Дуже радий, що вони натрапили на мене (Львівська газета)
Наступного тижня у п’ятницю у Львові судитимуть священика за те, що він не зупинився під час Автомайдану на вимогу ДАІ. Даївці впевнені, що отець проігнорував міліціонера 29 грудня, о 12.30, в селі Нові Петрівці, коли колона автомобілів рухалася до Межигір’я. Парадокс у тому, що Михайло Димид тоді був у Києві й навіть не за кермом. Він з друзями стояв біля барикад.
— Отче, розкажіть, коли Ви дізналися, що «порушили» закон?
— 4 січня до мене прийшли люди з державної патрульної служби. У нас удома саме були пластунки на занятті, вони прибігли й повідомили, що якісь чоловіки шукають господаря. Я відразу зорієнтувався, що це все треба фільмувати. Моя дочка взяла телефон і зняла відео, зараз цей матеріал можна подивитися в YouTube.
— Де Ви були, коли нібито Ваша машина не зупинилася на вимогу ДАІ?
— Я був біля готелю «Хрещатик», там формували автоколону, щоб їхати в Межигір’я. Колона виїхала о 12.51, тобто о 12.30, коли ДАІ зупиняла нібито мою машину, був у Києві. Крім моїх двох дітей, зі мною було ще кілька пасажирів. У мене велике авто, тож на Майдані я просто відчинив двері і запросив кількох охочих поїхати з нами. Моя старша дочка може розповісти про перебіг поїздки. Були також люди, з якими я просто розмовляв на вулиці, є чимало тих, хто доведе, де я був у той час. До прикладу, о 12.41 я телефонував до доньки, щоб вона підходила до машини, бо ми мали вирушати. Через кілька хвилин я увімкнув двигун.
— Чи маєте припущення, чому саме проти Вас порушили справу в суді?
— Думаю, що це випадково. Вони побачили великий автомобіль і подумали, що це якийсь бізнесмен. У мене «Транспортер», бо маю п’ятеро дітей та дуже велику родину. Постійно треба десь їхати, то слід мати велику автівку. Саме тому припускаю, що вони записували, які машини їдуть, а коли натрапили на мою, то в їхній голові виникла думка, що «такий» мусить відповідати в суді. Випадковість полягає у тому, що вони натрапили на мене, але не було випадковістю те, що хотіли когось налякати.
— Ви дуже спокійні, це результат осмислення ситуації чи відразу сприйняли новини без запалу?
— Я в цій ситуації — лише крапля у морі свого народу. Справа все одно переможе. Відверто кажучи, не хвилююся і не боюся. Навпаки, дуже радий, що вони натрапили на мене, що я можу висловити свою позицію. Бо саме зараз можу вголос говорити про свободу, гідність, про те, що кожен повинен боротися зі злом у своєму нутрі. Тільки після цього ми можемо боротися зі злом у системі. Я людина, яка не боїться, бо впевнений, що Господь мене любить. Це нагода голосно сказати: «Не бійтеся!». Зрозуміло, вони мають інше поняття державності. Їхнє розуміння цього виразу — радянське, яке потім змішалося з диким капіталізмом. Для них — це просто новий клан, нова номенклатура, яка творить структури, які допомагають «своїм» у чесний і нечесний спосіб. Вони вважають, що людей можна знищувати адміністративним способом, побиттям чи «тітушками» і «тролями». Отаке уявлення. Але це не держава на службі народу. Ті люди, які стоять на Майдані хочуть іншого. І мій суд — іще одна нагода про це поговорити.
— Ви активний користувач «Фейсбуку». Крім прохання підтримки, до Вас звертаються з осудом чи з пропагандою іншої точки зору?
— Поки що ні. Ви мене запитали, і я сам здивувався, але справді — ні. Знаю, що в соціальних мережах є різні думки, та мене ніхто ні в чому не переконував. У мене в акаунті здебільшого друзі, серед них є активні й пасивні. Може, хотів би мати друзів, зрештою, я їх точно маю, які не конечно є проукраїнськими чи продемократичними, але реакції від них нема. Для мене соціальні мережі — це місце добрих ідей, саме тому я і сиджу тут. На своїй сторінці навіть публікую проповіді, раніше просто друкував, тепер мушу їх лічити, нещодавно була 50-та.
— Отче, а чи правда те, що Ви провели першу службу на Майдані?
— Складно сказати, чи вона справді була першою, але я точно першим мав проповідь на сцені Майдану. Був дуже активним, намагався проводити службу, коли міг, організовував священиків, щоб вони були там.
— Чому Ви вирішили виконувати свою місію в Києві?
— Давно відчував дискомфорт, коли чув брехню з уст представників українського народу. Вони замість показувати гідний приклад, ганьбили народ. А в нормальних країнах лідери показують свою скромність та лібералізм, не шукають багатства. Я часто запитую: чому треба плюндрувати ту державу, в якій живеш?
Представники народу мають служити цьому народові, а не псувати його. Кожна брехня, махінація — це збіднювання духовності. Тому я давно відчував, що потрібна революція. І завжди сприймав це слово дуже широко. Це означає, що нам потрібна фізична й духовна сила. Недарма ситуація загострилася на Водохреща, Іван Хреститель — представник якраз такого революціонера, який воював словом.
— Коли Ви вперше поїхали на Євромайдан?
— Якось увечері студенти журналістики УКУ сказали, що їдуть у Київ, я пообіцяв, що приєднаюся до них. Тоді автобуси не випустили, але молодь поїхала потягом, а я автомобілем. У Києві ми зустрілися, і я відправляв студентам літургію у підвалах Могилянки. Пізніше Міністерство освіти скерувало інспекцію у виш, але нас не впіймали. Причиною візиту інспекторів було те, що тут має бути навчальний процес, а гості зі Львова у нього втручаються. Мені дивно, що за студентами обіцяли пильнувати, щоб вони ходили на пари, а не гуляли на Майдані. От уявіть, якщо хтось із ваших дуже близьких людей лежить в інтенсивній терапії, ви підете на роботу чи будете про нього дбати? Так-от, наша найближча родичка — Україна — зараз в інтенсивній терапії, ми повинні подбати про неї.
— А Ви сподівалися, що у ХХІ столітті в демократичній країні можуть виникнути такі речі?
— Наша країна не була демократичною. Інколи демократія десь проскакувала, але це ще зовсім не система. Демократія тоді, коли йдеш без вини до суду й знаєш, що тобі нічого боятися. І навіть якщо говорити про в’язниці, то вони ж не мають бути місцем, де людська гідність тільки падає, навпаки, навіть найгірший злочинець має право на чисту постіль, кімнату й туалет, можливість читати та комунікувати. Натомість непрозорість і недемократичність у нас демонструють у Верховній Раді, Кабінеті Міністрів, адміністрації президента.
Але для мене дуже важливо розуміти, що революція — це позитивний процес. У тілі українського народу є та частина, яка зігнила, це нас гальмує. З цієї причини ми мусимо очиститися, стати легшими і з легкістю рухатися. Суспільство не могло зі себе виліпити нормальну державу. І якщо подивитися на великі держави, які були частиною Радянського Союзу, то ви побачите, що ми — попереду. Це не похвала, а розуміння ситуації. Гляньмо на Африку, Ліван чи Лівію, от там дійсно проблема. Супроти них ми стоїмо добре, але повинні боротися за краще життя.
Розмовляла Мар’яна Вербовська
Джерело: Львівська газета