Борис Гудзяк – людина широкого формату. Священик Української Греко- Католицької Церкви, народжений в американських Сіракузах. Колись учень Йосипа Сліпого – засновника Українського католицького університету (УКУ) в Римі (1963 рік), нині вдруге поспіль обіймає ректорську посаду УКУ у Львові. Громадський діяч, кавалер ордена «За інтелектуальну відвагу», провідний науковець в галузі церковної історії і, водночас, один з кращих баскетбольних бомбардирів. Каже, що важливою рисою характеру є почуття гумору, бо із себе треба вміти сміятися.
Інтерв”ю було частково опубліковане в журналі “Главред”.

Його народження супроводжувалось певним біблійним чинником. Мати Бориса Гудзяка, наслідуючи великих жінок Старого Завіту, довго просила у Бога послати їй дітей. І тільки після молитов та постанови віддати свого первістка на служіння, у неї з’явились сини. Молодший брат отця Бориса – Марко, живе в Детройті, одружений, має троє дітей.

– Появу на світ Вас і Вашого брата можна назвати дивом, Божою відповіддю на материнські молитви. Як Ви ставитеся до такої події?

– Я довідався про цю історію недавно. Думаю, що моя поява таки була відповіддю на довгі очікування, бо повінчалися мої батьки в середині 1951 року, а я народився в кінці 1960-го. Так що молитви тривали майже десять літ. Очевидно, що моя мати є молитовною особою, але про посвяту мене на служіння Богові вона не говорила і до священства ніколи не агітувала. Зрештою, це в стилі моєї мами, який я вважаю Божим стилем, бо це не вольовий порив людини, а відкритість на Божу дію. Я досі стараюсь цього навчитися. Мама створювала простір для духовного розвитку. У неї своєрідний педагогічний підхід – доволі делікатний, але чіткий. Вона має глибоко закорінені принципи і тому не мусить їх якось холерично чи емоційно демонструвати. Вітри й бурі її не хвилюють.

– Як батько ставився до цього випробування? Чи підтримував він Вашу матір у зверненнях до Бога?

– Я не знаю чи він молився, бо був менш молитовний за своїм характером. Але, очевидно, він також дуже хотів дітей. Згодом тато не надто сприймав моє бажання бути священиком, лише коли побачив, що вибір незворотній, почав активно підтримувати покликання і мою діяльність. Практично до сьогодні, бо все моє матеріальне утримання забезпечено покійним батьком. Тобто я не є жодним обтяженням для університету чи для церкви.

– Ваш брат обрав медицину. Він вирішив мабуть на відміну від Вас – лікаря душі, стати лікарем тіла?
– Марко Гудзяк – успішний уролог. Його пацієнти кажуть, він винятково уважний лікар, що досить нетипово для фаху хірурга, який любить будь-що різати тіло. А тут одне його спілкування з хворими зцілює. І хоча він менше філософ ніж я, для нього і його родини церковне життя відіграє велику роль.

– Нещодавно у Львові тривали святкування, присвячені блаженному Климентію Шептицькому, брату митрополита Андрія. Виступаючи на конференції Ви сказали, що біографи цієї видатної людини ще повинні дослідити, чому такий успішний, елегантний і видний (під два метри) чоловік не одружився, а пішов у монастир. А що можете відповісти на схоже запитання вашим біографам – чому Ви відмовились від сімейного стану?

– (пауза) Якщо увага до моєї історії виправдана, то нехай біографи і попрацюють. Щиро кажучи, я не є людиною, яка може бути одночасно добрим сім’янином, батьком і віддаватися вповні духовному, церковному й науково-освітньому життю. Мені здається, що якби я одружився, УКУ був би трохи іншим. Є деякі речі, для яких може варто жертвувати. Але чи правильно відчитав Божі знаки, буде видно наприкінці біографії. Зрештою, я не відразу вирішив відмовитись від сімейного стану. Вагання тривали 20 років. Спершу думав в одному напрямку – досить переконливо. Потім розмірковував в іншому. Згодом знову точки зору мінялися.

