Шановне товариство! Сердечно вітаю всіх зі Святом Незалежності! Нинішнє свято — це день, коли гармонійно і взаємодоповнювально зустрічаються наші Минуле, Теперішнє й Майбутнє.

Історія боротьби українців за незалежність тривала і виснажлива — вона не зводиться лише до референдуму 1991 року. Її здобули ціною великих жертв і великих національних потрясінь, але завжди естафетну палочку, що випадала з одних рук, підхоплювали інші дружні руки. Сьогодні ця паличка в наших руках — і це вже наш обов’язок припинити болісний цикл падінь і втрат та утвердити незалежність навічно.

Незалежна держава сьогодні — це наша домівка, у якій нам найкомфортніше. Інші домівки можуть мати більше кімнат чи новіші меблі, але нам наша оселя — наймиліша. Тут душа відновлюєтсья після шарпанини буденності й починає творити знову.

І ключове слово тут — творити. А не просто бути пасивним користувачем можливостей громадянства, споживачем її скарбів — і причому ще й повсякчас нарікати та проклинати. Щаслива країна — це не сума соціальних благ, спущених урядом із гори, а спільне благо, невтомно здобуте й щодня підтримуване свідомими й активними громадянами.

Незалежність — це також повноцінна гармонія, коли перед початком симфонічного концерту всі музиканти настроїли свої інструменти під одну ноту «ля». Оцю ноту української культури подає нам біль шевченкового «Кобзаря». І доки ми в одній тональності з ним, доти перебуваємо в лоні рідної культури, навіть граючи на різних інструментах чи імпровізуючи на різні лади, завжди повертаючись у свою тональність.

А повноцінною незалежність може бути лише тоді, коли свобода органічно поєднана з відповідальністю. Раб, як відомо, не може бути відповідальним, бо цю відповідальність несе за нього його володар. Але і свобода нищить саму себе, якщо не є водночас відповідальністю перед Богом і людьми. Тому обидва поняття — «вільна людина» і «вільна країна» — мають під собою один спільний знаменник, а саме: відповідальність обох. Якщо вона дорівнює нулю, то увесь дріб не має сенсу.

Лише так, через нашу громадянську й духовну відповідальність, до місця, у якому вже зійшлися Минуле й Теперішнє, може підійти й наше Майбутнє. Ми як народ лише розпочали своє повернення до свого духовного річища. Знайшовши нарешті своє гирло, ми з величезними зусиллями, долаючи спротив течії, рвемося до місця, звідки колись вийшли, — до давніх святинь на Київських горах. Зробити це не так просто, бо з тими святинями можна й розминутися, якщо не дивитися на них очима духу, — іншими словами, якщо не розчистити в собі замулені джерела нашої духовності, і не позбутися тієї «курячої сліпоти», яка з’являється через нестачу «вітаміну любові» до своєї культури.

А все це можна здійснити, лише якщо збережеш незалежність своєї держави. Отож, друзі, хай повниться ваше серце любов’ю до своєї землі й мужністю в оберіганні її від усякого лиха!

Мирослав Маринович