У Чернівцях відбувся літній табір УКУ для глухих та слабочуючих дітей, зорганізований за фінансової та методичної підтримки кафедри загальної та соціальної педагогіки Українського католицького університету. Протягом тижня діти із батьками та педагогами їздили на екскурсії, проводили спортивні змагання та творчо розвивались.

Захід вже 15 рік підтримує Українсько-канадський альянс для глухих та слабочуючих (надалі – Альянс)  і основне завдання цього проекту – розвиток жестової мови, що є рідною для таких людей.

За словами доцента кафедри загальної та соціальної педагогіки УКУ, координатора літніх програм Альянсу Ігоря Кобеля, особливістю цьогорічної зустрічі був акцент на морально-духовне виховання.

«У команді студентів із університету, які розробили і втілювали власну програму заходів, був студент 6 курсу Львівської духовної семінарії Олег Плішило, який має глухих батьків і вільно володіє жестовою мовою. Олег став справжнім відкриттям табору-він постійно був в гущі всіх подій, постійно спілкувався з глухими дітьми та дорослими і допомагав у спілкуванні чуючих студентів та дорослих учасників із дітьми. Він проводив духовні бесіди із використанням мультимедійних засобів та унаочнення і просто розмовляв із глухими дітьми на теми, які їх цікавили. Кожен сніданок, обід чи вечеря починались і закінчувались молитвою, як прийнято в українських християнських родинах. І це було не зовсім звично для учасників, але діти швидко вивчили молитви жестовою мовою», – розповідає Ігор Кобель.

«Жестова мова є моєю рідною мовою, це перше, що я вивчив. Впродовж шести років я працюю з людьми з вадами слуху, допомагаю їм. Вперше мене запросили проводити з дітьми духовні лекції, катехизації, і діти були надзвичайно задоволені», – ділиться думками про табір брат Олег, студент Львівської духовної семінарії.

Програма була дуже насичена. «Ми і відпочивали, і вчилися, і змагалися. Найбільше запам’яталися дітям та дорослим поїздки в старовинну Хотинську фортецю та у відпочинковий центр «Сонячна долина», де діти не лише купалися, а й спостерігали за життям диких та хижих тварин у вольєрах. Учасники залюбки брали участь в різноманітних конкурсах-кулінарному, природничому, орієнтуванні на місцевості та спортивних змаганнях. Завершальними подіями стали прекрасний концерт всіх учасників табору та флешмоб «Україна єдина», – розповідає Ігор Кобель.

Під час фінальної дискусії директор Хустської школи Богдан Деленко висловив думку, що слід об’єднати зусилля шкіл, які бажають і надалі брати участь у подібних заходах і взяти частину витрат на себе за рахунок коштів, що виділяються школам на літнє оздоровлення. «Щоліта ми відправляємо дітей в звичайні літні табори. Що наші діти можуть там почерпнути корисного для свого розвитку? Дуже часто чуючі однолітки не сприймають глухих дітей як рівноцінних партнерів у спорті та відпочинку. А заходи просвітницько-виховного характеру взагалі малоефективні через відсутність сурдоперекладу. Я пропоную, щоб ми – школи – об’єдналися та наступного року організували двотижневий табір для глухих дітей в одній із шкіл, хоча б в закарпатському Хусті або в якомусь дитячому санаторії. Альянс із Українським католицьким університетом попросимо організувати хорошу програму. Так, як працюють в наших літніх таборах студенти соціальної педагогіки та семінарист Олег, не працюють вихователі в жодному іншому таборі України. Те, що в складі команди УКУ є молода духовна особа, яка вільно володіє жестовою мовою, – це просто фантастична нагода для глухих дітей стати ближче до Бога! Я готовий запропонувати йому місце праці вже зараз!», – так сформулював свою ініціативу пан Богдан. Цю ідею вже підтримали директор Підкамінської школи Богдан Українець, Львівської Юрій Крамар та директор Чернівецького навчально-реабілітаційного центру, Олена Савчук.

Окрім викладачів Українського католицького університету Ігоря Кобеля та Ірини Криницької, до організації табору долучилися старі друзі Альянсу – кандидат педагогічних наук із Кам’янець-Подільського університету Оксана Дмітрієва, директор Хустської школи-інтернату для нечуючих Богдан Деленко.

Історія виникнення проекту

«Навчання дітей із особливими потребами в Україні», – освітній проект, розроблений і реалізований командою Романа Петришина спільно із партнерами в Канаді та Україні.

У 1990 році Роман Петришин підтримав ініціативу Ігоря Кобеля, у результаті якої виник амбітний проект – Канадсько-українського альянс для глухих та слабочуючих.