– Що було останньою краплею, яка визначила Ваш вибір?
– Це був особливий час – я перебував тоді в Римі, мав 37 років. Дискутував на цю тему з представниками церковного проводу, зокрема з Блаженнійшим Любомиром, який був моїм духівником. Дискусія затягувалась, треба було визначатися. І в один дуже важливий момент я відчув, що це Божа воля. Тоді я міг уже сміятися зі своїх сумнівів. У такому вищому переконанні є певна легкість, яка, проте, у жодному разі не знімає реальних людських труднощів на дорозі служіння.

– Цим важливим моментом був якийсь видимий знак?
– Ні. Господь зі мною досі не спілкувався в такий спосіб. Тобто, конкретними знаками мене не переконував. Я не падав з коня, як Святий Павло. Це було внутрішнє відчуття. Це був непростий піст і світла Паска.

– Дозвольте дотиснути цю тему так трохи з мирського боку – може просто не знайшлося достойної кандидатки на дружину? Чи така причина могла вплинути на Ваше рішення?
– Я думаю, це не було головне. Одружені знають – ідеального подружжя не існує. Тож остаточно, я думаю, що тут був Божий палець.

– Тобто симпатій у Вас таки вистачало?
– Та різне було…

– Тайну священства Ви прийняли 26 листопада 1998 року в день Івана Золотоустого. Ця дата має для Вас символічне значення?

– Так. Бо була можливість вибору різних дат, але я просив саме цю. Іван Золотоустий – проповідник, з дуже пастирським спрямуванням. Можна сказати, провідний богослов, отець Церкви, який, втім, відхилявся від священичих свячень і якого трохи притягнули до них за вуха. Його праці – це не сухі богословські роздуми, а тексти, дуже наближені до людських проблем, життєвих викликів, сповнені глибокої духовності.

– Ваше священиче служіння триває скоро 10 років. Ви ніколи не шкодували, що вибрали такий досить нелегкий шлях?
– Ні. Бажання покинути свою діяльність чи жаль за мирським життям – такого не пригадую. А важкі моменти були і є, однак я переконаний, що це моя дорога. Вона мені часто не подобається чи є надто трудною, але я не перестаю дякувати Богові за це покликання. У нашій родині була чітка дисципліна і стабільність. Ми завжди у певний час вставали, молилися, разом снідали і вечеряли. Були такі ритми простих речей, які й спричинилися до базового спокою в душі і певної спроможності йти довго і далеко по крутій дорозі. Моє священство не є ізольоване як самоціль. Довкола мого служіння існує церква, народ, спілкування з молоддю. Завдяки цим вартостям, навіть попри мої слабкості чи сумніви, я вистояв.

– Ви були учнем Йосипа Сліпого. Що Вам найбільше запам’яталося з його настанов?
– Моє знайомство з Йосипом Сліпим почалося із зустрічі з ним в Америці. Мені тоді було 7 років. Він приїхав до Сіракуз, а мене і ще одну дівчинку вибрали від громади для вручення хліба-солі і привітання на летовищі. Потім було проживання і навчання під його омофором в семінарії Святого Духа в Римі, а також під одним дахом в УКУ. Це були три останні роки його життя. Коли я приїхав до Риму, він вже був у похилому віці. Йосип Сліпий – людина, сформована в часи Австрійської імперії, в розквіт її ієрархічності й модерності. Тому із семінаристами не проявляв жодного панібратства чи якоїсь делікатності у спілкуванні. Для нас він був главою церкви, патріархом-каторжником. Проте, я мав нагоду спостерігати за ним в різних ситуаціях. Приміром, він практично щодня виходив пополудні посидіти на сонці. І це було під моїм вікном, бо я жив на другому поверсі. Я також старався вийти у цей час, щоб бути поруч. Тоді відбувалися короткі розмови, зміст яких не мав головного значення. Просто була духовна близькість, через яку відкривалася вся історія нашої церкви.

