Історія XX століття в Україні забарвлена в багряний колір. За приблизними оцiнками, на цій землі насильницькою смертю загинуло близько 17 мiльйонiв людей. І особливо трагічним є те, що ці жертви були породжені не лише війнами та конфліктами, а й химерними ідеями перебудови світу, в якому не було б місця для Бога. Складовою частиною кривавої трагедії насилля в Українi стало навмисне переслiдування релiгiї та насадження атеїзму. Прагнучи утвердити своє тоталітарне панування комуністична влада не могла терпіти існування структур, які представляли інші, гуманістичні вартості. Боротьба з релігією стала державною ідеологією, для утвердження якої не шкодували зусиль, не перебирали засобів. Як наслідок — зруйновані, спалені, спрофановані храми; розстріляні, арештовані й депортовані в сибірські ?УЛА?и священики й вірні, православні і католики, представники інших спільнот і релігій; переслідувані, загнані в підпілля або повнiстю знищені цілі Церкви. Все це печальні «здобутки» того «реального соціалізму», який на крові й кістках мільйонів утвердився у цій частині Земної кулі. Логічним наслідком такої політики стала ліквідація Української Греко-Католицької Церкви в 1946 р. у Галичині та в 1949 р. на Закарпатті шляхом її насильницького „возз’єднання“ з одержавленою і підконтрольною атеїстичному за своєю суттю режимові Російською Православною Церквою.

Засаднича несумісність УГКЦ з існуючим в СРСР суспільним устроєм та пануючою ідеологією випливала з трьох головних причин, відображених у самій її назві:
1) ця Церква була «українською», впродовж століть залишаючись осередком збереження національної окремішності українців під іноземним пануванням та суттєво спричинившись до формування модерної національної самосвідомості та становлення національного руху. Очевидно, що для режиму, який за псевдоінтернаціоналістською риторикою приховував великодержавну імперську сутність таке пов’язання цієї Церкви зі своїм народом було злочином, який окреслювався іншим ідеологічним штампом комуністичної пропа?анди як «український буржуазний націоналізм»;
2) ця Церква була «католицькою», себто вселенською, від кількох століть пов’язаною з Римським Апостольським престолом та іншими місцевими Католицькими Церквами. Для режиму, який прагнув утвердити «новий порядок» в «одній окремо взятій країні» чи згодом у відокремленому залізною завісою «соціалістичному концтаборі» і для якого навіть наявність родичів за кордоном була підставою для того, щоб розглядати як неблагонадійну окрему людину, таке пов’язання звичайно ж не могли трактувати інакше як «ізмєна совєтской Родінє», а самих «уніатів» — як «а?ентів міжнародного імперіалізму та Ватикану»;
3) і третя, може найголовніша, причина органічного несприйняття цієї Церкви полягала в тому, що вона, власне, була Церквою, духовною спільнотою, яка з часів Володимирового хрещення Русі наповнювала змістом і надавала сенсу життю багатьох поколінь на цій землі, користувалася їхньою безмежною довірою і повагою, що в категоріях атеїстичної пропа?анди вважалося не чим іншим як «духовною сивухою» чи «опіумом для народу», а насправді було виразною альтернативою пануючій тоталітарній ідеології, яка прагнула заволодіти не лише умами, але й серцями людей. Вже однієї з цих причин було достатньо для розправи над УГКЦ, можна собі тільки уявити з якою невблаганною жорстокістю відбувалася ліквідація триччі небезпечного «ворога народу», хоча ще частіше реальні жахіття виходили навіть поза межі людської уяви.
Разом з тим, історія XX століття в Україні — це не лише історія цілеспрямованого й методичного насилля «власть придержищих» чи безнадійної агонії приречених. Це насамперед історія мужньої витривалості та героїчного спротиву, незламності духа і величезної сили віри, яка була одинокою зброєю тих, хто таки здобув перемогу в нерівному двобої Добра і Зла, хто дочекався світлого Празника Воскресіння своєї Церкви. Завдяки несхитності владик, стійкості духовенства, вірності мирян, сотень відомих і безіменних мучеників та ісповідників віри, УГКЦ вистояла в період офіційної «ліквідації», організувалася в підпіллі, породила нові покоління церковних лідерів і вірних, живлячи в їхніх серцях іскру надії у краще прийдешнє. Впродовж майже півстоліття ця Церква залишалася не лише найбільшою репресованою християнською спільнотою в світі, але й водночас – найбільшим організмом суспільного опору тоталітарній системі СРСР.
