Щодня з початку повномасштабної війни росії проти України, місто Харків зазнає руйнувань: інфраструктури, шкіл, вищих навчальних закладів. Люди затамувавши подих, знають, що о пів на четверту ранку ворог знову завдасть удару по нових цілях. 

Так 10 липня 2022 року приліт російської ракети розбомбив гімназію № 46 ім. Михайла Ломоносова. На місці триповерхової будівлі, де колись юрмилися учні, тепер викручені від удару батареї, зруйновані стіни та меблі. На щастя, діти пішли на канікули. Тепер вони вже не повернуться за свої парти…

Про біль, який кує залізобетонних, руйнування, снагу вистояти, відбудувати і жити – розповідає мама учня харківської гімназії Анна Кривошей та вчителька Олена Павленко. Розмова відбулась 21 липня 2022 року під час експедиції проєкту «Малі історії великої війни» на Схід України. 

Що сталось з вашою гімназією?

Анна Кривошей:  У той день ми прокинулись о 3:00-3:30 від «прильоту». Я спала на дивані і мене аж підкинуло – такої сили була ударна хвиля. Ми вискочили на балкон з чоловіком і побачили, що поблизу здійнявся клуб чорного диму. У мене навіть відео є, як я кричу. Чоловік припустив, що це 46-та школа, треба було бігти туди. Невдовзі його слова підтвердилися – нашу школу намагалися знищити, а наших дітей хочуть позбавити майбутнього. Звісно, школа – це стіни, які ми відбудуємо. Але скільки болю, бо звідси вийшло стільки випускників…

На місце руїн приходили заплакані матері, діти теж плакали. Мій син, який раніше зітхав: «Господи, знову вчитися», тепер розуміє, ціну навчання і взаємовідносин із вчителями – вони всі були рідні, як велика сім’я. До цієї школи їхали з різних куточків, зі всього Харкова. Вчитися в сорок шостій школі було почесно. Тут зростали талановиті діти, які вигравали олімпіади. Вчителі вкладали в них всю душу, а не просто проводили урок.  Вони намагалися донести все так, щоб вдома дітям  залишалося лише повторити матеріал. Вчителі тут були від Бога. Вони працювали за покликанням, не за зарплату, яка, як ви знаєте,  була невеликою. Діти дуже любили свою школу…

Ведучи знімальну групу вздовж вцілілих стін, Анна Кривошей показує, де був великий спортивний зал, в якому всі тренувались. Її син є золотим призером чемпіонатів України з баскетболу. Свої перші спортивні кроки він робив саме в цьому залі.

Анна Кривошей: Наш тренер Сергій Миколайович не отримував за секції ніякої зарплати, він просто працював з молоддю, так ніби це було його хобі. З цього залу мій син вийшов з добре підготовленою командою. Хоч він і призалишив баскетбол, але інші пішли далі – тепер вони грають не тільки за Україну, а й поповнили ряди збірних Європи. Тому лише уявіть, яке значення мала для наших дітей школа, і як нам усім зараз боляче. 

Лише погляньте, довкола – тут впав більший снаряд, я навіть не знаю, де можна ходити. Учителі приходять, це ж ніхто не заставляв, і самі це все розбирають…

Чи був хтось на той момент у школі?

Анна Кривошей: Так. Чергова була. Вона врятувалась. Ангел-хоронитель допоміг. Я кажу, що у всіх нас він є… Такий приліт, і навіть лікарня не знадобилась. Ніхто з нас не очікував, навіть не міг подумати. Це ж просто школа…(показує відеозапис прильоту).

Я тоді дуже настрашилась. Думала це по КОРДу (стоматологічний центр в Харкові, — ред.) прилетіло. З того часу ми вже знаємо, що будуть прильоти, о пів на четверту ранку. Сьогодні їх було два. Вчора теж були прильоти на Валентинівській, поблизу житла моєї мами. Впало на тролейбусну зупинку, де стояла сім‘я. Загинув тринадцятилітній хлопець. Тато тримав його за руку – це моторошні фотографії. Я ревіла: просто тролейбусна зупинка, де люди просто чекали на свій рейс… 

По телефону мама сказала мені: «Аня, прильот був такої сили, що у мене двері ванної від ударної хвилі відкрилися». 

