Глибока віра та відсутність страху були тим фундаментом, на якому ?рунтувалася вірність греко-католицьких єпископів і священиків, монахів, монахинь та мирян Христовій Церкві, своєму покликанню і служінню в ній, а також її Верховному Архиєреєві — Намісникові Петрового престолу. Так за свідченням одного зі співв’язнів блаженний владика Григорій Хомишин підчас допитів на запитання слідчого-садиста: „Ви, Хомишин, виступали проти комунізму?“ рішуче відповідав „Виступав і буду виступати!“. – „Ви поборювали радянську владу?“ – „Поборював і буду поборювати!“ А як подавав у звіті про свою ганебну діяльність організатор убивства блаженного владики Теодора Ромжі Павло Судоплатов, єпископа було знищено лише тому, що той «чинив активний опір приєднанню греко-католиків до православ’я». В одному з доносів радянським органам нагляду над Церквами з 1946 р. читаємо, що «в Городокском районе один старый священник в разговоре с православным священником заявил, что в результате событий по воссоединению будет много “мученников”, т-е. что многие священники останутся верными унии, хотябы даже им и пришлось претерпеть всякие мучения» . А сестра-василіянка зі Львова Будзинська говорила, що «Греко-католическая вера правдивая и я от нее никогда не отступлю, пусть даже меня мучают. Я уверена, что ни один из ксендзов и монахов ордена василианов и других монашеских орденов не перейдут в православную веру, потому что православие исходит из Москвы и руководят им большевики. Большевики вводят у нас православную церковь для того, чтобы мы отказались от католической веры, а затем они закроют церкви и уничтожат религию». Подібно висловилася й монахиня-студитка Олена Білогубка «я верю в греко-католическую церковь, принять православную веру не могу и меня никто не заставит» .
Особливу стійкість проявили члени Василіянського чину. За даними обласного уповноваженого Ради в справах релігійних культів «священник-монах Жолкевского монастыря ордена василианов Дацишин заявил:”Мы священники-василиане скорее все мучения примем на себя, но своей вере не изменим и в православие не перейдем.” А ігумен Золочівського монастяря Йосафат Федорик навіть підготував спеціальну відозву до священиків і вірних, у якій запевнив: До сих пор пока в наших сердцах не угасла вера и любовь к своей католической церкви, церковь будет существовать в наших душах, хотя бы все наши божьи дома были закрыты, а все священники отстранены… За эту правду мы должны быть готовы не только к преследованиям и терпению, а даже и отдать жизнь. Не бойтесь тех, кто убивает тело, но душу они не могут убить. Помните, что лучше умереть честно и славно, как мученикам за веру, чем в греху с позором жить и навеки душу свою погубить . Під їхнім впливом священики Золочівського деканату рішуче відмовились підтримати «возз’єднавчу акцію» державної влади, назвавши її «великою брехнею».

З поняттям вірності семантично майже збігається слово надійність, і це дозволяє нам перейти до іншої категорії, за допомогою якої ми можемо окреслити значення подвигу новомучеників для сучасності — до Надії. Вірна чомусь чи комусь людина, обов’язково є надійною у чомусь або для когось. Саме такі риси проявили блаженні о. Микола Конрад і дяк Володимир Прийма, які були по звірячому закатовані енкаведистами після відвідин хворої жінки, яка потребувала Св. Сповіді, у червня 1941 р. Ось як згадує про це тамтешній парафіянин Юрій Скавронський: «Він ішов зі Святими Тайнами, ішов робити свій святий обов’язок, висповідати жінку в сусідньому селі. Він не міг не йти, хоча його зупиняли. Це я знаю, що його зупиняли і казали: „Отче, не йдіть, бо дивіться, що робиться, війна почалася, все може бути“. Він сказав, що це є мій святий обов’язок і я мушу йти. Взяв на себе одяг і разом з дяком Володимиром Приймою пішли… – і не прийшли… Аж через тиждень їх знайшли там всіх помордованих. Люди зрозуміли, що там десь треба їх шукати і там знайшли. Бо то зараз кинулися всі. Бійтеся Бога. В дяка жінка двоє дітей мала. Одному було десь три роки, другому чотири. Мама розказувала, як знайшли, то всі вжахнулися від того, що побачили. Особливо порізаний був дяк, попроколювані груди багнетом». Подібні риси у цей же час виявив і блаженний священномученик Андрій Іщак, який, знаючи про смертельну небезпеку, відмовився залишити своїх парафіян без духовної опіки і був розстріляний солдатими відступаючої Червоної армії. А вже підпільний владика Симеон Лукач, заарештований у 1949 р. за відмову перейти на режимне православ’я, на допитах зізнався у душпастирській діяльності, кате?орично відмовившись видати імена інших членів катакомбної Церкви. У протоколі його допиту записано: «Я відправляв Службу Божу на квартирі і по декотрих хатах. Тут бували учасники від одної особи до тридцяти осіб… Також уділяв хрещення і вінчання… Одначе совість не дозволяє мені згадати імен, щоби з моєї причини не терпіли ті люди, що шукали в мене духовної послуги. Я ділав у добрій вірі, що служу Божій справі, тому наразився на небезпеку попасти в колізію з державним законом. Оскільки держава признає мене винним, сам хочу нести відповідальність».
