Кілька днів поспіль я буваю на Грушевського. І щодня знаходиться хтось, хто телефонує мені і запитує, що відбувається, в стилі: “Катю, я оце дізнався/дізналась..”. Через втому і постійне перебування в інформаційному полі, хочеться часом відповісти грубо, але стримуєшся і починаєш вкотре розповідати на кінець додавши – ПРОСТО ПІДІТЬ ТУДИ. 

В ці дні, я вперше відчула себе створінням із жіночими реакціями (як би це смішно не звучало), бо останнім часом не відчувається здається вже нічого.

Бували моменти, коли хочеться забути, що ти журналіст, а просто обійняти, дати води, поїсти, або піти разом із тими хлопцями, які зараз ризикують власним здоров’ям за те, аби в цій країні щось змінилося. І щоразу потрапляючи на Грушевського, я бачу, як поруч стоять ніби-то колеги з телеканалу “Інтер” і розповідають історію ІНШОЇ країни. Весь час здається, що ми і правда живемо в двох різних країнах. В моїй – страждають люди, яким небайдуже, а в їхній – “злосні праворадикали нападають на Беркут”.

А потім хлопці, яким потрапили в око, в тому числі і журналісти, показують металеві кулі, а не гумові, у них котяться сльози. Їхня реальність – це тепер відсутність ока. Уявіть! ОКА! В той час, як комусь досі здається, що в нашій країні є президент, який щось може вирішити.

Я дитина Незалежності, в моїй реальності не було ув’язнень, не було брехливого телебачення, де центральні канали розповідали би про “щаслівоє дєтство”, а зараз я розумію, що ті радянські правила гри, про які доводилося читати і чути стають ЗАГАЛЬНОЮ РЕАЛЬНІСТЮ.

Не тим, що торкнеться когось вибірково, не лише війною проти журналістів (до речі, суть нашої професії у зв’язку із законами Колесніченка-Олійника складно взагалі уявити), не лише розправою над особливо активними, а законами для всіх. Можливо тим, хто пройшов підпілля, тим дисидентам, які все життя боролися із диктатурою легше повертатися до своїх методів боротьби, але що робити нам? Молодим людям, які цих методів ніколи не знали?

Так, на вулиці Грушевського є багато постраждалих, там звучать вибухи, там все ще є журналісти, які працюють в прямому значенні слова у вогні, але коли я там, мені не страшно. Бо те, що з нами роблять усі ці роки Партія регіонів набагато страшніше. Ти щогодини цікавишся чи в порядку твої рідні люди, ти йдеш додому і озираєшся, пригадуючи прохання не ходити по одинці, ти пишеш і кожне твоє слово апріорі злочин та просто факт твого існування – це злочин.

Я жінка. Я журналіст. Я громадянка. Я проста людина. Мені не знайома логіка тих, хто б’є ногами активістів, мені не знайома інертність, коли межу вже перейшли, я не розумію тих, хто на щось іще сподівається від діючої влади. На що? Моя реальність інша!

Ти можеш писати – пиши, ти можеш воювати – це твоє право і вибір, ти можеш підтримувати морально – підтримуй, ти можеш принести ліки, їжу – це також велика допомога.

Зрештою раб народжується виключно у наших головах, ми створюємо правила гри для себе. І домогтися відміни законів 16 січня можемо тільки ми. Бо реальна влада в цій країні – це народ.

В моїй реальності немає ніяких сторін. Є наша держава – Україна, в якій вільно говорити і діяти не прохання чи благо, а природне право. Мені не страшно, я на своєму місці.

Катерина Гладка, студентка Школи журналістики УКУ

Джерело: Українська правда