Поява у книгарнях розкішного видання “Історія Франції” Вадима Ададурова стала подією на українському книжковому ринку. Для цього було щонайменше три причини: по-перше, дослідження з неукраїнської історії на загал дуже рідко з’являються на нашому ринку, по-друге, коли вони вже і з’являються, то, як правило, йдеться про перекладні видання, по-третє, ті поодинокі видання, які все ж пишуть українські науковці переважно тримаються старої методології. У випадку “Історії Франції” Вадима Ададурова – всі цих три стереотипи українського книжкового ринку зламані. Йдеться про абсолютно оригінальне видання, що синтезувало близько двохсот книжок і статей французьких істориків, а разом з тим представляє українську перспективу історії Франції. Книжка постала у результаті співпраці двох Львівських — Національного імені Івана Франка та Українського Католицького — університетів. Іронією ситуації є те, що свою історію Франції Вадим Ададуров написав, так ніколи і не побувавши у Франції. За ініціативою Українського Католицького Університету він одержав річну наукову стипендію для стажування в одному з паризьких університетів. Повернувшись із Франції до Львова Вадим Ададуров згодився дати інтерв’ю як про саму книжку, так і про свій досвід від перебування у Франції.

Кор.: Генеза вашого дослідження: чому саме історія Франції?

Книжки виникають, як діти – їх рідко хто планує наперед. Моя історія – до певної міри випадковість, помножена на ініціативу й підтримку людей, які були зацікавлені у появі такої роботи. Великою мірою завдячую керівництву УКУ та професорові Ярославу Грицаку, сенаторові УКУ та директорові Інституту історичних досліджень Львівського національного університету — власне він був першим промотором цієї ідеї. Реалізація видавничого проекту здійснив відомий київський історик пан Ігор Гирич. Його заслуга – ілюстрації до книги. Як правило, узагальнюючі підручники зазвичай пишуться автори, які мають за плечами десятки років дослідницької праці. Як приклад – “Історія Польщі”, над котрою довгий час працювали вже добре знані науковці – професор Леонід Зашкільняк та Микола Крикун. У мене немає такого стажу, але у цьому є також своя перевага. Моє навчання і становлення як історика проходило у часи, коли стара радянська система навчання вже доживала свої останні роки і появилася можливість сміливо формулювати свої думки, читати західні видання, котрі до цього часу були недоступні в Україні. Але справа не лише в інтелектуальній свободі —відмінність між моїм і старшим поколінням полягає в різному баченні суті історичної науки.

У чому полягає ця відмінність і яким чином вона позначилася на дослідженні?

Я був ознайомлений із французькою методологією історії, – тією, котра довгий час домінувала у західній історичній науці, і про котру, на жаль, дуже мало знають в Україні, а якщо і знають, то дуже рідко її застосовувають. На відміну від традиційного у нас бачення історії як стислої, точної науки, я вважаю , що історія – це також література. Особливо тепер, коли ми бачимо прив’язаність людей до цікавої оповіді, де є своя фабула, зав’язка і розв’язка. Все залежить від того, як майстерно автор зуміє подати відібраний науковий матеріал. Можна просто назвати дати народження й смерті короля — але cправжній інтерес викличе його світогляд: чому він взяв саме ту дружину, а не іншу, віддав корону власне тому синові, а не іншому. Це набагато цікавіше, аніж сухі факти про собори, наради, війни. Оцінювати історію треба через приватне життя людей, їхню психологію, ментальність. Бо ми всі є, як каже мій теперішній наставник – знаний французький історик Жан Тюлара – в’язні нашого часу, й певна частина людських думок не залежить від неї самої. Їй здається, що вона робить вибір, хоча насправді – вибір залежить від середовища, виховання, поглядів, освіти, культури, релігії. Щоб показати це – у західному науковому світі існують різні методології, які я застосовую при написанні цього підручника.

Кор.: Що нового приносить це видання в загальну картину української історіографії?

