Всі ми знаємо, що 24 лютого життя мільйонів українців поділилося на ДО та ПІСЛЯ. Того страшного дня ми прокинулися від слів: «Почалася війна». Одразу після перших сирен я поїхала з Колегіуму додому. Перші дні було дуже страшно, але потім я зрозуміла, що не можна просто сидіти склавши руки та вирішила знайти й для себе якусь роботу. Я багато волонтерила ще до війни, але тепер волонтерство стало ще більшою частинкою мого життя. Чим саме я займаюся? У мене багато обов’язків. Я волонтерю з організацією “Дрогобиччина SOS – Допомога армії” у своєму рідному місті Дрогобичі та в селі моєї бабусі – Раневичах.  Ми плетемо маскувальні сітки, готуємо їжу для наших захисників, печемо пиріжки, випікаємо печиво та збираємо гуманітарну допомогу для солдатів, а потім передаємо це все прямо в бойові точки. Деколи доводиться сортувати та пакувати допомогу і для людей, які приїхали до нас з міст, де відбуваються військові дії. Останнього разу ми збирали одяг для діток-сиріт, що переїхали в наш дитячий будинок. Отримуємо пакунки з речами з різних країн: Польща, Італія, Іспанія… Дуже багато допомагають наші люди. Мене кожного разу вражають люди, які, не знаючи, що буде завтра, сьогодні готові віддати останнє. Саме тому я залишаюся вдома та допомагаю своїй Батьківщині.

Існує дуже гарний вислів: «Коли береш – наповнюєш руку, коли даєш – наповнюєш серце». Будучи звичайною студенткою УКУ, я не можу прямо долучитися до захисту України на військовому фронті. Але я з радістю можу підтримувати інші фронти – інформаційні та неінформаційні. Коли я волонтерю, то відчуваю себе потрібною, відчуваю, що я теж, можливо, і невеликими кроками, але наближаю нашу країну до перемоги. Коли я щось роблю, а не сиджу весь день у чотирьох стінах і не гортаю стрічку новин, та не зважаю на сирени та час. Можу робити будь-що. І це відволікає від сумних думок. Я оптимістка, тож намагаюся завжди й у всьому шукати позитивні моменти.

«Якщо не ми, то хто крім нас?» – саме ці слова надихають мене волонтерити кожного дня. Відновлюватися мені не потрібно, я навпаки вважаю, що допомагаючи нашим ЗСУ я відпочиваю. Волонтерство займає майже весь мій вільний від навчання час, тому я не маю коли сумувати та втомлюватися.

Якщо чесно, то я написала собі список мрій, які здійснюватиму, коли закінчиться війна. Одразу поїду у свій рідненький Колегіум та повернуся до веселого студентського життя. Та спершу ми відсвяткуємо нашу перемогу Київським тортом на Хуторівці. Я обіцяю собі, що буду робити те, що боялась робити раніше. Через війну я зрозуміла, що в мене одне життя, і те, що хочеш, потрібно робити зараз. Бо в іншому разі можна не зробити цього ніколи.