13 травня у Львові вшанували пам’ять відомого українського журналіста Олександра Кривенка вже традиційною лекцією «Свободи» та врученням премії його імені «За поступ у журналістиці». Лауреатом премії стала головний редактор Інтернет-видання «Українська правда» Олена Притула. Цьогоріч лекцію «Свободи» вперше читав громадянин України, відомий поет, есеїст, прозаїк Юрій Андрухович.

Доброго дня, шановні пані та панове. Дякую за цю ідею із запрошенням. Я якось не усвідомлював цього факту, що досі жоден громадян України з цією метою на цьому подіумі не стояв. І це мене за кілька хвилин перед початком лекції дещо розхвилювало. Тому дуже перепрошую, якщо я трохи збиватимуся у словах.

Я, безумовно, дякую вам всім за вашу увагу до цієї події. Це, безумовно, не буде лекцією, хіба у тому сенсі, що це текст, прочитаний для вас. Я наважився назвати його. Відомо, що це лекція пам’яті Олександра Кривенка, але я, після роздумів, вирішив назвати її «Тринадцяте число».

Напевно, я не перший, хто звернув на це увагу. 13 травня 1933 року пролунав останній постріл Миколи Хвильового у себе. Рівно 30 років по тому, 13 травня 1963 на світ прийшов Олександр Кривенко. Можливо, у цьому факті міститься якась підказка?.. 30 років як історичний мінімум, потрібний нашій країні для відновлення знищеного. 30 років як зависання, як пустка… У такому разі мусимо визнати, що ми повільні, наче дерева. Дата смерті, яка щойно через 30 років стає датою народження, – чим не метафора для суто українського випадку вкрай сповільненого переселення душ. Аналогії накульгують, але їх все одно варто шукати. Є цілий ряд незаперечних подібностей, що прив’язують Кривенка до Хвильового, і навпаки.

Одна з них – суто біографічна, тому найразючіша – обидва покинули цей світ на порозі власного сорокаріччя. Кривенкові до свого сорокаріччя залишалося прожити місяць, а Хвильовому – півроку. Тобто обидва вони відійшли на межі розквіту, там, де все насправді починалося. Щоправда, починалося під різними знаками. У Хвильового – під знаком абсолютної суспільної катастрофи. У Кривенка – під знаком ще однієї, хоч і вельми примарної, надії на, як це завжди у нас буває, останній історичний шанс. Обидва вони послідовно і не без іронічного блиску відстоювали своє власне – «Геть від Москви!». Обидва вживали поняття «Європа» у трохи ідеалістичному, якщо не утопічному сенсі. Психологічно Європа Хвильового перетинається з Європою Кривенка. Якби їм випало жити в одному часі, вони, мабуть, редагували би той самий часопис або виступали б на тій самій радіохвилі. І їх однаково запекло обзивали б як не націонал-фашистами, то ліберастами, залежно від коньюктури обзивальника. Але цілком імовірно, що таких двох у нас у часі просто не буває. Тому відкладімо до найкращих часів фантазії на тему – нас мало, нас тільки двоє.

Сьогодні у нас, як і щороку у цей день, нагальніша тема – «Свобода». Я спробую поміркувати про неї так, щоб кожному з них це сподобалося або, краще сказати, щоб кожному з них це могло видатися цікавим. Не виключаю, що десь у чомусь я буду кожному із них суперечити. Адже про це їм і йшлось. Для того, щоб упіймати свободу хоча б за хвіст, непогано для початку пригадати якомога більше її виявів, або ж варіантів її конкретики. Взагалі-то таке красиве слово не повинно мати множини, себто розпадатися на уламки. Тому в нашій мові не мало б існувати жадних свобод, а тільки одна всеохопна Свобода з великої літери. Візуально, мабуть, схожа на ту, яка досі вітає мореплавців чи інших приблуд під час заходу до бухти Нью-Йорка. На жаль, так не є. Тобто насправді ми допустили множину. Погодилися на неї і завжди говоримо про якусь одну з менших свобод. Менших, а отже, менш суттєвих. Як, наприклад, про свободу слова, а ще краще -думки. Втім найкраще, коли ця думка так і не висловлена. Свободу сумління, що її точніше би було називати свободою віри і безвір’я. Свободу друку преси, публічного мовлення, а у зв’язку із нею – свободу масового маніпулювання свідомістю. Свободу зібрань, що її концентрованим гаслом можна назвати «збиратися більше трьох». Усі ці свободи традиційно називаються політичними, і про них найчастіше іде мова, хоч безпосередньо за ними підтягуються інші, не менш важливі свободи, як, наприклад, свобода підприємництва і привласнення. Свобода пересування, у тому числі за будь-які державні та міждержавні кордони. Свобода долання і ламання кордонів. Свобода зміни власної ідентичності, свобода виходу за межі будь-якої ідентичності, якщо остання стає на зразок пожиттєвого ув’язнення. Свобода одягу і в цілому зовнішності. Сексуальна свобода. Свобода творчості, найкраще, коли абсолютна. Свобода, як відсутність залежності, тобто така її форма, що може бути названа незалежністю. Якщо ж усвідомити при цьому, що залежності усуваються відмовами від і розривами з, то свобода і є суцільною відмовою від і розривами з. І таким чином виходить парадокс – що більше відмов, то більше свободи. Якщо під відмовою розуміти передусім обмеження і самообмеження, то стає вже зовсім весело – що більше обмежень, то більше свобод. Діалектика, звичайно, ще та.

