Данило Яневський

Нещодавно Український католицький університет презентував український переклад тисячосторінкового життєпису Блаженного Святішого Отця Івана-Павла ІІ (Джордж Вайґель. Свідок надії. – Львів: вид-во УКУ, 2011). Ця книга особисто для мене стала не просто однією з найтовстіших книг, яку прочитав за життя. Це, правдоподібно, один з найбільш глибоких філософських ессеїв, який коли-небудь потрапляв до моїх рук.

Опановуючи з олівцем в руках текст знаного журналіста, письменника, громадського католицького діяча (у прекрасному, до слова, перекладі Романа Скакуна), все не міг вийти з дива. По-перше, тому, що твір радикально відрізняється від аґеографічного опису чергового католицького святого – а саме таким, він, евентуально, міг би бути. (Властиво, між блаженним і святим не має різниці щодо святості, лише різниця в культі, в блаженного він локальний – в місцевій церкві, в святого – більш універсальний, але це канонічне право, а не метафізика святості). По-друге, сотні мільйонів людей від початків Понтифікату Кароля Войтили цілком свідомо сприймали його як Папу Тисячоліття – настільки неосяжною і доступною особистістю водночас був цей, 263-тій, наступник Св. Апостола Петра.

Всі ці мільйони і сотні мільйонів – католики і нехристияни, слов’яни і афроамериканці, чоловіки і жінки, молоді і похилого віку, мільярдери і нужденні – не помилялися. Іван-Павло ІІ насправді був і назавжди залишиться в наших серцях, серцях тих, кому пощастило бути його сучасниками, СВІДКОМ І АПОСТОЛОМ НАДІЇ, СВІДКОМ І АПОСТОЛОМ ТОГО, ХТО Є «ШЛЯХ, ІСТИНА І ЖИТТЯ» (Йоан: 14,6).

Будучи, як і ви, сучасником Святішого Отця, сприймаючи вселенський масштаб його особистості на емоційному та раціональному рівнях, я таки не зрозумів і не сприйняв цих масштабів в усій їхній повноті – настільки великим була, є і буде ця постать в історії Церкви, в історії Божого люду, у всесвітній історії. Читаючи і перечитуючи – слово за словом, сторінка за сторінкою опус Джорджа Вайґеля – я розумів все і не розумів все водночас. Саме тому звернувся за роз’ясненнями до тієї людини, яка, на моє переконання, могла допомогти зрозуміти те, що, здається, і так вже було давно зрозумілим.

Представляти співрозмовника не потрібно – о. д-р Борис Ґудзяк, ректор Українського католицького університету. Напередодні Різдва Христового та Нового року, перед поверненням о. Бориса до Львова, нагло вкрав декілька годин з його щільного робочого розкладу.

Д. Я.:
Слава Ісусу Христу!
Отче, Дж. Вайґель пише, що від часів «Унії» – польського підпільного культурного опору часів нацистської окупації, молодий Кароль засвоїв: «політика і економіка повинні керуватися універсальним моральним законом, як єдиним легітимним джерелом влади». Яким законом керується діючий політичний режим в Україні?

о. Б. Ґ.:
Виглядає, що керується, передовсім, і часом навіть виключно законом якнайшвидшого самозбагачення. На глибшому рівні це є закон страху. Це є закон невдалого бажання. Щоб добре жити, треба вміти бажати, треба добре бажати, треба бажати добрих речей і треба вміти їх бажати. Уявіть собі людину, яка підходить до столу, на якому є різноманітна смакота: всякі солодощі. І ця людина думає: «найкраще буде, коли я це все з’їм, навіть якщо я лусну». Така ненаситність – чи фізична, чи фінансова, вона скоріше чи пізніше призводить до дуже поважної хвороби.

Д. Я.:
Незалежність України була проголошена рівно 20 років тому ситуативними політичними союзниками – переляканими комуністами-ортодоксами КПУ та комуністами РУХу. Їхні агентурні справи, за свідченням Леоніда Кравчука, були вивезені до Москви тодішнім керівником КДБ УРСР – генералом Миколою Галушком. У чому полягає в даному випадку моральне повчання? Де, взагалі, є мораль в сучасній українській політиці, в державі?