– Тобто спілкування з такою людиною дало Вам змогу побачити монументальну картину тогочасної історії і духовності. Але чим найбільше вам запам’ятався Йосип Сліпий у щоденному житті?
– Він не був легкий у контактах. Був дуже вимогливий і міг бути навіть жорстким. Але мав харизму і стремління, чого багатьом бракує. Люди не хочуть великих речей. Може тому, що бояться великої жертви. А великих речей без великої жертовності просто не буває. Жертви, які він приніс, були колосальні. І це надихало.

– Чи Ви щось запозичили у патріарха з його способу керування університетом в Римі?
– УКУ у Львові є зовсім іншим, ніж за часів Йосипа Сліпого. Схожість в бажанні гідної якості освіти, використання максимальних можливостей росту, широти поглядів. Адже поєднання духовності й науки – основне для долі України. Як тоді, так і зараз.

– Відомо, що у вільний від роботи час Ви відвідуєте Свято-Успенську Унівську лавру. Що Вас туди вабить і чи є багато місць на землі, де Вам особливо легко спілкуватися з Богом?
– Якщо так порахувати, то щороку десь місяць я проводжу в одному або в кількох монастирях. Так повелося, відколи в 20 років поступив у семінарію. Перебуваючи в чернечій обителі, займаюся науковою працею. Отже, до монастирів я їжджу уже чверть століття, а до Унева регулярно останні 5-6 років. Це село розташоване за 65 км від Львова. Тут є дуже правдива і привітна спільнота братії, з щирим, навіть радикальним бажанням духовного життя. Крім того прекрасна природа, унікальної теплоти і намоленості церковця, чимала історична значимість: спадщина братів Шептицьких. Також – миле галицьке село зі школою. Унівська малеча щороку відвідує мій дім у Львові, приїжджаючи з Вертепом і колядою. Важливу роль має особлива, духовна дружба з унівським ігуменом отцем Венедиктом (Алексійчуком), якого я вважаю одним з найцікавіших людей в Україні. Якщо ж говорити про решту світа, то досить довгий період я проводив у бенедиктинському монастирі в Шевтоні, у південній Бельгії. Там під час Богослужіння половина спільноти використовує латинський обряд, а інша половина – візантійський. Монастир повстав з метою об’єднати християн. Тож на латинському заході для кращого пізнання християнського сходу практикується візантійський обряд з дуже гарними співами – місце молитви, науки, екуменічної відкритості і Христової краси.

– Як Ви вважаєте, чи є прогрес у подоланні міжконфесійних конфліктів в Україні?
– Духовне життя – це поклик до спілкування з Богом, яке має віддзеркалюватися у нашому спілкуванні з людьми. Тому кожен крок до нормального діалогу є духовним кроком. Мені здається, що сьогодні, на відміну від того, що було 10-15 років тому, люди різних конфесій між собою спілкуються нормально. Є, на жаль, багато таких, хто підігріває негативи і старається звести мури, які пролягають між родинами, селами, містами. Ділять країну. Але в очах християн це стає чим раз більш негідним. Мені здається, що бажання єдності уже зародилося. Це прагнення не настільки потужне, щоб допомогти нам переступити дрібні перепони, але тенденція до цього є. Бо переконаний, що якби такий святець, як папа Римський Іван Павло ІІ сьогодні, через 7 років після свого минулого візиту, приїхав в Україну, то навряд чи по його слідах йшли би монахи, пересвячуючи землю, ніби осквернену його ногами. Сподіваюся, що таких екстремів уже не було б.

– Втім, позиція Ватикану часто дивує. Приміром Іван Павло ІІ свого часу проголосив блаженним Климентія Шептицького, який у своїй діяльності завжди радився із старшим братом Андрієм. Натомість самого митрополита Андрія досі не беатифіковано. Чому так відбувається?