Свобода як сума обмежень? Чи свобода як дискомфорт, як тортури і мука? Це також свобода як самотність, іноді цілковита самотність. Тому свобода – це тяжко і складно, а як процес – суперечливо. Одна з поведінкових норм наближення до неї – це гребти проти течії, маси, громади, народу, суспільства, системи. Таке завдання – гребти проти, ще й у цілковитій самотності – вимагає передусім безстрашності. Тому долання страху – це наближення до свободи, а його цілковите подолання – це її досягнення. І коли Тарас Григорович писав своє: «У нас нема зерна неправди за собою», то мав на увазі приблизно те саме.

Зрозуміло, що у стосунках нашої країни, точніше її суспільства, зі свободою ми нині знову переживаємо погані часи. Зрештою, добрих у нашій найновішій історії майже зовсім і не бувало. Хіба що золоте дворіччя 1989-1991-х і, звичайно ж, кілька місяців 2004-го. Усе ж інше – суцільна сіра смуга громадянського інфантилізму та ображеності на себе самих і цілий світ з очевидним переважанням трьох виразно мазохістичних уявлень. Перше – несвобода зручніша, надійніша і певніша від свободи. З цього ж репертуару – свободою не наїсися, свобода для ситих, а не для нас, бідних. Друге – свобода – це хаос і бардак, від неї все лише ламається і псується. Ми не зуміємо з нею поводитися правильно, вона не для нас, нам свободу тільки дай. Трете – свободи взагалі не буває. Це ілюзія і фата моргана, хибний орієнтир або, ще гірше, вигадка запроданих ліберастів. Дуже показовою квінтесенцією нашої нинішньої плутанини в поняттях є так само той факт, що свободою назвало себе політичне об’єднання, яке виступає виключно за антиліберальною позицією. Тобто насправді мало називатися більш відповідно до своєї суті – “Держава”, “Нація” або “Примус”, наприклад. Схоже на те, що свобода по-українському у нас дедалі більше означає її протилежність, так звану тверду руку.

У той же час, якщо мені все-таки дано відшукати хоч якесь позитивне уявлення пересічного українства про свободу, то воно радше суто махновське. Саме ця історична постать загалом ніде в Україні не викликає агресивного неприйняття, а навпаки стає дедалі моднішою, що вже само по собі робиться дивовижним досягненням. Напевно, не свобода як така, а вольниця теплих від пана селян і досі залишається найбільш доступним українському розумінню суспільним ідеалом. Щодо самого батька Нестора, то на запитання – наскільки і чи взагалі він був тим, ким себе називав, себто анархістом – наша зустріч сьогодні не відповість. Можу тільки констатувати, що серед панівних у сьогоденні в українській політиці ідеологічних дискурсів анархізму не зауважуємо. Чи не тому, що справжніх махновців було, ну наприклад, виморено голодом 1933 року?