А як пояснити батькові, що дитини вже немає? Це горе! Таке в нас кожного дня. 

Сьогодні були прильоти на Барабашова, і знову жертви, знову на зупинку. Ми вже не тікаємо від сирен, ми не ховаємся в бомбосховище, у нас зруйнована інфраструктура: метро, тролейбуси, маршрутки, трамваї. Багато чого в нас просто виведено з ладу. І вже ніде вчитися. Педагогічний інститут ім. Григорія Сковороди зруйнований. Спортивний комплекс нашого політехнічного інституту, де відбувались чемпіонати з баскетболу, багато спортивних секцій – знищено вщент. Школи: не тільки 46-а, а й 47-а, 133-я… У Харкові зруйновано вже 117 шкіл. Росіяни цілеспрямовано нищать інфраструктуру, школи, університети. 

Раніше до нас з Бєлгорода багато приїжджало людей скуповуватись, а тепер тут так, що харків’яни бояться засинати. Чекаємо, один одного обдзвонюємо, чи всі живі. Вдень не так страшно, а от вночі важко психологічно, коли ти не знаєш де прильот і чи живі твої родичі. 

А зараз побачите нашу школу і самі зрозумієте, як воно місцевим жителям. Я як харків’янка дуже прошу вас ставитися з розумінням до того, що ми не всі розмовляємо українською мовою. Але не всі українці, які розмовляють українською мовою, тому… У нас склалось так, що українську мову ми вчимо. Але треба з розумінням ставитись до наших дітей, які спали в бомбосховищах; жінок, які народжували в підвалах; лікарів, що по 2-3 місяці взагалі не їздили додому, жили в цих лікарнях, щоб допомагати; волонтерів, котрі їздили на північну Салтівку, де чотириста тисяч осіб залишились без домівок. І зараз осуджувати харків’ян, що ми переселенці, біженці, як про нас кажуть – цього не можна робити. Люди тікали і переселялись не від кращої долі. Вони рятували дітей. Я розумію, що дуже багато допомоги від вас надходить, що багато робите добрих справ. Але є такі, що в Фейсбуці напишеш щось російською мовою і тобі одразу пишуть: «Яка ти українка?», і так далі. Я тут залишаюсь, поки потрібна. Просто знаю, що хоч російською, хоч українською, але я приношу добро. 

Завали харківської гімназії № 46 після вибуху  приходять розбирати вчителі, учні, батьки, навіть випускники. Олена Павленко розповідає, що в перші три дні тут був натовп людей, які рятували меблі, обладнання, все, що було хоч трохи придатним: «Наші ДСНС – це просто боги. Вони і ялинки рятують, і іграшки… (плаче). Ми вдячні  всім. Я не знаю як ці служби називаються, але тут були американці, австралійці, поляки. Вони діставали навіть найменші вцілілі дрібниці».

Анна Кривошей: Все в порядку (заспокоює)… Ми все відбудуємо, з Божою поміччю все буде. Ми сильні. Харків’яни – це діагноз.

На місці руїн жінки показують бібліотеку, спортзал і шкільну їдальню. Навчальний комплекс у три поверхи – майже вщент зруйнований.

Анна Кривошей: Жах що твориться! Я зроблю собі фото. Це так «русский мир» прийшов до нас, знищує освіту, інфраструктуру Харкова. Мій син був у десятому класі, як все обірвалося. Йому й одноліткам вже не судилось тут закінчити одинадцятий клас і затанцювати, почути останній дзвоник. Знищили, вщент знищили. І вони будуть казати, що нас «освобождают», нам роблять добре? 

Олена Павленко: Ракета пронизала три поверхи, аж до підвалу. В тій частині будинку підлоги немає. З третього поверху всі перекриття посипалися і лежать у підвалі. Відтак вибуховою хвилею винесло стіну: подовжувач і жалюзі висіли на дереві. На цих руїнах так символічно залишився тільки наш герб – видно, що школа українська. А ще дошка з третього поверху, яка звалилась і не впала (плаче).

Коли ви дізнались про те, що трапилось з вашою школою?