Я думаю, що ця здатність бути надійною опорою для інших засновувалась на безмежному довір’ї до Божої всемогутності та великої особистої надії на Його повсякчасну опіку й милосердя. Один з епізодів, що трапився ужі під час повторного наступу радянських військ у 1944 р. з владикою Чарнецьким, наочно демонструє це. Одного разу Кир Миколай провадив лекції в семінарії, аж раптом почувся жахливий гук бомб, що падали на місто. Студенти не на жарт перелякались. Зауваживши це, блаженний звернувся до них спокійним голосом: “Можливо, ви хочете сховатися до підземелля? Ви можете йти. Але не страхайтеся, ми знаходимося в Божих руках” . Не втрачала надії і сестра Згромадження св. Йосифа Олімпія (Біда), яка разом із двома співсестрами дістала вирок за „антирадянську діяльність“ на довічне заслання в Сибір, переносячи неймовірні фізичні й моральні страждання, у листі до своєї настоятельки писала: «Божа Всемогучість, Боже Провидіння не дасть своїм діткам пропасти на чужині, бо Він із нами й тут, між тими лісами й водами, не забуває про нас… За віру, за справу Божу ми терпимо, а що може бути краще за це… Ідім сміло Його слідами. І не тоді, коли нам добре, але тоді, коли гірко, скажімо: Богу слава за все». Керуючись наміром скріпити у вірі та підтримати в надії блаженний священномученик Зиновій Ковалик щоденно відмовляв із в’язнями своєї камери молитву на вервиці, сповідав їх, в неділю відчитував літургійні молитви, а протягом цілого місяця травня кожного дня служив для в’язнів молебень до Пресвятої Богородиці. Владика Величковський у камері смертників, де очікував на виконання вироку, теж давав свою „місію”: розповідав засудженим на смерть про Бога, про Церкву і про Святі Тайни, навчав молитви, сповідав, відправляв св. Літургію потайки від наглядачів .
А про ще одного нашого новомученика, який помер від тортур у концтаборі біля Воркути в 1950 р., литовський священик-співв’язень Альфрисас Сварінскас згадував такими словами: «На засланні, серед людської мізерії, я стрінув теж і правдивих ангелів у людському тілі, які своїм життям представляли на землі Херувимів, прославляючих Христа – Царя слави. Між ними був Ісповідник віри, владика Григорій Лакота, перемиський єпископ-помічник, який від 1949 до половини 1950 року просвічував життя нам, знесиленим каторжникам, своїм прикладом християнських чеснот». Тіло ж іншого владики священномученика Йосафата (Коциловського) зуміли поховати по-християнськи, а не в спільній могилі православні монахині Покровського монастиря, які викупили його у табірних охоронців за порадою православного єпископа, ув’язненого у цьому ж концтаборі біля Києва, який просив „захоронити його в окремій могилі, бо то є святий чоловік“.
З надією завжди очікували приїзду на батьківщину блаженного о. Олексія Зарицького, який після восьмирічного ув’язнення в таборах Сибіру й Казахстану за відмову перейти на православ’я кілька разів навідувався рідні краї, але знову вертався на Схід, щоб опікати душі розсіяних скитальців . Теперішня монахиня Констанція (Сенюк) свідчить, що «На нього чекало майже ціле село. Хоч були люди, які ходили до православної церкви, але вони не сповідалися, чекали… І дочекалися. Коли ми дали знати людям, що є о. Зарицький, всі прийшли до нас, щоби висповідатися. Сповідь почалася від вечора і тривала майже до ранку. Над ранком отець відправив Службу Божу. Дуже багато людей скористало: і молодих, і дорослих. Вони брали шлюби, хрестили дітей. Отець Зарицький був з нами ціле літо. А 21 вересня він мусів від’їхати назад до Кара?анди, мусів вернутися, бо і там на нього чекали…»

Очевидно, що чеснотою, яка поєднює і якоюсь мірою довершує дві перших складових запівіту наших мучеників є Любов. Адже сам Господь «так полюбив світ, що Сина Свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне» (Йо 3, 16). Можливо найнайяскравішим прикладом такої любові аж до готовності прийняти хрест став мученицький подвиг блаженного Зиновія Ковалика. На його приміційному образку були написані такі слова: „О, Ісусе, прийми мене із Св. Жертвою Твого св. Тіла й Крови. Прийми її за св. Церков, за моє Згромадження та мою Вітчизну”. Цей напис виявився пророчим. Під час першої радянської окупації Галичини його було заарештовано за сміливі проповіді з критикою безбожного режиму, а після відступу Червоної армії в червні 1941 р. очевидці побачили його розп’ятого „як Христос” на стіні у коридорі львівської тюрми „Бригідки” .