А що натомість є? Наважуся виокремити три провідні дискурси, на яких сьогодні проростає і квітне вся внутрішньо українська роз’єднаність і ненависть. Пострадянсько-проросійський, за кількістю прихильників досі найчисельніший, націоналістично-державницький та ліберально-прозахідний. Тут принагідне спостереження – у вирішальній для країни кампанії 2004 року другий і третій об’єдналися, що дозволило перемогти їхньому ставленикові. Тобто нарешті засвідчило відсутність за першим, проросійським, абсолютної більшості. Трактування свободи в кожному із цих дискурсів є одним із каменів спотикання, себто моментом непримиренних розходжень. Так у першому з них це трактування можна звести до ємкого російського вислову – «какая гадость». Політичним ідеалом тут є недавній президент, а нині просто національний лідер сусідньої держави з усім набором характерної для його персонального дискурсу антипідоської риторики з усіма його – «мачіть в сартірах», «шило в стєнку», мазуриками і «ето тібє за Сєвастополь». У такій системі координат про свободу краще навіть не згадувати. А один з найпрекрасніших історичних виявів її, свободи, об’єктивної самореалізації, я маю на увазі розпад СССР, розцінюється як найбільша трагедія 20-го сторіччя. У націоналістично-державницькому дискурсі трактування свободи можна описати також через негацію, але радше приховану. Свобода – це загалом добре, ми навіть партію так називаємо. Але спершу хай сильна держава, Сильна Українська Держава, понад усе, всі слова з великої літери. А оскільки шлях до неї складний і довгий, то спершу заборони, бар’єри, межі, а вже відтак – дозволи, якщо в цих дозволах буде ще хоч якась потреба. І тільки у ліберально-прозахідному дискурсі свобода трактується як норма. Але він є якраз найменш чутний. Дивно, що взагалі чутний. При цьому всі без винятку політичні сили оперують у позитивному сенсі поняттям демократії або його лукаво-популістським вітчизняним замінником – народовладдя.

Справді добре, що це поняття всього лише фіктивне. Реальне народовладдя видається мені жахливо небезпечним. Адже бувають такі народи, що краще собі цього народовладдя навіть не уявляли. І все ж, чому вони всі так підозріло згідні з демократією. А далі – у демократії їм усім подобається те, що це тупа влада якоїсь ефемерної більшості над якоюсь ефемерною меншістю. Тобто завдання кожної політичної сили, як усім їм здається, – вигравати вибори і ставати частиною більшості, щоб утримувати максимум насолоди від чавлення меншості. Повертаючись до народовладдя, спробую перефразувати відому банальність про те, що не буває поганих народів. Насправді здається все навпаки, не буває добрих народів, але в кожному трапляються добрі люди. От тільки мені здається, що вони завжди і всюди у меншості. Тож реальне народовладдя, як у нацистській Німеччині або сталінській Росії, просто знищує їх у цілковитій згоді з демократичною процедурою. Єдиним захистом від такого нищення є не просто демократія, а ліберальна демократія, тобто система, в якій більшість не може утискати меншість, хоч як би того хотіла. Тобто більшості можуть відверто не подобатися, скажімо, цигани, геї, жидомасони чи вояки УПА, але вона – у силу безвідмовного функціонування ліберальних суспільних механізмів – ні в чому не зможе скривдити їх.

Ліберальна політична система, а слідом за нею ліберальне світовідчуття є одним з найкрасивіших породжень західної цивілізації. Воно ніби справжнє вино або добрий сир, за ним цілі сторіччя культурного визрівання. Що стосується нас, то це пробний камінь – наскільки ми здатні у нього вжитися, зробити його своїм, засвоїти, всі найтонші складники. Іншими словами – це питання нашого майбутнього і того, як нарешті, де нарешті ми опинимося, в якій із цивілізацій.

Часи, що ми їх зараз проживаємо, погані ще й тим, що третій дискурс, про це я вже казав, майже цілковито відсутній у нашій політичній вищій лізі, а якщо і заявлений в ній, то радше для фасаду, щоб дещо поморочити голову західним спостережникам. Міркування виключно або перше всього, цинічними категоріями електорату, призвело до суцільно популістичної жестикуляції всіх без винятку політичних гравців. Виступити у такій ситуації провідником справжніх ліберальних цінностей дорівнювало би самостраті камікадзе. У головах цього самого електорату слово лібералізм є переважно лайкою, що напряму асоціюється із не надто привабливими епітетами – гнилий і продажний. Причини такого стану речей зумовлені передусім історично і накопичувалися на всьому історичному протязі – від тяжкої візантійської спадщини до мазохістичного розчарування помаранчевим спалахом революції. Однак є ще і базова суто психологічна причина – нетолерантна позиція завжди привабливіша, а отже, і популярніша, ніж толерантна. Ненавидіти завжди більш сексі, аніж примирюватися, і популісти це добре відчувають. До цього ж ще ціла система виховуваних, до речі, так само століттями, наче антивино або антисир, психологічних упереджень щодо тих країн по інший бік прірви, де ліберальна система таки перемогла і утвердилася, зокрема до Європи. Українське суспільство, як жодне інше з сусідніх, російського не враховує, бо воно аномальне, отже, українське схильне до стереотипів і штампів. Вживання слова «Європа» обов’язково тягне за собою епітет “сита” і ставить його попереду. Усе! На цьому дискурс вичерпується. Усе, що можемо сказати про Європу – вона сита. Чого тут більше? Незнання, заздрості, зневаги. Ми сьогоднішні – це особливо складний клінічно випадок якнайхимернішого поєднання комплексу меншовартості з манією величі. І з цим … щось треба робити.

