Діяльність Греко-Католицької ієрархії у підпіллі засвідчила, що досвід катакомбного церковного життя суттєво позначився на якості служіння її архиєреїв. Таку думку висловив науковий співробітник Інституту історії Церкви УКУ о. Тарас Бублик.

За його словами, екстремальні обставини підпілля вносили нові, невідомі раніше особливості у саму сутність єпископського служіння. Постійні переслідування та гоніння, загроза арешту, а то й небезпека самому життю, однаково стосувалися як владик, так і духовенства та мирян.

«Спільні страждання і взаємна підтримка у протистоянні режимові сприяли небувалому зближенню пастирів і пастви. В довоєнному образі єпископ був «князем Церкви». Він мав владу, освячену традицією, яку визнавала і протегувала держава. Цей уряд був підкріплений навіть зовнішніми ознаками владарювання. Під час переслідувань єпископ став «духовним батьком», який перебуває між своїми духовними чадами. Його моральний та суспільний авторитет найперше залежав від того, наскільки він здатний у нелегких умовах зберегти свою «родину». Це упокорення владик, і до якоїсь міри священиків, мало велике значення, бо провадило до духовного очищення», – вважає Тарас Бублик.

Варто зазначити, що саме наприкінці 1950-х, у 1960-х рр. в умовах репресії вдалося відновити церковну структуру (як і ієрархічну так і священичу). «Були навіть успішні спроби відкривати закриті владою храми, в яких служили підпільні священики, формувати чи радше, відроджувати греко-католицькі громади», – зазначив науковий співробітник Інституту історії Церви Українського Католицького Університету.