(Виступ на урочистостях Випуск-2009 в УКУ, 4 липня 2009 р.)
Преосвященніший Владико, Всесвітліший отче Ректоре, високодостойні пані і панове, дорогі студенти!

Для мене велика честь виступати в цей день у стінах Українського Католицького Університету. Прошу вибачити мені за те, що говоритиму польською мовою. Але саме з поваги до вас і з пошани до української мови я так вирішив, бо мій акцент, моя вимова надто б різали ваше вухо.

Темою мого виступу я обрав проблему довіри. Запитаєте, чому я зробив такий банальний вибір? Адже вже щонайменше десять останніх років на нас обрушилась лавина книжок, всеможливих роздумів осіб академічних і дилентантів, публікацій експертів і журналістів на тему зростаючої кризи довіри в сучасному світі. Криза довіри – це хвороба сучасності, саме так чуємо звідусіль. Криза довіри до політиків, криза взаємної довіри поміж людьми – сьогодні, безумовно, глобальне явище. Швидко і впевнено утверджується окреслення часу, в якому ми живемо, «часом недовіри».

Я не маю наміру долучати свій голос до цього хору, бо не є ані соціологом, ані політологом, і не міг би піти в глибину спостережень, які ви легко знайдете сьогодні у популярній літературі – у публікаціях, що ними рясніють різні видання в США чи в Європі. Діагноз, що формулюється як криза культури довіри, стосується Сполучених Штатів (згадаю хоч би праці Роберта Патнама), тобто стосується країни, що є моделлю так званої високої соціальної довіри, де донедавна усталеним був підхід, що «інша людина є вартою довіри аж доти, поки не виявиться, що вона пройдисвіт». Не меншою мірою цей діагноз справедливий і для країн традиційно низької довіри – таких як Італія, Росія чи Польща, де щораз частіше стверджується, що «ніхто не є вартим довіри, доки не доведе свою чесність».

Існує тільки один аспект проблеми довіри, в якому я можу сказати щось від себе, де я можу опертися на власний досвід і представити погляд вартий уваги. Це справа довіри в науці і освіті, це власне справа довіри в університеті.
В часи моєї молодості, пані й панове, коли я був вашого віку, дорогі випускники, тобто сорок років тому, ми в Польщі не мали жодної довіри до уряду, до громадських інституцій, газет, поліції. Безпечною пристанню була сім’я і власне університет. У світі, де спільна діяльність – не зініційована через ідеологічні інституції і політичне насильство – була забороненою, у дійсності, де громадськість не мала шансів організовуватися у незалежні спільноти, університет був притулком особливого типу. Це зовсім не означає, що тут не було політичного тиску, репресій чи стукачів. І все таки у Польщі, всього лише після шестилітньої перерви, вже від 1956 року відновилася довоєнна університетська автономія. Ця автономія давала цілком винятковий як для тоталітарного суспільства шанс – будувати стосунки в академічному світі на засадах довіри. Це була своєрідна лабораторія громадянськості, недоступна в інших сферах суспільства.

Тоді ми собі уявляли, що звільнення від тоталітарного гніту, поширить територію довіри на ціле суспільство. Нам також здавалося, що академічне середовище буде природною моделлю, на яку взоруватимуться громадянські чини. Та очікувана година свободи пробила у Польщі двадцять років тому і з того часу ми поступово почали приходити до свідомості, що світ демократії трохи інший від того, що ми собі уявляли. Поступово ми почали приходити до розуміння, що світ демократії щораз менше будується на довірі, що це світ, охоплений радше кризою довіри. Наша академічна традиція, що формувалася і розвивалася в атмосфері довіри, раптом почала справляти враження анахронізму в стосунку до зовнішнього світу, до світу «за стінами».

У сучасному світі наука і університет перебувають на першій лінії фронту боротьби між культурою довіри і культурою недовіри. В університетському світі це називається переходом від спадщини академічної науки до реальності науки пост-академічної. Як зауважує Джон Зіман (Real Science, Cambridge 2002), до середини ХХ століття в університеті панувала традиційна академічна наука, започаткована у XVII столітті. Від середини XX століття спостерігаємо перетворення академічної науки на пост-академічну (це поняття і термін, що його позначає, виникло за аналогією до поняття постмодернізму).

Академічна культура була пов’язана з класичним баченням науки. ЇЇ етос за визначення Роберта Мертона, є поєднанням певних правил і цінностей, обов’язкових для науковців. Дотримання цих правил і цінностей робить людей науки гідними довіри. Перебуваючи у спільноті, вони творять середовище, яке може себе контролювати і демонструє назовні здатність до самоочищення.

Таке визначення приводить до розуміння академічного середовища як моральної спільноти, яка дотримується певних усталених правил не тому, що її приневолюють до цього ззовні, і не тому, що це раціонально з погляду ефективності, а тому, що члени спільноти вважають такі норми правильними і добрими. Така спільнота характеризується високим рівнем стабільності (tenure), надає великого значення тяглості і традиціям інституцій, що навчають і здійснюють дослідження. В таких інституціях шанують академічні ритуали, зокрема такі, як ось це закриття академічного року і випускні урочистості.