Коли захищав у 1997 році кандидатську дисертацію, один із виступаючих сказав, що дослідження теми заповнює дуже велику прогалину в українській історіографії. Один із присутніх професорів кинув репліку: “Українська історіографія – суцільна прогалина”. Він був правий, але, як на мене, українська історіографія нагадує хвору птаху: одне крило, дуже розвинене, під назвою “історія України” й друге – немічне – “історія зарубіжних країн”. Ми не зможемо рекламувати свою державу виданнями історій України, які не продаються іноземними мовами, бо ніхто їх не читатиме. Їх можна зацікавити історіями Франції, Німеччини, Іспанії тощо писаними в Україні.
Українські історики можуть використовувати певні аспекти. Скажімо, досліджувати демографічні процеси можна на основі документів, пов’язаних із ментальними оцінками стану суспільства в XVII ст., котрі зберігають в львівських архівах. У 1975 французький історик Емманюель Ле Руа Лядюрі написав книгу “Монтаю, гірське село” – про єретиків, використавши єдине джерело – реєстр пам’єрської інквізиції: допити єретиків, написані інквізиторами. Щирі оповіді про їхнє життя – хто з ким кохався, кого зраджував, від кого мав дітей. Повністю описане все життя села в фоліантах. У Львові є подібне джерело про судовий процес над єретиками в XVII столітті. Застосовуючи ті самі методології, можна реконструювати ментальність населення Львова XVII ст. Себто описати стиль життя: як люди жили, що думали, як вдягалися, чим харчувалися. Історія не така вибілена, як подається в підручниках, вона брудна. Якщо хочемо писати історію людини, то мусимо побачити її, принаймні в уяві: відчути як смердить її тіло, як приємно чи неприємно спілкуватися з особою, котра цілковито відрізняється від нас своїми параметрами психіки, поведінки, поглядами на життя. Гіпотетично, ця людина для нас є як НЛО.

Кор.: Чи зробили в процесі праці над книгою відкриття для себе, як історик?

Якщо подивитися сучасні французькі шкільні підручники, то дві третини площі відводиться на ілюстрації: великі кольорові фотографії, котрі краще показують історію, аніж розповіді. Історія в картинках може результативніше відображати дискурс, бо за 10 хвилин можеш конспективно ознайомитися з суттю історичних подій Франції, побачити “звичайних” людей, яких ніколи не вміщають у наших підручниках. Ми завжди описуємо людей, але насправді ніколи їх не показуємо. У наших підручниках все обертається довкола народних мас, але самих цих мас немає — у кращому випадку подають портрет Грушевського або Богдана Хмельницького. Але ніколи не побачимо реальних людей: робітників, селян. Історія – це не лише королі з їхньою владою, ритуалами, церемоніями, війнами, політикою, шлюбами, бо тих королів мусить хтось годувати, утримувати, платити податки. Держава зазнає кризи тоді, коли в людей закінчуються гроші. Треба ж описувати чому так сталося й що люди думають про цю владу. Чи запитували, скажімо, що думають українці про гетьмана Мазепу? Ніхто не досліджував цього питання: зараз усі оцінюють його діяльність позитивно, бо сприяв державотворенню, але якщо запитатися людей, які стогнали під його гнітом, селян, яких він вважав бидлом, що вони думають про нього, я більш, аніж впевнений, що люди назвали би його останнім покидьком.
На Заході була розвинутіша письмова культура: збереглося набагато більше письмових матеріалів, в десятки разів більше, аніж у нас. Коли читаєш щоденник людини XVII ст., мешканця Ланґедока, який не розуміє, чому він повинен розмовляти чужинською французькою мовою, чому він повинен звертатися до суду тією ж мовою, якщо він живе в селі, від діда-прадіда розмовляє оккською мовою, чому повинен віддавати у військо короля Франції своїх синів, котрі можуть загинути невідомо за що, чому він має приймати на постій вояків, котрі прийдуть, сплюндрують усе та й поїдуть. Він не розуміє інтересів державної влади, бо живе в своєму світі. Тому описувати історію за схемою державотворення з точки зору сьогодення, є неправильно, їх треба оцінювати з точки зору людей, які тоді жили, переживаючи все через себе. А історія для них була не те що, зараз для нас, це була інша реальність. Підручники наші треба багато ілюструвати матеріалом. Вважаю, що завдання історика – повернути інтерес людини до історії. Спілкуючись з молоддю, бачу, що вони зовсім нею не цікавляться. Молоді люди кажуть: “Історія – це багато дат”, але це не так: можеш узагалі не знати дат, але бути хорошим істориком.

Кор.: Дуже багато сказано для українського читача про історію Франції, але так чи інак, – український читач намагатиметься відчитати аналогії чи алюзії з Україною. Що Ви їм пропонуєте? Що цікавого знайде український читач у цій книзі для розуміння історії України?