Останніми місяцями я часто замислююся над феноменом чи не всезагальної, такої, що навіть з усіх шпарин і дірок сичанням вилазить, ненависті українців до свого чинного президента. Гаразд, я погоджуюсь, що ніхто не може бути якось особливо захоплений ним. Підстав для цього він нам і справді не подарував і, судячи зі всього, вже не подарує. Але та повсюдна ненависть… Мені здається, найбільшою провиною громадянина Юща в очах усього українства є не розплямкана свобода і не відсутність політичної волі, і не вкрай незграбне поводження із правильними загалом ідеями, яке лише компрометує їх, а той факт, що він так нікого і не посадив. Цьому народові, виявляється, насправді хотілося розправ, і коли він їх не отримав, то поступово зненавидів того, хто їх дійсно гальмує. Утім я не можу повірити, що тоді, в листопаді та грудні 2004 року ми всі стояли на Майдані за те і тільки за те, аби когось там пересадити, хоча тепер з усього випадає, що так, що це було мотивацією номер один для тих сотень тисяч просвітлених і рідкісно красивих людей. Не власна свобода, а чиясь в’язниця. Так, громадянин Ющ і справді підлизувався до них, він дійсно багато разів повторив, що бандити сидітимуть у тюрмах. Це звучало безвідповідально, бо не конкретно, і ні до чого не зобов’язувало. Які саме бандити? Якого рівня? Фальсифікатори виборів чи викрадачі шапок, чи перші і другі в єдиній особі, чи якісь просто кишенькові злодії? Тим не менше, виявилося, що з усіх гасел Майдану саме це здалося українському народові наймилішим, і тепер він не може подарувати Ющеві саме цього саботажу репресій чи, кажучи модно, – висадки на посадках. Чорт забирай, невже це справді вони, вкотре запитую себе, такі гарні волелюбні на Майдані, невже для того вони все це вистояли, ділячись навіть із супротивниками хлібом і теплом?

2004 рік став моментом оголення суті. Приспаний і законсервований з початку 90-х конфлікт унаочнився і, що називається, прорізався. Так, його роздмухали значною мірою і ззовні, це зрозуміло. Але не можна закривати очей на його об’єктивність. Це не зовсім те саме, що комплекс двох Україн, але вона значною мірою корелює саме з цим комплексом. Але що це за конфлікт, власне кажучи, про що в ньому йдеться? Одна зі сторін цього конфлікту ще наприкінці 1991 року, голосуючи за незалежність України, відмовилась усвідомлювати те, що ця незалежність має сенс лише у випадку категоричного розриву з усім радянським. Саме його, цього розриву, ця сторона категорично не хоче. І у своїх радянських прагненнях, в усьому по-синівському покладається на Росію як на виразного гаранта радянськості чи то пак повернення до неї. Незалежність України вже загалом сприйнята нею, але радше як такий собі перехідний етап до якоїсь нової форми старого союзу. Протилежна сторона – тоді, 1991 року вона була в очевидній меншості – усвідомлює, що минулого не повернути, і це добре. Українська незалежність є ціллю в собі, а для того, щоб її не втратити, варто передусім тримати безпечну дистанцію від Росії, котра, з одного боку, наче цю незалежність визнає, з іншого ж робить усе можливе і поки що тільки можливе для її розхитування. Тобто, щоб її, незалежність, не втратити, слід шукати для себе іншої, неросійської цивілізаційної прив’язки. У тому, що 2004 року цей конфлікт оголився і розконсервувався, можна побачити перше всього позитив, порівнюваний із драматичним загостренням хвороби, без якого неможливе лікування і одужання. Без нього неможливе, але чи можливе взагалі? Ось воно найвідкритіше з наших питань.

