бог сходить на землю. На Майдані ж мученики Революції гідності, вибігши апсидою майданного храму, стали Небесною Сотнею.

 

Звичайно, все це можна побачити лише очима віри, присутністю на літургії Майдану. Характерно, що храм київського Майдану позбавлений купола, який з одного боку захищає від негоди, але з іншого – закриває перспективу неба. Сам центр майданного храму перетинає вулиця Хрещатик – центр щоденного руху. І цей храм освячує його. Традицією древніх християнських храмів було кладовище навколо них. Так само і на Майдані – відразу після розстрілів були встановлені пам’ятки-надгробки тим, які кров’ю засвідчили свою вірність істині і свободі.