Історія цього двобою, історія мучеництва і жертовності багатьох відомих і невідомих героїв не може бути забута, занехаяна чи відкладена на потім з огляду на якісь інші, як може здаватися «важливіші справи». Вона вимагає негайного пізнання і всебічного осмислення – шанобливого, навіть благоговійного, але водночас критичного та систематичного. І це потрібно не так задля задоволення суто інтелектуальних зацікавлень (чи як часто люблять говорити «розкриття чергової білої — чи радше кривавої — плями минулого») і не стільки заради зведення порахунків з цим минулим (своєрідної «історичної бухгалтерії», чи висловлюючись більш евфимістично — «відновлення історичної справедливості»). Пізнання цієї історії переслідувань і мучеництва потрібне насамперед для нас, нині сущих, щоб очиститися від гріха ненависті і кровопролиття, щоб вшанувати пам’ять невинно убієнних, щоб покаятись і не судити, щоби від усього серця вибачити і з чистою душею попросити прощення. Бо тільки тоді можемо мати в Бога надію, що трагедія минулого більше ніколи не повториться, а перенесені страждання і пролита кров не закликатимуть до помсти, а стануть прикладом для наслідування та джерелом наснаги так необхідних для будівництва нового майбутнього.
Іншими словами: мусимо пізнати, що, де, коли, як і з ким сталося, але маємо також спробувати зрозуміти, що саме наш Господь, Творець історії, тим, що сталося, хоче сказати нам, чого Він хоче навчити нас через досвід мучеництва наших попередників? Щоб належно відповісти на ці питання знадобиться ще багато часу і зусиль, але дещо робиться вже тепер і дає свої (хоч і скромні, але багатообіцяючі) результати. Зокрема мені особисто випала велика честь і прекрасна нагода працювати в Інституті Історії Церкви Львівської Богословської Академії (нещодавно реор?анізованої у перший на пострадянських теренах Католицький Університет), і наш Інститут від самого початку своєї діяльності у 1992 р. поставив собі за мету збирання та наукове опрацювання документальних джерел і свідчень очевидців про репресивну політику радянської держави супроти УГКЦ, опір її пастирів і вірних тоталітарному режимові та діяльність «катакомбної Церкви». Сьогодні в архіві Інституту зібрано понад 1500 інтерв’ю (що складає близько 3000 год авдіозапису або 50 тис. друкованих сторінок розшифрованого тексту), понад 5000 унікальних фотографій і близько 200 музейних експонатів. Інституту вдалося зробити копії з найважливіших архівних збірок ще недавно таємних документів КПРС, КДБ та державних органів управління, а також отримати на збереження кілька десятків приватних колекцій. Все це уможливлює нашим співпрацівникам та іншим дослідникам досить детально розкрити перебіг, формии і методи тоталітарного насилля над Церквою. Очевидно, що розповідати про це тут немає часу і змоги, та й про це можна буде прочитати у відповідних публікаціях.
Водночас ми прагнемо осмислити досвід УГКЦ з внутрішньої, еклезіяльної перспективи, розкриваючи джерела, динаміку та механізми, які всупереч несприятливим зовнішнім обставинам, підтримували життєздатність і життєдайність Церкви та допомагали її членам і структурам вистояти. У центрі нашої уваги і особистого пережиття — доля тих, хто переніс ув’язнення, тортури чи навіть пожертвував своїм життям во ім’я вірності Богові та своїй Церкві. І хоча Інститут послуговується радше історичним, аніж а?іографічним методом, в наших архівах зібрано чимало переконливих доказів героїзму єрархів, душпастирів, монахів і монахинь, а також мирян УГКЦ, які слугують для підготовки процесів їхньої канонізації, зокрема і тих блаженних новомучеників, яких на урочистій Літургії 27 червня 2001 р. у Львові під час візиту Святішого Отця Івана Павла II в Україну було проголошено для почитання усією Католицькою Церквою.