о. Б. Ґ.:
Питання незалежності України, як вона відбулася, як вона реалізовувалася є, очевидно, глибоким питанням, яке має декілька пластів. Очевидно, що такого проголошення Незалежності ніхто не очікував. Люди поколіннями прагнули Незалежності, віддавали все найцінніше, навіть своє життя. А раптом збіглися різні історичні обставини, які фактично в той момент в дуже явний спосіб ту Незалежність подарували. Я думаю, для нас, для людей Віри, недобачати в тому прояв Божого Провидіння – прояв певної сліпоти. Тобто, Господь як діяв, так і діє в історії. І прагнення людської гідності, людської свободи Він дарує.

Чи цей процес був за якимись нашими закономірностями, нашими міркуваннями, чи він був моральний? Тут також, як мені здається, є велика частка таїнства, а для мене – велика доза гумору в оцій парадоксальності. Властиво, велику роль – пасивну, можливо, не завжди свідому, мали комуністи, мали чиновники, на яких ще вчора тримався Радянський Союз. І для мене, як для особи, як для священика, працівника Університету, вихователя молоді – це показує, що ніколи не можна опускати руки, не можна ніколи ставити хрестик, не можна ніколи казати «ось, кінець, безвихідь, ми – приречені». Господь працює, і люди в дивний спосіб можуть спричинитися до великого добра. Я дивлюся так не лише на Незалежність, але на перспективи нашої державності.

Д. Я.:
Свобода, за краківським архиєпископом Войтилою – це «свобода задля чогось», а не «свобода від …». «Тільки живучи в правді, – переказує Вайґель, – людина стає справді вільною». Хто сьогодні має сказати нашим людям правду – про окупацію країни, про тотальну безвідповідальність однієї частини народу, про знищення іншої його частини? Люди, взагалі, потребують правди? Хто має вказати реальний шлях у майбутнє? А чи потрібен їм такий шлях?

о. Б. Ґ.:
Сучасне неповноцінне ставлення до свободи і нерозуміння свободи в Україні не є виключно нашою монополією. Наприкінці ХХ ст. і до сьогоднішнього дня в західній та й взагалі в глобальній спільноті тривають процеси, які пов’язані з крайнім суб’єктивізмом, релятивізмом і викривленим розумінням свободи. Про це особливо часто говорив Іван-Павло ІІ. І ця цитата є концентрованою тезою не тільки його позиції, але традиційної християнської позиції, традиційної культури всіх нормальних людських стосунків. Свобода – це не є сваволя. Свобода має бути для реалізації добра. І ми цього сьогодні дуже боїмося. На це є певні історичні, психологічні, культурні причини, які пояснюють, чому людина боїться.

Важкі «пута» зв’язували людину, різні обмеження панували на рівні родини, на рівні народу, на рівні країни, на рівні ідеології, на рівні системи. Ми хочемо визволитися від цих пут. Але наша алергія до певних обмежень часто спричиняє нездоровий, небезпечний синдром. От, мовляв, поїзд не хоче обмежень, які накладають рейки, тому він нищить ці рейки, остаточно не розуміючи, що він без тих рейок нікуди не може рухатись. Ми потребуємо мати і дороговкази, і межі, щоби «ти» і «я» – могли належно ставитися один до одного, щоби ми своїми «Бентлі» і «Мерседесами» в чоло себе не розбивали. Не всі ми маємо «Мерседеси» і «Бентлі», і Богу дякувати, що їх не маємо (сміється). І це дає можливість зрозуміти, що свобода є «для», а не «від». Отже, це є виклик не тільки для українського суспільства, але й для всього світу.

Хто має вказати шлях у майбутнє? Я не маю простої відповіді на це запитання. Думаю, що багато з нас покликані свідчити прикладом свого життя, прикладом своїх спільнот. Хто буде той, кого в особливий спосіб почують – це не можна наперед визначити. Як би не було, кожен має поставити перед собою це запитання: «чим є свобода», і кожен повинен брати, передовсім, відповідальність за себе і на себе. Але також кожен повинен розуміти: мій приклад впливає, може вплинути корисно, а може вплинути негативно на ближнього.

Д. Я.:
Кароль Войтила вважав: у Церкві має бути місце і для «критичного розуму», і для «народного благочестя». Що сьогодні переважає в нашій Церкві? Що треба зробити для досягнення балансу між першим і другим – у випадку, якщо цього балансу немає?

о. Б. Ґ.:
Чому Іван-Павло ІІ так відкрито ставився до найрізноманітніших дискусій сучасності? Можна конкретніше запитати: чому він залюбки зустрічався з будь-ким? Можливо, не всім відомо, що він запрошував на зустріч співачку Мадонну, яка побоялася такої дискусії та по-блюзнірськи відповіла: «Якщо він хоче мене побачити, нехай купить квиток на мій концерт, як усі інші глядачі». Вона не була готова до зустрічі. Іван-Павло ІІ не боявся дискусій. Він щодня з різними інтелектуалами, політиками, з представниками різних конфесій, з атеїстами зустрічався і слухав їх. Слухав і свідчив.

