Науковий семінар “Історична наука та національна історична міфологія” ініціювала і провела в УКУ 19 травня кафедра нової та новітньої історії України. Теперішні й майбутні історики у рамках семінару обговорювали питання, чим є сучасне “цілеспрямоване формування історичної пам’яті” і чи має право історик оминути “дражливі” моменти у своєму дослідженні, якщо цього вимагає політична, етична або будь-яка інша “доцільність”?

Суспільний міф, на думку кандидата історичних наук, доцента Олександра Зайцева, стаття якого “Скільки історій у Кліо?”, присвячена цій темі, вийшла у часописі Критика (ч. 3-4, березень-квітень 2009 р.), – це наратив, що сприяє формуванню ідеалізованого образу певної спільноти (зокрема, нації), пояснює та легітимізує її існування і спонукає її членів до солідарних дій у певному напрямі. Багато історичних наративів, які сьогодні творяться і поширюються в Україні, є фактично міфами, значну частину яких цілком свідомо конструюють історики та суспільствознавці на замовлення конкурентних політичних сил. Серед таких науковець називає міф споконвічної давності українського народу, міф соборності України, міф українців як нації-жертви, міф “втраченого європейського раю” – з одного боку, та міф про Київську Русь як “колиску трьох братніх слов’янських народів”, міф спільної боротьби слов’ян проти іншорідних загарбників, міф “втраченого радянського раю” – з іншого.

Поширена нині теза про доцільність міфотворчості в царині історії, хоча б “шкільної”, на думку доповідача, породжує низку небезпек для суспільства. Поміж них – те, що міфологізована “історична пам’ять” впливає на неупередженість історика як науковця, примушуючи його в певних випадках “пристосовувати істину” до потреб “доцільності”, а також робить недоступним “справжнє” історичне знання “простим громадянам”. Не можна оминути також загрози постійного “творення ворогів” у стосунку до всього, що не вписується в дискурс націотворчості; таке шукання ворогів може прямо або опосередковано слугувати засобом маніпуляції суспільною свідомістю. Тому, наголошує Олександр Зайцев, “актуальною для українського суспільства є деміфологізація не лише історичної науки, а й – у межах можливого – дидактичної історії, яка поширюється через освітні заклади та засоби масової інформації”.

Про те, що “історичне дослідження приречене на деконструювання міфів”, говорив на семінарі декан гуманітарного факультету УКУ отець-доктор Юрій Аввакумов. Історична істина має своєю ознакою діалогічність, адже постає внаслідок діалогу дослідників. Справжнє завдання історика – виявити в джерелах і висвітлити конкретні історичні факти. При цьому не треба забувати про конотації самого терміна “міф”, який вживається у різних дискурсах із різним смисловим навантаженням. Зіставляючи міф та історію, ми мусимо розглядати межу між ними в рамках пошуку історичної правди.

Причиною популярності історичних міфів в Україні, на думку доктора історичних наук Вадима Ададурова, є “колективізм свідомості”. Історія здебільшого пишеться “тими, хто живе, про тих, хто помер, для тих, хто ще не народився”, і таким чином постійно твориться міф про тяглість історії, що не завжди відповідає реальним фактам. “Виникає питання: чи ті, хто не народився, мають право в майбутньому переписати цю історію так, як би цього не хотіли ті, хто її пише для них тепер, поки вони ще не народилися?” Історична міфологія спричинена ще й тим, що історики від часів виникнення націоналізму як явища використовували свій фах для того, щоб насамперед бути громадянами, розглядаючи історію з погляду “корисності” чи “шкідливості” для нації. Тому сама історична міфологія повинна стати об’єктом дослідження істориків, які мають з’ясувати джерела походження конкретних історичних міфів та причини, через які ті настільки вкорінюються у суспільній свідомості.