У такій спільноті соціальні патології і відхилення донедавна виявлялися значно слабше, ніж у суспільстві загалом. Коли я говорю про девіації (відхилення), то, звичайно, маю на увазі не дивацтва професорів чи надмірну веселість студентів, а фальшування, обман, плагіат, крадіжки наукових результатів, недбалість викладачів у ставленні до студентів і навпаки. Традиційне бачення нагромадження знань, які ми надбудовуємо на плечах наших попередників, спинаючись все вище до неба, вимагає віри у фундамендальність такої опори.
Ерозія довіри у глобальному світі розмиває фундаменти традиційної моделі академічної науки. Витворилося те, що – як я вже згадував – починає визначатися як пост-академічна наука. Учені, які заслуговують на довіру і культура довіри, яка твориться ними, протистоять змінам, що відбуваються у світі, в якому ми живемо і творимо. Я назву чотири чинники, які приводять до таких змін.
Перший – це фіскалізація науки. Адже все коштовніші дослідження приводять до узалежнення університету від зовнішніх чинників, а пошук коштів формулює певні зобов’язання. Створюються «позанаукові» залежності. Водночас у споживацькому суспільстві падає авторитет середньо або низько оснащених академічних кадрів, що робить їх відкритими на прийняття фінансово вигідних, але часто ненаукових пропозицій.

Другий чинник – це приватизація науки, коли результати досліджень стають власністю спонсорів.

Третій чинник – академічна освіта стає ринковим товаром, а пост-академічний університет не є ані інституційно, ані ідеологічно захищений від впливу «поганого ринку».

І четвертий чинник, гадаю, він найважливіший, – це бюрократизація науки. Франк Фуреді називає бюрократизацію науки колонізацією університетів освітньою бюрократією.

У тій частині Європи, де ми живемо, тобто на пост-радянському просторі, це нове явище накладається на старе, успадковане від попереднього періоду – всевладдя державного та міністерського контролю. Університетська автономія, яка – як нам здавалося – саме тепер мала б розквітнути, залишається під великим знаком питання.

Отож, перебуваючи в такій ситуації, я запитую вас, шановні пані і панове: де шукати джерел нового відродження університету, який мусить відродитися? Інституція, яка називається університетом, не раз переживала кризи в минулому тисячолітті, і завжди виходила із них переможцем. Сьогодні, як і завжди, надію на порятунок треба шукати, повертаючись до коріння.
Рассел Гардін у своїй праці про довіру, хоч у нього йдеться не про університет, сформулював дуже важливе розрізнення, що має стосунок і до нашої теми. Гардін запропонував поглянути на проблему послідовного втрачання довіри з погляду поступового втрачання гідності. Він зауважив, що тоді як багато говориться про втрату довіри, дуже мало говориться про кризу гідності, яка б заслуговувала на довіру. Шукають шляхів відновлення рівня довіри, не ставлячи перед собою запитання, на що ця довіра має бути скерована. Для мене дуже переконливою є думка, що не має права вимагати від когось довіри той, хто не вклав максимального зусилля у збільшення власної віри-гідності.

В університетському світі це означає вияв здатності до створення віри-гідних, а значить, достойних довіри спільнот, сформованих навколо сильних етичних переконань. У корені польського слова wiarygodność, маємо «віру» – треба вірити в те, що робиш, щоб бути віри-гідним.

Тут в УКУ, я знаю, що мене правильно зрозуміють. Ця інституція збудована на фундаменті віри. Віри також в те, що в цей час і в цьому місці можна створити спільноту людей віри-гідних. Ви можете бути прикладом для інших у тому, як в пост-академічну епоху діяти ефективно, і одночасно відбудовувати етос найкращої академічної традиції.

Серцем такої уявної інституції мають бути стосунки – Учитель-Учень, міжособистісне людське спілкування особи того, хто вчиться з тим, кому учень довірив свою освіту. Цей особливий контракт будується на формулі, яку можна сформулювати згідно з римською засадою контракту EX BONA FIDE, контракту, що будується на довірі. Один каже: «довіряю Тобі, тому хочу, щоб Ти мене учив»; другий відповідає: «Вірю Тобі, тому буду Тебе учити найкраще, як зможу, так довго, як Ти мене потребуватимеш». Вірогідності такого контракту не зможе гарантувати ніхто окрім тих, хто його уклав, ніхто, окрім осіб, які згідно з цим контрактом стають у певний стосунок один до одного.

Інституція університету може тільки створити простір, у якому взаємна довіра – fides data et fides recepta (наданий і взятий кредит довіри) – буде гідно пошанована.

Цей університет є таким місцем. Це винятковий шанс для всіх вас, це також може бути прикладом для нас – для тих, хто в різних місцях Європи бореться за право університетської автономії, під яким розуміють право будування академічної спільноти на фундаменті взаємної довіри.

Єжи Аксер
Інститут міждисциплінарних досліджень
Варшавський університет