Сьогодні і в Україні, і в Церкві, і в суспільстві є чимало страху. Критичний, чіткий голос сприймається часто насторожено, людина запитує себе: а чи не загрожує цей голос мені? Чи не створює він загрози фундаментальним принципам мого світогляду? І тому є така агресивна реакція на інакше думаючих осіб. Богу дякувати, певні чинники, які провокували цей страх у дуже гострий спосіб, відходять у минуле.

Закритість українського інформаційного простору і обмеженість відносин зі світом, які також спричинювали не тільки страх, але й також незнання інших можливостей, також зменшуються. Я тішуся, що в УКУ є атмосфера, в якій можна висловлювати різні думки, думки, з якими я, наприклад, не завжди можу бути згідний. Надіюся, що культура дискусій і діалогу в середовищі християн і в українському суспільстві буде зростати.

Народне благочестя – є щось, що випробуване століттями. Традиції, обряди не є авторським твором тієї чи іншої особи. Це є певна методологія, певний стиль, який розвивався та відшліфовувався впродовж життя багатьох поколінь. І тому народне благочестя є надійною опорою в різних питаннях. Але це не означає, що народне благочестя є непомильним. Різні табу та шкідливі стереотипи можуть закоренитися в традиції. І тому навіть цей надійний фундамент потребує осучаснення, потребує підкріплення і, часом, очищення. А це неможливо без критичної дискусії та діалогу.

Д. Я.:
Іван-Павло ІІ від перших днів свого Понтифікату вчив: завдання єпископів як пастирів та вчителів правди, полягає в тому, щоб «обстоювати людську гідність як євангельську цінність, яку не можна зневажати, не зневажаючи Творця». Правлячий режим в Україні викинув як непотріб поняття «гідність людини». Чому мовчить Церква? Чому мовчать Єпископи? Навіщо взагалі «німі» Єпископи?

о. Б. Ґ.:
Мені здається, що Церква за ці роки виробляє свій голос. Блаженніший Любомир за підтримки Синоду впродовж півтора десятка років висловлював чітку, зрозумілу і надихаючу церковну позицію щодо різних соціальних, економічних, політичних, інтелектуальних – я вже не кажу – духовних питань.

Церква не може кричати, її голос мусить мати резонанс. Цей голос не прозвучить, якщо немає аудиторії, яка може почути. Я думаю, що за прикладом Блаженнішого Любомира, ми будемо бачити, як його наступник – Блаженніший Святослав – який вже це робить, буде і надалі відважно і, дай Боже, пророчо висловлюватися щодо всіх питань, пов’язаних з людською гідністю.

Мені приємно без лестощів і без якогось бажання придобрюватися висловити думку, що за перших півроку свого пастирства Патріарх Святослав відважно висловлювався щодо багатьох тем, які стосуються гідності християн, вірних його Церкви, вірних інших Церков, також нашого народу і людей взагалі. Він є представником молодого покоління Єпископів, які входять у своє служіння в непростий час, коли знаходити лексику і категорії для одночасно критичного і будуючого дискурсу дуже непросто.

Не треба легковажити тим, що з уст наших архієреїв ми не чуємо лайки чи ідеологічних конструкцій. Приємно бачити, що наші Єпископи між собою знаходять злагоду, симфонію, співпрацю. Не маю сумніву, що ми будемо чимраз більше бачити, як це проектується на інші кола – і на Церкву, і на секулярне суспільство.

Також слід надіятися, що звичайне духовенство, мирянство, християни, чоловіки, жінки, студентство і молодь надалі вироблятимуть свою поведінку і публічну позицію стосовно власної і загальної людської гідності. Взагалі, за останні два роки я зауважую повільне і цікаве крещендо християнського суспільного дискурсу. Це очевидно для усіх, хто уважно стежить за Інтернетом.

Д. Я.:
Цитую Папу: «Сенс існування держави полягає в тому, щоби забезпечувати суверенність суспільства, народу, вітчизни». Чи не повинна наша Церква на весь голос сказати: держава не є самоціллю, більшості нашого народу така держава не потрібна, треба ставити на порядок денний питання про заснування нової України, мета якої – служити кожній людині?