– Климентій був мучеником у прямому сенсі цього слова. Із мучениками ситуація є, як би сказати, абсолютно очевидна – людина віддала своє життя за Христа. Тому в беатифікаційному процесі, який з древньої християнської традиції є пов’язаний з чудами, для мучеників необхідності в чудодійстві нема. Уже їхня смерть – абсолютний доказ святості. Щодо митрополита Андрея, то у Бога все ясно, але з людської точки зору він є набагато складнішою постаттю, ніж його брат. Зрештою, одна з причин, чому митрополит досі не беатифікований в тому, що самі українці поки слабенько попрацювали над цим. Коли ж святість митрополита врешті буде визнано, він стане святим особливого рівня. У його біографії кожен церковний і світський провідник знайде натхнення й відповіді – як давати собі раду з великими, але дійсно великими, глобальними, епохальними труднощами. Це людина, яка керувала церквою під семи режимами: Австрія, царська Росія, міжвоєнна Польща, роки української незалежності, перші «совіти», німці, другі «совіти». Тобто те, що зробив митрополит, ті візії, які він накреслив, є настільки масштабні, що їх важко осмислити.
– Ще не настав його час?
– Ні, це наш час його розуміння ще не настав. До нього людям треба дозріти.

– А що Ви можете сказати стосовно ситуації з патріархатом УГКЦ – чому Апостольська столиця не спішить його визнавати?
– У Ватикані є певна опозиція щодо нашого патріархату. Також не секрет, що Росія і Російська православна церква майже істерично реагує на таку перспективу. Однак, я думаю, нам слід дивитися, що ми можемо зробити у цьому сенсі. Бо мова не йде лише про титул. Сьогодні Рим чи якийсь Вселенський собор може визнати патріархат, але чи він буде діяти? Визнання є важливим, так само, як проголошення Незалежності України – надзвичайно епохальна подія. Але вона не вирішує цілий ряд питань. Отже, до патріархату, так само, як до зрілої державності має право і можливість спричинитися кожна людина.

– Та все ж визнання патріархату спершу за Ватиканом?
– Я не переживаю за це. Я молюся за це. Ми всі в УКУ молимося за патріарха, бо Любомир Гузар вже є нашим патріархом. Але я переймаюся тим, що він щомісяця не знає як виплатити зарплату своїм секретарям. Я стурбований, що досі не закінчено будівництво нашого собору в Києві. Передовсім через брак коштів. І це вже не вина Ватикану.

– Якщо говорити про далеку перспективу, чи хотіли би Ви очолити Греко-Католицьку Церкву?
– Ну то вже питання! (сміється) Я загинаюся під обов’язками ректора УКУ і часто мрію про той день, коли тих обов’язків поменшає. Кожен, хто хоч побіжно знайомий з історією нашої церкви і долею її керівників, лише в гордовитий чи нерозважливо-дитячий спосіб може прагнути такої відповідальності.

– Але якщо раптом на це буде воля Божа, то…?
– Я думаю, що праці в Українському католицькому університеті вистачить на два життя. Потрібно, щоб він дозрів, бо зараз це немовлятко в пеленах, з усіма атрибутами, які пов’язані з пеленковим віком.

– Власне про УКУ – за майже 15 років існування цього навчального закладу поки що, на жаль, він не дав жодного яскравого імені з богослов’я. Чому?
– Бо богослов’я не є Нескафе, що можна насипати порошку, залити гарячою водою і за п’ять хвилин мати животворящий напій. Це є процес відновлення поламаних, знищених, потоптаних традицій. І щойно збагнувши ці традиції, можна пускати пагони, здатні принести плід. А на це потрібно мабуть зо два покоління. Я переконаний, що про такий урожай можна буде говорити через 20 років.

– У вирощуванні українських інтелектуалів може допомогти незалежне оцінювання, запроваджене цього року?
– Я думаю, що на загал це дуже добрий крок. Ми повністю його підтримали. Сьогодні найбільшою проблемою в українському соціумі є корупція. І вища освіта не виняток. Я думаю, що тестування – поважний удар по корупційних схемах, тому й викликав такий спротив. Мені здається, що всі мислячі аналітики і освітяни погодяться – система не є досконалою. Приміром, для нашого закладу. Раніше ми мали змогу перевіряти духовну і психологічну зрілість студента під час співбесіди. Тепер змушені від цього відмовитися, бо система тестування не передбачає співбесіди. Але ми свідомо йдемо на свою локальну жертву, щоб підтримати загальне добро.