Висловлюючи вдячність за це свідчення крові, Вселенський Архиєрей дає нам ключ до розуміння того, у чому полягає „світлий приклад геройських свідків Євангелія”, закликаючи усіх тих, хто сьогодні покликаний нести далі нев’янучий вінець їхнього мучеництва: „Будьте так само, як і вони, вірними Христові аж до смерті. Якщо Господь благословить вашу країну численними покликаннями, якщо семінарії заповнені – і в цьому джерело надії для вашої Церкви – то все це, без сумніву, є одним із плодів їхньої жертви”.
Для нас українських греко-католиків надихаючим є сам факт, що Вселенська Церква устами свого Верховного Архиєрея для нас і для світу піднесла як взірці святості скромні постаті смертних людей, які ще недавно жили серед наших батьків і дідів у наших містах і селах, ходили нашими вулицями, училися в наших семінаріях, відправляли богослуження та молилися у наших храмах, слухали проникливі слова своїх святителів, наставників і душпастирів про цілковиту самопосвяту і самовіддачу, мабуть, не думаючи, що саме їх чекає страшне випробування мучеництва, як часто і ми сприймаємо подібні слова як щось дуже далеке й недосяжне. Вдивляючись сьогодні у їхні образи, ступаючи нині землею, яка прийняла їхню гарячу кров і покатовані тіла, ми зримо відчуваємо велич цієї святості та глибину тієї драми, яку вони пережили і до якої Господь кожної хвилі може покликати кожного з нас. Через Блаженних і Мучеників, яких вшановуємо, Господь показав нам, що і для нас нині — тут на цій, освяченій їхньою кров’ю землі чи деінде, — для усіх нас, які також є чиїмись сусідами по вулиці чи будинку, коле?ами на роботі чи в навчанні, рідними й близькими, а то й просто приятелями такі подвиги є можливими. Більше того, ми мусимо бути до цього готовими, «бо не знаємо ні дня, ні години».
Про що ж промовляє до нас, сьогоднішніх християн, досвід наших новомучеників. Я б наважився виразити це всього у трьох словах: Віра, Надія, Любов. Комусь це може видатися надто банальним, комусь не дуже історичним, а ще комусь не зовсім богословським. Але я спробую пояснити свою думку, проілюструвавши її буквально кількома прикладами.
Немає сумніву що саме глибока Віра була тим стрижнем, тією опорою, яка дозволяла вистояти супроти насилля тиранії, панування якої засновувалось не просто на безвір’ї, а на цілеспрямованому поборюванні віри. Ця віра виражалися у прагненні повсякчас бути з Христом, виконувати Його заповіді та сповняти доручену ним місію. Так, про ігумена василіянського монастиря у Дрогобичі Якима Сеньківського, якого за свідченням співв’язнів було зварено у казані тюрми на початку німецько-радянської війни у червні 1941 р., сучасники згадували, що «Від перших днів його перебування в Дрогобичі він став улюбленцем усього міста. Симпатії населення здобув він собі своїм блискучим проповідницьким хистом, вмінням пристосувати себе до інтелі?ента й робітника, до старшого й молодшого, а, навіть, до маленької дитини. Завжди ввічливий та із сердечною усмішкою на обличчі. Душею відчувалося, що в цій людині немає ніякої злоби, а поза вродженими скромністю та гідністю криється справжній Христовий слуга…»
Саме ця велика відданість і повна посвята своєму пастирському служінню була не лише запорукою витривалості у час випробувань, але навіть ще задовго до них сприймалася оточуючими як ознака святості. Про блаженного владику Миколая Чарнецького, апостольського візитатора на Волині а пізнішого в’язня ГУЛАГу один із його бельгійських співбратів-редемптористів у 30-х рр. XX ст. залишив такий спогад: “Всюди він уходив за святого монаха і місіонера. Не менше в Згромадженні завжди уважали його чоловіком Божим, повним любови Бога і душ. Добрий отець був прикладом для цілого Згромадження. Він заховував Правило в найменших подробицях. Він не занедбував жодної вправи приписаної Правилом, все те заховував точно, докладно, досконало. Ранішні молитви, полудневий іспит, часті відвідини Найсв. Тайн, часослов, розважання, благодарення по Службі Божій, тижневу конференцію і т.д., духовне читання, – живе правило. Великий подиву гідний святий. Досконалий монах – священик і апостол” .