о. Б. Ґ.:
Мабуть, слово Церкви має звучати не у формі гучних декларацій і категоричних гасел, а у цілісному мессиджі, який звучить не тільки в словах і у текстах, але який світиться позицією.

Якщо подивитися на спроможності і голос Церкви 25 років тому, коли вона була загнана глибоко в катакомби, ми сьогодні бачимо, що наша Церква, яка є міноритарна, є меншістю в Україні; щодо духовних і соціальних питань, все ж таки, не є останньою в творчій і критичній дискусії.

Щоби була інша держава, мусить бути інший українець. Це – інший українець, який обнімає свого брата, який прощає, любов якого є довготерпеливою. Це є те, над чим Церква повинна працювати і в багатьох вимірах працює.

Д. Я.:
Святіший Отець мав свою візію стосунків з Московським Патріархатом. Ця візія походила від третього пророцтва Фатимської Божої Матері. Якими є перспективи наших стосунків з тими, хто не визнає кримінальних злочинів, вчинених їх попередниками проти нашої Церкви та частини нашого народу від 1939 року, з тими, хто відкидає наше право на національне, релігійне, мовне, взагалі, культурне існування? Навіщо нам взагалі такі стосунки?

о. Б. Ґ.:
Спілкуватися з ворогом, з тим, який тебе заперечує, вчив своїм прикладом наш Господь. Властиво, Він зазнав тотального заперечення – не тільки відвертими ворогами, але найближчими друзями, які покинули Його в момент найгострішої потреби, найбільшого випробування.

Приклад Христа нелегкий для наслідування, кожен з нас знає з власного досвіду. І тому ми в особливій спосіб шануємо тих, хто переступає логічні межі любові. Такою постаттю була мати Тереза, дуже традиційна католицька монахиня, яка промовила про Євангеліє саме в Індії, в світі, який був по-різному насторожений щодо її світогляду, до її цінностей.
Приклад Христа – це не є заклик до мазохізму чи самогубства. Тому з вороже налаштованою людиною, структурою чи системою спілкуватися належить з глибокою духовною мудрістю та второпністю, не ігноруючи факти та реалії.

Годі визначити якийсь один метод чи підхід до ворожо налаштованої людини чи структури, яка тебе заперечує. Але такий виклик перед нами є. Ми маємо багато історичних прикладів, коли довготерпіння, одержимість у подвигу, у зустрічі з ворогом приносить великі плоди.

Для мене геополітична революція, яка відбулася в українсько-польських стосунках за останні півстоліття, є яскравим зразком. У різних частинах польського суспільства доволі наскрізним моментом після Другої Світової війни було радикальне несприйняття всього українського. Сьогодні Польща є чи найвірнішим союзником України. Зокрема, в такому питанні як українська євроінтеграція.

Д. Я.:
Іван-Павло ІІ вчив про «принциповий пріоритет праці над капіталом». Українці, значна частина наших вірних, зокрема, надали перевагу грошам. За всіма опитуваннями, 90% громадян України ставлять на перше місце серед пріоритетів матеріальне благополуччя. Куди заведе в кінцевому підсумку такий пріоритет?

о. Б. Ґ.:
Матеріальний аспект є суттєвим аспектом у нашому житті. Багато духовних цінностей мають матеріальний вимір. Господь освячував матерію таїнствами. Він хліб і вино перетворив на Своє Тіло і Кров. Треба зазначити, що матеріальне – це не означає недуховне само по собі.

Матеріалізм, який стає свідомою чи підсвідомою ідеологією, чи світоглядом, чи практичним стилем життя, дуже збіднює нас. Тобто, парадоксально сліпий пошук багатства робить нас вбогими. Аргументувати, що не слід захоплюватися грішми у якійсь винятковий спосіб – не дуже вдячна справа. На теоретичному рівні багато хто з такими аргументами погодиться – навіть найбільш захланна людина, яка і у своїй психіці, і у своїх діях, і у своїй захланності не може себе контролювати (хоч у теорії може визнати свою неправоту).

Важливіше зрозуміти, чому наші співвітчизники полонені такою фетишизацією грошей. Одна причина – обиватель український десятиріччями був позбавлений можливостей творити, вільно працювати і збагачуватися. Причин можна назвати багато. Остаточною і фундаментальною причиною є наша людська слабість, яка проявляється не тільки в українців і не тільки в ХХІ столітті, і яка пов’язана з нашими пристрастями, котрі непросто опанувати.