Олена Павленко: Це була неділя. Я була на дачі. Десь о пів на шосту подзвонила мені колега і сказала, що йти працювати більше нікуди. Цю тривожність я якось відчувала. Прокинулась о третій чи четвертій ранку – не знаю чому. На руці у мене завжди був годинник, і бачу його нема. Я розбудила чоловіка, кажу, що у мене нема годинника – це поганий знак. І до того часу, як мені подзвонила колега, я вже не змогла заснути. Чесно скажу, що не думала про школу, просто не спала, якось неспокійно було. А зранку вже про все дізналися.

Мені дуже болить за школу, за долі дітей, які по всьому світу зараз. Ми з березня по травень збирали інформацію про те, де наші діти. Знаєте, відчувався рух. У мене в класі, мабуть, найбільше дітей залишалося в Харкові –  семеро. Десь п’ятнадцять – за кордоном, інші – у різних куточках України. А тепер є класи, наприклад, дев’яті, там двадцять п’ять дітей за кордоном, а в Харкові залишилось двоє-троє. Ми всі розуміємо, що навчання тут неможливе…

Ось навпроти вцілілої стіни був мій клас (посміхається). Коли рятувальники туди дісталися, риби в акваріумі були живі. Вони їх першими дістали. Кажуть: «Тут живність». На це важко було дивитися: риби, квіти – це перше, що виносили з кабінетів. І лише потім обладнання, парти. Ми намагались врятувати все.

Хто повідомляв дітей про те, що сталося, і як вони це сприйняли?

Олена Павленко: Мабуть, спрацювало «сарафанне радіо», тому що деякі діти раніше дізнались, ніж вчителі. Мені Льоша, учень, подзвонив буквально о восьмій годині і каже: «Олено Анатоліївно, погані новини», на що я відповідаю: «Льош, я вже знаю».

Анна Кривошей: Діти плакали. Мій син, хоч дуже непробивний на емоції, і то мав сльози на очах. Ця школа була особлива, як дім, де всі родина. Навіть у Фейсбуці так багато писали «Рідна наша 46-та школа». Попри те, що в Україні зруйновано багато шкіл, я ніде не бачила стільки повідомлень, як за нашу школу. Боліло всім.Олена Павленко: Багато з тих дітей чи випускників, які виїхали за кордон, в той день писали мені. Знаєте, тільки заспокоїшся, тільки кажеш собі: «Все, треба далі працювати», як хтось знову напише, і ти вкотре розчулишся. Це дуже важко. Наша директорка дуже слушно каже: «Добре, що живі всі, хто тут навчався». Дай Бог, щоб так і залишилось, аби не було постраждалих, а стіни відбудуємо.

Анна Кривошей: Попри це все в нас життя продовжується, і до нього додалось таке невимовне натхнення, від якого хочеться зробити ще краще. Якщо будемо будувати, то я прийду будувати. У нас є чат, де пишемо «допоможіть завали розбирати». І люди приходять, допомагають. Та спершу маємо вистояти і перемогти.

Що було на цьому боці, які класи?

Олена Павленко: Не повірите, ракета прилетіла на місце класу російської мови і зарубіжної літератури. До сьомого класу у нас викладалась російська мова. У старших класах таких уроків вже не було. Але кабінет був, і портрети письменників там теж були. Це, мабуть, доля, що вони знищили саме той клас власними руками.Чому стріляли саме сюди?

Анна Кривошей: Вони [росіяни] луплять по школах, інститутах, спортивних комплексах, аби позбавити наших дітей майбутнього, бо кому потрібні розумні діти? Діти – це наше майбутнє. Де вони вчитимуться, якщо все це знищать? Поїдуть до інших країн збирати полуницю, чи як? Щоб виховати доброго фахівця треба не один рік. От, наприклад, медик: одинадцять років ти вчишся в школі, далі шість років в інституті, далі ординатура чи інтернатура – ще три роки. І так двадцять років ти навчаєш, і він ще «зелений».

Як ви плануєте проводити навчання з вересня?

Олена Павленко: Ситуація з пандемією нас підготувала до цього. Ми навчались онлайн, тож тепер доведеться продовжувати. Але, звісно, треба переходити на якісь нові, більш ефективні методи навчання в такому форматі. Раніше ми думали, що це тимчасово: місяць навчаємось наживо, потім знову онлайн. Але тепер так буде постійно, що вимагає від нас засвоєння нових методів викладання. Будемо практикувати, бо не можна стояти на місці. 