Жертвенну і обнадіюючу любов до світу покоління наших попередників серед неймовірно важких обставин дарувало людям, спонукаючи і нас перейняти цю естафету Божої Любові. Добрий взірець для наслідування подає нам блаженний священномученик Климентій (Шептицький) довголітній ігуменом монахів-студитів, який під час Другої світової війни організував порятунок переслідуваних євреїв, а радянською владою був заарештований і засуджений на вісім років ув’язнення. У Владимирській в’язниці суворого режиму в Росії він буквально випромінював любов до співв’язнів. «Високого зросту, 180-185 см, худорлявий, з довгою білою бородою, трохи сутулий, з палицею. Рухи повільні, спокійний, обличчя і очі привітні. Мені нагадав святого Миколая, — згадує Іван Кривуцький. Ми не чекали такого „злочинця“ в нашій камері… Йому якісь сестри передали три яблука – таких червоно-рожевих, спілих – і він одне яблуко віддав Новосадові Романові тому, що той часто хворів шлунком. Казав: „Вам треба лікувати шлунок“, а інші – розділив між нами».
Любов до ближнього, яку Христос вказав нам як одну з найважливіших заповідей Господніх (Ма 22. 39) інколи мала ще тісніший, родинний вимір. Блаженний о. Микола Цегельський, якого за відмову відректися від своєї Церкви заслали у Мордовію, а дружину, троє дітей і невістку вивезли в Читинську обл.,зазнав нестерпних фізичних страждань через хворобу, а ще більших моральних тортур через роз’єднання з близькими. Проте це не зламало його духа і не порушило його сердечної турботи про них. У одному з листів він писав: «Моя наймиліша дружино. На Успення минуло 25-ліття нашого подружжя. Мило згадую наше спільне родинне життя, і в снах щоденних з тобою і діточками, і тому я щасливий… Цілую батьківським поцілунком їх чоленька та благаю жити чесно, заховуватись у невинності, держатись оподалік усякої скверни. За це молюсь найбільше».
Любити ближнього, це не тільки любити того, хто подобається тобі, хто близький чи споріднений з тобою. Євангеліє вчить нас любити й ворогів. Священномученик Омелян Ковч під час Другої світової війни відважно виконував свої священичі обов’язки, проповідуючи любов до людей усіх національностей та рятуючи від винищення євреїв. У грудня 1942 р. він був заарештований ?естапо. Проявив геройську мужність у концтаборі, визволяючи зі зневіри в’язнів, засуджених на смерть. Натомість своїх рідних він просив: «Я розумію, що ви стараєтеся про моє визволення. Але я прошу вас не робити нічого. Учора вони вбили тут 50 чоловік. Якщо я не буду тут, то хто допоможе їм перейти ці страждання?…Я дякую Богові за Його доброту до мене. Окрім неба – це єдине місце, де я хотів би перебувати. Тут ми всі є рівні: поляки, євреї, українці, росіяни, латиші та естонці. З усіх присутніх я є одиноким священиком. Не можу навіть уявити собі, що було би тут без мене. Тут я бачу Бога, який однаковий для всіх, незалежно від релігійних відмінностей, що існують між нами. Можливо, наші Церкви є різні, але у всіх них царює той же великий Усемогутній Бог. Коли я відправляю Службу Божу, всі вони моляться… Не турбуйтесь та не зневіряйтесь моєю участю. Натомість радійте зі мною. Моліться за тих, хто створив цей концтабір та цю систему. Вони є одинокими, хто потребує молитов… Нехай Господь помилує їх»
Серед темряви комуністичного режиму наші мученики життєвою поставою більше ніж словами давали свідчення Христової любови до людини. Тої любови, яка не виключає зі свого впливу нікого, навіть мучителів і ворогів. О. Роман Бахталовський говорив до своїх побратимів у переслідуваннях, що слід любити також тих, хто переслідує нас, бо вони допомагають нам осягнути Царство Боже . Вже стала легендарною розповідь про навернення ката, який знущався з владики Чарнецького, після того, як наш святець з любов’ю відізвавсь до нього: „Сину, доки будеш мучити дітей Божих?” . Про владику Величковського згадує один зі співв’язнів таке: „Він молився за нас, невільників, він молився і за тих, хто наглядав за нами й збиткувався над невільниками. Так виглядало, що о. Величковський прагнув усім небо прихилити. Він любив по-християнськи навіть наших мучителів! У це годі повірити, але то був факт! І такий факт, що викарбувавсь у моєму серці назавжди й світився, яснів і променів у темряві взаємоненависницького абсурду сталінських таборів”
„Страху нема в любові, а, навпаки, досконала любов проганяє геть страх, бо … хто боїться, той недосконалий у любові” (1 Йо 4, 18). В світлі цих слів апостола Йоана, чеснота відваги становить в християнському житті друге обличчя любові. Відвага це також вияв віри в Божу присутність і в Боже діяння навіть серед важких випробувань і досвідів. Тому можна сказати, що відвага виражає глибину віри даної особи. Віра ж, заснована на любові — це запорука нашого спасіння і життя у вічності. «Ми бо духом з віри очікуємо надії оправдання», бо у Христі Ісусі нічого не важить більше, як «тільки віра, чинна любов’ю» (Гал. 5.5).

д-р Олег Турій
директор Інституту Історії Церкви
Українського Католицького Університету