Згадане загострення або ж пробудження приспаного конфлікту потягло за собою спалах того, що я далі називатиму вогнищами найвищої нетерпимості. Під ними я розумію своєрідні тематичні вузли, щодо яких свобода судження у нашій сьогоднішній суспільній дискусії частково або повністю заблокована. Тобто право на існування мають лише два екстремально протилежні підходи, все інше просто відкидається. Іншими словами, толерується лише нетолерантність. Ось хоча б кілька таких вогнищ – ОУН-УПА , постать Степана Бандери та бандерівщина як явище. Загалом історія 20-го сторіччя, до слова, більше схожа на істерію з двома емоційними піками – Голодомор і Друга світова війна. Кримські татари і їх земельні права, антисемітизм і Голокост, ксенофобія і расизм, неготовність значної частини українського суспільства сприймати, просто сприймати, культурно-етнічне різноманіття світу без ворожості. Це лиш деякі з вузлів, які просто таки дихають жаром. Насправді всі вони родом із ксенофобії цього, як стверджує Микола Рябчук, базового інстинкту вибухонебезпечної суміші страху зі зневагою. Психологічний механізм утворення таких вогнищ найвищої нетерпимості достатньо зрозумілий. Наприклад, у ситуації з ОУН та УПА. Маємо протистояння великого і категоричного або… або – або герої і святі, або військові злочинці та нацистські посіпаки. У суспільній дискусії найзручніше антипулювати лише якусь одну з тих двох екстрем, особливо поміж своїми, залежно від регіону, в якому живеш і перебуваєш. Ось вони де, ці дві сакраментальні України, тих двадцять дві України, тут так само. З цього принагідно випливає достатньо невтішний висновок – наші судження щодо кожного з вогнищ визначаються не роботою нашої думки, не самостійністю персонального шукання істини і незалежним формуванням переконань, а тупо детермінуються всілякими зовнішніми чинниками на зразок регіону, в якому народився, виростав і женився, походження, родинних традицій і поглядів, зовнішнього тиску громади. Ще більш невтішний висновок – якщо саме ця детермінація зберігатиметься і надалі, то перспективи порозуміння у нас просто не існує.

Ще трохи про заблоковану свободу судження. Висловлюючись на одну зі згаданих тем найвищої нетерпимості, ти найчастіше змушений озиратися і обмежуватися. Тобто висловлювати не завжди і не те, що насправді думаєш, з огляду хоча б на актуальну політичну ситуацію. Наприклад, будь-яке критичне судження про УПА, об’єктивно корисне і навіть потрібне, може бути замовчане з огляду на те, що об’єктивно ж таки додасть голоси яким-небудь регіоналам, комуністам, а що може бути гірше? Найкомфортніше – це приєднатися до одної з екстрем і голосніше за інших кричати або “Герої”, або “Злочинці”. Найвразливіше шукання істини між системами, незалежний погляд, за який відразу дістається відразу з обох боків.

