Наріман з сім’єю рятувався з Нової Салтівки — район у Харкові. До повномасштабної війни він працював кухарем й випікав піцу. Дружина вдруге народила, чоловік дбав про комфорт, планував майбутнє. 24 лютого ракети пронизали небо мирного Харкова і заразом життя родини.

«Малі історії великої війни» — проєкт Українського католицького університету про звичайних українців, їхню самовідданість та чуйність в умовах війни. Спокій українців прогнали вибухи, мрії розвіяло повномасштабне вторгнення росії. В безпечному місці українці, які втікають з під обстрілів і російських ракет, заколисують дітей, а з ними тугу за рідною домівкою. Тепер їхнє життя можна вмістити в кишені куртки, світ — у долоні дітей.

«Минуло вісім днів після пологів. Ми прокинулися о 5 годині ранку від сильного гуркоту. Все тряслось, вікна повилітали. Спочатку подумав феєрверк, але дивлюсь новини — російське вторгнення. До останнього думали, що все минеться…»

У місті швидко забракло води та продуктів. Довжелезні черги, пусті полиці магазинів. У Північній Салтівці не було опалення, гарячої води й світла. Наріман розповідає, що під час вибухів сім’я, тримаючи на руках немовля, постійно спускалась до підвалу. 

«У наш будинок прилетіло три ракети. Це неймовірний звук. Я переживав за дитину, у якої можуть тріснути барабанні перетинки. У підʼїзді все у склі, в диму. Нам не вистачило пів години, щоб не потрапити під ракети. Але ми однаково встигли вийти, бо потім вибухнув газопровід. Усі біжать, трупи, у дворі величезна яма від ракет. Ми зловили машину, і поїхали. А дім продовжував горіти… Все, що встигли забрати — те, що у нас лишилось».

Наріман з дружиною поїхав на ХТЗ, інший район Харкова, але згодом там розпочалось те ж саме. Сім’я вирішила покинути рідне місто. Чоловік ділиться, що на вокзалі було людно, проте допомагали військові. Вщерть заповнений потяг їхав вночі, дорога тривала 20 годин. Через повітряні тривоги вагони зупиняли, вимикали світло й пасажири чекали в темряві впродовж кількох годин. 

«Можна куди завгодно їхати, головне, аби щохвилини не чути вибухи».

Так сім’я Нарімана опинились у Львові. У цих людей тут немає ані родичів, ні друзів, проте в долі свої плани — сім’ю прихистили сестри-монахині у монастирі бенедиктинок. Подружжя з дітьми перебуває там дотепер.

— Хтось з ваших рідних залишився у Харкові? Тримаєте з ними звʼязок?

— Залишились, живуть у різних районах Харкова. З Північної Салтівки всі виїхали, залишились люди похилого віку, які не мають родичів та змоги це зробити. Мої батьки поїхали до Сахновщини, передмістя Харкова, кликали нас, але там також могла застати війна. Ми не ризикували, тому поїхали до Львова.

— Коли вам запропонували пожити в монастирі, як ви це уявляли?

— Я думав, буде кімната, де є інші люди, але не уявляв, що дадуть окрему. Нам сказали, що ймовірніше чоловік будуть селити окремо, але нам дозволили бути разом. Я неймовірно вдячний. 

— Як ви зараз почуваєтесь?

— Ми з сімʼєю почали відновлюватись. Дружина після Харкова досі боїться виходити на вулицю. Ми харчуємось, бо дуже схудли. Дружина не відновилася після вагітності, їй треба до лікаря, в неї травмоване стегно, вона досі шкутильгає. 

З’являється відчуття безпеки. У дружини страх є. Летять винищувачі, думаєш, що вже все, з усіма попрощався подумки. Сподіваюсь, війна сюди не дійде, і все закінчиться там, де починалося. 

Північна Салтівка недалеко від Бєлгорода. Знайомі з росії кажуть, що ми все придумуємо. Їм говорять, що українці між собою воюють, а росіяни стріляють тільки стратегічні об’єкти. Показуєш їм фото згорілих будинків, мертвих людей, а вони однаково говорять, що ми вигадали. Я припинив спілкуватись загалом з усіма з росії, бо якщо вони не вірять своєму другові, то хай далі вірять своїм політикам. 

— Як змінилось ваше оточення?

— Намагаюсь контактувати з усіма з ким контактував з України, Харкова, з друзями, кухарями, своїм шеф-кухарем. Більшість розʼїхались хто куди, деякі залишився у підвалах. 

Я почав більше любити український народ, українську згуртованість. Люди допомагають один одному у тяжкий час.

— Чого вам бракує найбільше?

— Вчора ми пішли на Літургію, дружина не витримала, розплакалася. Найбільше сумуємо за домом. Вони [росіяни] не мають права позбавляти мирних людей їхнього житла. Не мають. Але вони вирішили за людей…

Ми так дбали, робили ремонт і важко розуміти, що все було намарно, розуміти, що більше немає парків, лікарень, будинків. Всю інфраструктуру знищили. 

— Які мали плани до повномасштабної війни? 

— Я тільки почав йти вгору кар’єрними сходами як кухар. У мене вірив мій шеф-кухар. Були грандіозні плани: заснувати випікання піци, потім контролювати процеси. Один із закладів, «Екопарк Фельдмана», від нього живого місця не лишилося. Інший заклад, в самому центрі, не знаю, що там зараз. Унаслідок війни я втратив все. 

— Не думали поїхати до Європи?

— Я утримую сімʼю, дружина сама не зможе бути. Я міг би їх відправити за кордон Вона мені так і каже: «Якщо помирати, то разом». Може, тут буде безпечно. 

— Чи відчували, що ви вже здаєтеся? 

— Я зрозумів, що безсилий, коли в голові вже не було думок. Взагалі не знав, що робити. Коли не можеш вплинути на ситуацію, це найбільш образливо. Я звик розв’язувати проблеми, а тут — не можу. 

Найстрашніше в Харкові було те, що ми не лікарі й не зможемо в разі потреби  надати першу допомогу дітям. Тому ми приїхали насамперед заради дітей та дружини. 

— Потрапивши у монастир, що ви для себе відкрили?

— Я для себе відкрив сутність людей, які вони тут доброзичливі. Мене навіть родичі так тепло не приймали. Ми дуже вдячні, що опинились тут. 

— Що зараз ви найбільше хочете?

— По-перше, щоб моя сімʼя почувалася в безпеці, нічого не потребувала. По-друге, знайти роботу, щоб підтримувати свою сімʼю. 

Розмовляли Наталя Стареправо, Петро Дідула

Медіапартнери проєкту: The Ukrainians, Reporters, РІСУ, телеканал Espreso.TV.