Український читач стереотипів у цій книзі український читач знайде дуже мало. Він зрозуміє, що історія України, по-перше, не є історією держави. Якщо Дорошенко писав історію держави, вважаючи, що це найкраще, що може бути, то Грушевський досліджував історію народу: культуру, звичаї. Це є зовсім інші історії. Я віддаю перевагу останній. Читач побачить, що історія – не лише політична, але може бути й соціологічна, економічна, ментальна, психологічна, математична, демографічна. Хтось може сказати: “я займаюся ментальностями або демографією”, однак історію можна зрозуміти лише через синтез різних наук. У нас же історія і далі вивчається лише „по поличках“, без спроб переходити границю між власне історією й іншими дисциплінами. Скажімо, у нас майже немає психологічної історії, писаної „за Фройдом“: вважається, що шукання причин історії, скажімо, в сексуальних потягах королів – це погано. Але певні події не можна задовільно пояснити, якщо не брати до уваги деякі збочення тієї чи іншої особистості, котра стояла за цими подіями. Людовік XVI був слабким королем і не міг протистояти опозиції, був нерішучим, окрім цього він не був чоловіком у повному розумінні. Це відіграло величезне значення: бо в державі, де найбільше поважають особистість короля, його харизму, слабкі люди в критичні моменти не витримують.

Книжка постала в результаті плідної співпраці двох Львівських — Національного імені Івана Франка та Українського Католицького — університетів. Ми звернулися до проф. Ярослава Грицака, який виступив промотором самої ідеї цієї книжки, розказати трохи про цей проект.
Проф. Ярослав Грицак: Вихід „Історії Франції“ є частиною більшого проекту — дати українському читачеві книжки, котрі творили б уявлення про історію інших народів. Не секретом є, що сучасна українська історична наукою в Україні є головно українською історичною наукою про Україну. У нас немає підручників не те що історії Канади чи Іспанії, а навіть історії найближчих Білорусії, Росії чи Румунії. Це є результатом штучної ізоляції і провінціалізації — того „чорного тіла“, в котрому тримала українську науку радянська влада. Українська наука перед 1917 р. на Сході і перед 1939 р. на Заході розвивалася у цілком нормальному напрямку: нагадаємо, що наші найбільші історики з тих часів — такі, скажімо, як Іван Крип’якевич —не цуралися писати неукраїнську історію. Мало сказати, що це відсутність таких праць є немислимою з перспективи кожної нормально розвинутої національної історіографії — воно є безумовно шкідливим з точки зору суспільної. Одна з функцій історичної науки — давати нам власну орієнтацію у часі; зараз все більше політологів, соціологів, економістів та ін. сходяться на тому, що пост-комуністичні реформи у тій чи іншій країні сильно залежать від тої спадщини, яку залишила минула. І?норувати його — це значить не розуміти теперішнього і творити собі ілюзії щодо майбутнього. Мало знати своє минуле — треба розуміти, чим ми схожі і чим ми відрізняємося від інших, а отже, знати їхню історію. На жаль, сучасний стан української науки є такий, що жодна наукова інституція не може успішно реалізувати такий проект по одинці, сама по собі. Тому у Львові для цієї мети об’єдналися два Університети — Львівський Національний і Український Католицький. Кожен з яких має і свої сильні сторони, так і певні структурні обмеження. Але від об’єднання двох університетів перших стає більше, а других — менше.
Міжуніверситетський консорціум змагає до реформ у гуманітарних науках, і в першу чергу — у викладанні та дослідженні історії, котра у Львові має особливо сильні позиції. За останні роки у межах цього проекту уже вийшла „Історія європейської цивілізації“ Олени Джеджори, „Історія Польщі“ Миколи Крикуна та Леоніда Зашкільника, „Словник світової історії“ під редакцією Ігора Підкови. Після „Історії Франції“ ми плануємо видати історію Російської імперії відомого швейцарського історика Андреаса Каппелера, готується історія Росії 19 ст, ведуться розмови про видання історій Словаччини і Білорусії. Своїм прикладом ми хотіли б спровокувати наших колег, істориків з Харкова, Чернігова, Чернівців та інших міст писати подібні книжки. В українській історичній науці так багато ще треба зробити, поки вона стане „нормальною“, що роботи вистачить на всіх і то на довгі десятиліття.