Деяких цих бісів, за словами нашого Господа, можна вигнати лише постом і молитвою. І тому є такою потіхою переживати, життєдайно переживати Пилипівку – передріздвяний піст.

Д. Я.:
Папа вважав: «Люди, які віднайшли почуття власної гідності, більше ніколи не перетворяться на покірне стадо». Якщо екстраполювати це на сучасних українців – чи можемо ми сказати: «В цьому випадку він помилився?» Іншими словами – українці були і залишаються стадом?

о. Б. Ґ.:
Духовна якість – це не є заморожений стан. Слова Папи вказують на те, що праця над собою, зокрема – дія Божої благодаті – ніколи не є марною. Якщо спортсмен буде тренуватися, його м’язи будуть зміцнюватися, він не втратить набутого тонусу за мить. Але навіть олімпійський чемпіон може зажиріти, найкраща гімнастка може стати неповороткою. Слова Папи запевняють нас у тому, що гідній людині, яка свідома своєї свободи, дарів від Бога, Божої любові до неї, котра свідома краси життя – буде органічно важко перекреслювати свого ближнього і перекреслювати саму себе.

У цьому дуже важлива священна пам’ять – анамнез. Коли ми в своїй душі маємо печать пережитої гідності і з вдячністю згадуємо величні діла Господні в нашій історії, ми дійсно цю гідність, цю благодать скріплюємо і стаємо непереможними перед усілякими путами цього життя, перед синдромом стада. Мабуть, якщо стадо знову сформувалося, насіння свободи і гідності впало на плиткий ґрунт, скоро пустило коріння, але це коріння було неглибоким.

Ми повинні глибоко вкорінювати свою гідність.

Д. Я.:
21 листопада 2004 року – початок «Помаранчевої революції». Яке місце ця дата, ця подія займає в історії УГКЦ, в історії УКУ, у Вашій особистій історії?

о. Б. Ґ.:
Період «Помаранчевої революції» став нагодою, ще одним етапом зрілості як українського народу, УГКЦ, так і нашого університету. Не секрет, що після перших двох днів на Майдані в Києві було непропорційна кількість українців із західних областей, зокрема, дуже багато греко-католиків. Важливо підкреслити, що УГКЦ не агітувала за кандидата, а систематично, протягом півроку, закликала людей до молитви за вільні і справедливі вибори. Молитва формує людину дуже потужно. Я переконаний, що пережита солідарність, властиво – братня любов, яка мала істинно євангельські риси, глибоко вкоренилася в український історичний досвід. Думаю, що цей досвід змінив кожного учасника.

Для студентів – а майже всі студенти УКУ були активно і в наскрізь організований спосіб заангажовані –це був найкращий навчальний курс. Активні студенти пересвідчилися в тому, що вони могли змінювати курс історії. Сьогодні в УКУ на керівних посадах є багато учасників революційних подій кінця 80-их – початку 90-их. Вони виборювали своєю активністю, своєю позицією незалежну Україну, і вони далі вірять, що своєю жертовною працею можуть вплинути на хід історичних подій. Їхній приклад для мене є постійним джерелом натхнення. Маю надію, що подібне буде з учасниками Помаранчевої революції, зокрема, зі студентами, які були на майданах, не лише в Києві, але по всій Україні. Я Богу дякую за великий привілей пережити цю унікальну, чисту солідарність. Це пережиття мене гріє до сьогоднішнього дня.

Користаючись нагодою поділитися думками з українською громадою Чикаго, напередодні величного свята – Різдва Христового, а також Нового року, хочу побажати всім читачам «ЧіП» усіх Божих ласк. Для мене особисто Чикаго є рідною домівкою – поряд із Сіракузами, де я народився і зростав, та Львовом, в якому я маю можливість жити та працювати.

Окремо дякую всім жертводавцям, друзям та щирим приятелям Українського Католицького Університету. Ваші щедрі пожертви надзвичайно сприяють розвитку виноградника Христового. Ще одну очевидну ознаку цього кожен з вас зможе побачити вже влітку 2012 року – ми відкриваємо перший Колегіум, збудований також і вашим коштом. Знаменно, що ця важлива для УКУ подія співпадає зі 100-річчям ПЛАСТУ, відзначення якого стане доброю нагодою подякувати Богові за всі Його ласки, запевнитися в тому, що тільки дорога Христова «є шлях, істина та життя».

01/04/2012. Автор: Данило Яневський, Чикаго. Спеціально для «Час і Події». Номер #2012-01

Джерело: http://www.chasipodii.net/article/9419/