– Прокоментуйте, будь ласка, з християнської точки зору теперішню політичну ситуацію в Україні. Здається простежується певна історична циклічність – приходять до влади моральні, шляхетні, християнського віросповідання люди, як це було, приміром, за часів Грушевського, але результати їхнього правління швидко розчаровують. В народі уже подейкують, що нам потрібно авторитарного правителя, який змусить слухатися і покорятися, тоді буде лад. Чому християнські принципи в нашій політиці не спрацьовують?
– Людина є приречена робити дурні і негідні речі, коли вона відвертається від Джерела правди і життя. Це стається однаково на рівні індивідуума чи цілих систем. Бажання мати тверду руку – це відмова від власної відповідальності. А нам час дозрівати – у цьому краса демократії. Вона вимагає зрілості кожного громадянина. Я думаю, що була б колосальна помилка, якби ми повернулися до дому неволі.

– У такому разі, хто винен у теперішній непростій ситуації, адже з християнської точки зору у владі – порядні люди?
– Тут не йдеться про те, хто у своїй кишені має більш легітимний християнський паспорт. Річ у тім, що це християнство треба втілювати в життя на всіх рівнях. Ось одна з постійних помилок – чому в нас є корупція? Тому що беруть, але й тому, що дають. І виходить, що українці мільйони разів щоденно корумпують тобто ламають свою державу, свої системи і структури. Тут один лідер, яким святим він би не був, не в силі щось змінити і взяти на себе відповідальність, яку повинно нести все суспільство. Легких форм нема. Нема способу якось швидко і магічно змінити систему. Ми повинні захотіти змінитись самі і кожен.

– Зараз багато розмов про те, що прем’єр і Президент не можуть поділити одне крісло. Чи не є це взірець чиєїсь гордині?
– Спокуса гордині є кожночасна і повсюдна. З нею треба боротися з ранку до вечора, щодня. Політичне життя, яке не зводиться лише до використання влади, але дуже часто перетворюється на посягання на владу, є дуже складним. Щоб змінити ситуацію, потрібні процеси не лише зверху, але й знизу. Зверху мусять бути особи, готові на певну жертву заради принципів. Президент і прем’єр доказали, що здатні на таку надзвичайну жертву. Ющенко жив під загрозою смерті і пережив принаймні один атентат на своє життя. Тимошенко перебувала за ґратами. Однак, наша система є настільки порочною, що ці жертви не здатні перемогти її. На рівні народу ми також мусимо зрозуміти цінність жертовності. Є велика потреба бути терпеливими. А ми хочемо вже. Ми є готові йти за закликами, які спрощують дійсність. Годимося, щоб нам засліпили очі чи попровадили по короткій дорозі до мети. Та варто врешті зрозуміти, що до високої мети нема коротких шляхів.

– Чому сьогодні так мало українців повертається з діаспори?
– Я думаю, що причиною є реальні фінансові труднощі. Ті, які виїхали з України в 60-ті роки мають сьогодні 80-90 літ. У них очевидно є проблеми із здоров’ям. Чи їм варто спішити до наших лікарень і нашої медичної опіки, коли там медичні умови кращі?

– А представники Вашого покоління? Ви ж повернулися, то чому інші не приїжджають?
– Все-таки людина не є лише носієм якоїсь національної чи культурної ідентичності, переданої батьками. Вона – частина громадської і соціальної мережі, в якій народилася і сформувалася. Виривати себе з цього ґрунту – незвичний крок. Так що загально оцінювати це – не просто. Сьогодні багато людей в діаспорі, які чекали і підтримували українську незалежність. Вони мають враження, що це вже звершилося. І тепер нехай Україна і українці ідуть вперед. Це вже питання нового покоління.

Розмовляла Маріанна Кузан