Дещо з дотичного і анекдотичного. У своєму дотеперішньому житті я двічі зустрічався із вимогами позбавити мене українського громадянства і гнати мене з України геть. Одного разу цього вимагала Наталія Вітренко, іншого – якийсь Інтернет-активіст об’єднання «Свобода». От уже справді жити в суспільстві і бути від нього вільним -неможливо. Я не маю іншого рецепту подолання цієї нашої загальноукраїнської неволі, як тільки час та історичні зміни. Дуже ненадійно це звучить. У силу того, що вони саме історичні, вони жахливо повільні з перспективи людського персонального часу і з перспективи людського біологічного життя майже невидимі. Прискорити їх може тільки щось катастрофічне. Наприклад, різке зовнішнє втручання, найімовірніше, російське. Але я не певен, чи та ціна, яку за нього при цьому доведеться сплатити, дійсно його, цього прискорення, вартує. З іншого боку, де гарантії того, що історичні зміни можливі лише на краще, а якщо ситуація насправді буде погіршуватися і пробуджений конфлікт, і далі пробуджуватиметься, і ще й дедалі бурхливіше? Це зараз мені здається, що гірше не буває, хоча насправді існує межа гіршому. Так отож, як любив казати блаженної пам’яті Юрко Покальчук, якщо досягнення свободи на рівні соціуму, іншими словами, якщо визрівання в Україні вільного суспільства є перспективою досить віддаленою і туманною, то що варто з усім цим робити на рівні персональному, в індивідуальному вимірі. Максимально унезалежнитися, перше всього матеріально, а відтак і ментально, від держави, народу, України, громади, партії. Методично послідовно руйнувати будь-які прив’язки до них, рубати кінці. Якомога менше часу проводити в Україні, щоб мимоволі не бруднити собі політикум, медії, сміттєзвалища, об її так звані чисті узбіччя, за які хтось комусь постійно дякує написами на придорожніх щитах об її розпач, об її зневіру. Любити її звіддалік, з гігієнічно безпечної відстані. Стати громадянином світу, перестати бути громадянином взагалі, навіть світу. Позбутися ілюзій і перестати, всупереч очевидному, вважати цей народ мудрим, працьовитим, чесним, хоробрим і добрим, яким він сам себе здебільшого вважає. Бо насправді він дурнуватий, лінивий, злодійкуватий боягузливий і злий. Не брати участі, уникати, оминати десятою дорогою, триматися подалі і відмовляти у співпраці. Не підписувати жодних паперів, а підписавши, не виконувати підписаного. Любити! Так, усе-таки любити Батьківщину, але не автоматично, а за те, за що вона заслуговує. Наприклад, за відносно добрий і відносно дешевий коньяк або за особливий потенціал сподівань. Перестати нарешті вірити у те, що ти, я, він, вона, вони здатні змінити цю нерозумну потвору, бо якщо їй судилося змінитися, то зміниться і без нас, а нас не спитає, як воно і трапилося на Майдані 2004-го. Але ніколи не переставати вірити, що змінитися їй все-таки судилося. Осягнути врешті Свободу як вакуум, як цілковиту відсутність прив’язок і залежностей, обов’язків, і дідько з ними, правами. А тоді у цьому вакуумі відчути себе таким самотнім, беззахисним і раптово смертним, наче емігрант, але значно гірше. Щоб на сам кінець дійти розуміння: справжня і єдина свобода – це коли ти нікому, нікому вже не потрібен. Росіяни звертаються до таких, кажуть: «Свабоден!» І таким чином усвідомити одну досить жорстку річ – свобода жахлива. А єдиний шлях, який ти маєш – це шукати від неї порятунку у давніх залежностях, у вигаданих узалежненнях і чергових поневоленнях.

Тепер ще трохи про тих, чий сьогодні день.

Першого – Миколу Хвильового – я, зрозуміло, ніколи не бачив, але, здається, одного разу відчув. Того дня був уперше в Харкові. Місто мені показував поет Ігор Пилипчук. Ми стояли у тому самому подвір’ї колишнього Будинку Слова. Мій супровідник показав мені напівпрочинену кватирку. Саме з того кабінету, саме з неї в неділю, 13 травня 1933 року, вирвався у подвір’я звук найвлучнішого, ну просто таки приреченого на влучність, письменницького пострілу. У сусідньому під’їзді напередодні була гостина. Пиячили десь до четвертої ранку, потім довго розходилися, співали. Вийшовши з під’їзду, ніяк не могли вгомонитися. На вулиці уже де-не-де відгонило напіврозкладеними трупами померлих від голоду селян. Лемент… напевно, заважав Хвильовому в його останню ніч. Так мені здалося тієї хвилини, можливо тому, що кватирка подала знак і ніби сама собою зачинилася. Насправді, ясна річ, від вітру.

З другим – Сашком Кривенком, я востаннє бачився посеред літа 2002 року в Києві . Трохи не так… Востаннє я з ним бачився на його радіо в лютому наступного і останнього року. Натомість влітку 2002-го я востаннє з ним, як це красиво називається, набувся. Ми почались у якомусь більшому товаристві, потім воно потрохи розпадалося, меншало… останню розпили, зжовуючи кільцями цитрину в цукрі. Він увесь час говорив про свою родину, про Вінниччину, про діда, який у 20-ті роки подався до отамана Волинця і гасив червоних, як міг, у лісах під Гайсином, ну звісно, тих самих. Я відповідав йому словом Гайсен, місцем моєї армійської служби. А він тоді виклав усе, що мав на душі. Що він обов’язково відвезе мене туди, щоб я там пожив ну хоча б кілька тижнів, щоб трохи послухав людей з родини і не з родини, усяких. Він казав, що це роман, що це наші «Сто років самотності» – і він мені його замовляє. І ми вдарили по руках, бо все це здалося мені таким чудовим і правильним, що аж іскрило від радості. Пізньої осені він подзвонив і спитав, коли їдемо, ми домовилися про наступне літо, проте наступного літа у нього вже не було. Я нічого певного йому не обіцяв, але я йому винен.

Останнє речення знову про свободу – у вакуумі вже неможливо дихати, але цілком можливо світитися.

записала Наталія Єфіменко ZAXID.NET

ZAXID.NET