Крім матеріальних речей, які ви втратили, наприклад, стіни, крісла, парти, є й нематеріальні речі?

Олена Павленко: Нематеріальні речі якраз і викликають біль. Кожен вчитель у своєму класі наводив лад, тому це були не просто стіни, а пам’ять. Тут здавалося б навіть парти пам‘ятають, якими щасливими були діти (плаче). Я завжди кажу, що кожен із нас, хто вчився і любив свою школу, знає, що навіть поламаний гачечок в роздягальні – це мій, бо ми ділили і дбали про ці речі. Ті діти, які приходили допомагали, щемливо згадували хто де сидів.

Це не єдина школа, яка постраждала в Харкові, чи не так?

Олена Павленко: Так, у нас дуже багато шкіл постраждало, але  рівні руйнування різні. Десь просто скло вилетіло від вибухів, а є як-от у нас: склалися три поверхи в один. 

Анна Кривошей: Сто сімнадцять шкіл понищено – це статистика  кілька тижнів тому лише по Харкову і Харківській області (розмова відбувалася 21 липня, 2022 р.). І вже не кажучи про вищі навчальні заклади та інфраструктуру. Вщент зруйнували місто – це така, мені здається, мета, зробити випалену землю.

Що найбільше вас тривожить?

Олена Павленко: Не можу сказати, що щось одне мене тривожить. Точно тривожить,  що це надовго, що ми втрачаємо дітей, які роз’їжджаються. А Харків був містом науки, культури. Деякі вчителі також поїхали, але сподіваємось, що вони повернуться. А от діти, якщо вони там зможуть почати життя, навряд чи вони сюди повернуться, тим більше, що така руйнація кожного дня. Разом із тим нам вдалося набрати чотири класи першачків. Але знову ж таки: документи документами, а де діти? Сподіваємось, що перемога буде, і всі повернуться до рідних домівок та оновленої школи.

Анна Кривошей: Харків’яни не можуть здаватись, ми не можемо бути слабкими і весь час плакати, бо на своїх сльозах можна легко послизнутися. От зараз «гради» працюють, а ми сидимо з вами розмовляємо. Це для нас  вже як буденність. Ці труднощі нас гартують. Харків’яни – це одна сім’я, яка все відбудує і витримає.

Коли почалась війна, ніде не було ні хліба, ні продуктів. В аптеку стояти треба було по п’ять годин. Ми займали черги, на дворі при температурі мінус двадцять градусів. Мені тоді мріялось тільки про скоринку хліба. Я засинала, прокидалась і думала, як куштую хліб, оце було… Моя сусідка спекла хліб у хлібопічці, і то таке свято було!

Зараз у нас залишилось чотири сім‘ї у під’їзді, кожен один одному щось допомагає. Ми стали дуже рідними. Бо направду ніхто тебе не зрозуміє так, як той, хто опинився в такій же біді. От дзвонять мені з Тернополя, я кажу: «У нас жарко» і чую у відповідь: «У нас теж тридцять два». Я пишу, що не сплю, і отримую: «У мене також безсоння». Хоч не можу спати через виття  сирен. Вночі вони виють так, що й тобі хочеться вити.  Але я вірю в долю,  тому не буду нікуди ховатися, не побіжу в бомбосховище, не вдягну бронежилет, не залишу батьків. Я тут потрібна. Я волонтер. Бігти з простягнутою рукою і просити допомоги теж не буду. Чим можу, тим допомагаю тут, а тут лишилось дуже багато літніх людей, покинутих собак, кішок. Тут реально є кому допомагати. От навіть зараз на завали потрібні люди.

До війни я мріяла, що син закінчить одинадцятий клас, що буде останній дзвоник. Ми прийдемо з чоловіком і будемо дивитися, любуватися дітьми, яким вручатимуть довгоочікувані дипломи. А ці орки зруйнували не те, що майбутнє, наші мрії, мрії наших дітей: про отримання диплому, останній дзвоник, вальс, який могли танцювати з дівчинкою чи хлопцем. Я цього ніколи не пробачу.  Але Харків тримається. Харків – залізобетонний.

Розмовляла: Марта Гула

Транскрипт: Ольга Івасюк

Текст: Діана Мотрук

Оператор: Петро Дідула

Монтаж: Андрій Папайло

Фото: Марія Вараницька