Супроти молитви наших праведників були безсилими навіть вороги. Один НКВД-ист після чергового арешту о. Михайла Винницького розповідав своїм домашнім: „До нас привезли священика. Називається Винницький. Він цілу ніч клячав і молився. Я ще такого не бачив” .. Коли на одному з допитів підпільного владики Василя Величковського, слідчий аж трясся від люті, вимагаючи, щоб той визнав себе винним, блаженний увесь час молився „Богородице Діво”, кілька годин поспіль, аж доки кат не витримав і вибіг з камери .
Бути з Господом для християнина означає насамперед приймати Його найсвятіше Тіло і Кров. Для душпастирів це означало ще й обов’язок здійснювати за всяких обставин цю безкровну жертву. Навіть у тюрмах священики і єпископи намагалися не занедбувати Євхаристії. Наприклад отець Михайло Винницький відправляв Службу Божу, лежачи у ліжку. Власні груди служили йому за престіл, окуляри – за літургійний посуд, а футляр від окулярів як дароносиця. Блаженний владика Василь Величковський послуговувався кришкою від консерви, і «ця бляшка, — як сказав уже після його звільнення з ув’язнення митрополит Максим Германюк у своїй промові 2 липня 1972 року, —то була і його чаша і дискос і його престіл і його церква; такий храм Божий, така віра. То Церква, якої не знищить… жадне насилля, якої не замкне жадна тюрма, якої не знищить ніхто і ніщо, бо то сила переконання, бо то ласка Божа” . Мирянка Наталя Попович кісткою від риби вишила на засланні дві ікони (використовуючи навіть нитки від радянського прапора, бо інших не мала) для того, щоб можна було належно відправляти Літургію.
Ця віра виражалася не лише в бажанні свідчити Христа іншим, але і в готовності особисто наслідувати, страждати і вмирати разом з Христом. Так блаженний Леонід Фьодоров, екзарх російських греко-католиків, ув’язнений радянською владою на Соловках, ще перед арештом у 1923 р. в листі до галицького митрополита Андрея Шептицького писав: «Я перконаний, що коли буде пролито нашу кров і до того ж у великій кількості, то це буде найкращий fundamentum ecclesiae russiae catolicae». Більше того, в стражданнях цілої Російської Церкви — православної і католицької — він вбачав «якусь тайну відкуплення» та її особливий внесок у «єдність Церкви вселенської» . Сам Слуга Божий Андрей у своїх проповідях і пастирських посланнях у 30-х рр. неодноразово звертався до душпастирів і вірних із закликом: «Приготовляйтеся на часи, в які прийдеться вам за Христа і Його Церков терпіти, а може й життя в жертву принести» . Коли ж внаслідок пакту Молотова-Ріббентропа радянські війська окупували Західну Україну, галицький архиєрей 10 жовтня 1939 р. звернувся до папи Пія XII з особистим проханням уділити «апостольське і батьківське благословення і наказати, уповноважити і призначити мені вмерти за Віру і Церкву… Ми сповнимо наше завдання і Голіаф радянського комунізму відійде», — запевняв митрополит Андрей .
Варто також зауважити, що в цьому приготуванні до майбутніх випробувань, наші блаженні праведники й ісповідники самі взорувалися на досвід мучеництва своїх попередників. Зокрема монахи-студити буквально напередодні більшовицької навали у своєму часописі «Ясна путь» заоохочували співбратів наслідувати тоді ще не проголошеного блаженним, але вже шанованого святця Леоніда Фьодорова у пізнанні діянь і писаньСвятих Отців і Учителів Церкви, позаяк вони «о. Леонтія утвердили у вірі та допомогли перенести всі страхіття дійсного переслідувача Христа — так також і нас скріплять у вірі, піднесуть на дусі та допоможуть разом із Христом перейти через те страхіття, яке здається, так дуже скоро наближується до нас» .
Цього великого християнського оптимізму ті, хто змушений був нести Хрест страждань і переслідувань, не приховували навіть перед своїми гонителями. Так священик Бобжицький зі Старого Яричева на Львівщині на пропозицію одного з радянських а?ентів перейти до контрольованої режимом Російської Православної Церкви відповів (цитую мовою доносу) «Соединиться? Никогда… Я горжусь тем, что дожил до таких времен, когда стану мучеником за католическую веру» .