Ось як описує Роман Петришин початок і перебіг співпраці України та Канади в справі навчання глухих та зміні парадигми щодо жестової мови та культури глухих в державі та суспільстві:

«Одного дня в мій офіс прийшла жінка (Ірина Жовтуля) і почала розповідати про свого брата Ігоря Кобеля, який працював у Львівській школі для глухих дітей. Її цікавило, чи мій центр може підтримати його приїзд до Канади, щоб вивчити місцевий досвід навчання глухих, познайомитися із громадою глухих в Едмонтоні та порівняти обидві системи. Я погодився, і невдовзі Ігор приїхав і провів багато часу в Альбертській школі для глухих. Паралельно він мав зустрічі в громаді глухих та недержавних організаціях, освітніх закладах, де навчалися глухі діти в інтегрованому або інклюзивному навчальному середовищі. Одного разу він зустрівся з професором Майклом Роддою, директором Центру глухознавства та завідувачем кафедри в Університеті Альберти. І завдяки Ігору я зустрівся пізніше із Майклом, що пізніше дало змогу поєднати зусилля двох наших центрів. Так почалася наша співпраця.

Він виявив готовність негайно поїхати в Україну і на місці вивчити ситуацію щодо навчання глухих та слабочуючих. У жовтні 1999р. ми поїхали в Україну на запрошення Ігоря Кобеля. Фактично, ми мали відвідати лише Львівську школу, де працював Ігор, але також відвідали університет ім. Драгоманова в Києві, де Ігор здобув другу вищу освіту. На той час лише цей університет займався освітніми і виховними проблемами нечуючих дітей в Україні та готував вчителів-сурдопедагогів. Через кілька місяців на запрошення Університету Альберти Канаду відвідали професор Людмила Фомічова, завідувач кафедри сурдопедагогіки Драгоманівського університету, та найбільш заслужений освітянин-сурдопедагог академік Микола Ярмаченко, засновник Української академії педагогічних наук. Треба зауважити, що українська система освіти успадкувала від радянських часів вертикальну структуру управління, де всі визначні рішення щодо інновацій, запровадження програм чи внесення змін приймалися невеликою групою осіб, що посідали верх управлінської піраміди. Отже, всі зміни в освіті мали йти згори вниз. Тому Майкл Родда показав шановним візитерам багато місцевих програм та ініціативних груп, які постійно працювали над вдосконаленням процесу навчання та виховання глухих дітей та розширенням можливостей для їх спілкування і впливали на прийняття рішень міністерством освіти та уряду провінції. Мова йшла про гідне місце жестової мови в житті не лише громади глухих, а й чуючого суспільства. А українська жестова мова в той час не була дозволена в системі навчання глухих в Україні. Я завжди всім розповідаю, що в кожній школі для глухих чи слабочуючих в Україні на вході висіли 10 правил, і головне з них стверджувало, що жестова мова є гальмом у розвитку нечуючої дитини. Це настільки вразило мене і Майкла, що ми вирішили спробувати щось змінити. Майкл намагався переконати професора Фомічову змінити ставлення до жестовї мови в навчально-виховному процесі, проте вона притримувалась традиційних радянських поглядів. Я думаю і сьогодні вона думає так само, хоча погляди академіка Ярмаченка не були такі непохитні.

І ми вирішили зустрітися великою групою із запрошенням батьків та дітей і провести велике зібрання в Криму, щоб обмінятися досвідом. Це була нормальна практика для західного менталітету, але в радянській та пострадянській практиці не було прийнято обговорювати з батьками чи дітьми освітянські проблеми. Отже, ми таки провели двотижневий літній табір в Артеку, чим започаткували багатолітню серію подібних щорічних таборів в різних містах України. Основним в Артеку було питання спілкування, і жестова мова була в центрі всіх дискусій. Звичайно, найкраще жестову мову сприймали і знали глухі учні, бо вони спілкувалися нею і вивчали один від одного. Батьки ж були найбільше вражені тим, що канадська чуюча студентка Анастасія Бенза, яка вивчала американську жестову мову в Університеті Альберти, і глухий докторант Джонатан Чепмен швидко порозумілися із глухими дітьми та українськими глухими дорослими і проводили багато часу у спілкуванні. Чуючі батьки не могли осягнути, як іноземці, не знаючи української мови, так швидко налагодили контакт і спілкування з їх власними дітьми, з яким вони переживали величезні труднощі у спілкуванні через те, що не хотіли або не мали змоги вивчити жестову мову, якою спілкувалися їх діти. Батьки дуже швидко зрозуміли важливість і цінність жестовї мови і в майбутньому стали адвокатами цієї мови. Майкл Родда знав, що так станеться, бо свого часу через такий етап перейшла і Канада. Хоча представники університету відкрито не виступали проти жестовї мови під час табору, ми розуміли необхідність продовжувати розпочату справу. Була створена громадська організація Канадсько-український альянс для глухих та слабочуючих.

Канадська сторона займалася фандрейзингом для фінансування літніх таборів, а українська команда забезпечувала організацію літніх програм. Школи для нечуючих, які приймали табори, також вносили свою лепту у фінансування. Я вважаю, що це дуже добрий і ефективний механізм для плекання змін в Україні. Адже, виконавши програму табору у відпочинковій атмосфері, учасники, повернувшись додому, мали виконати певне «домашнє завдання» і прозвітувати наступного року. Рушієм змін ставали батьки, які хотіли змін і повноцінного спілкування з власними дітьми, а також гідного життя своїх дітей після закінчення школи.

Майкл Родда запропонував почати фільмувати дітей і дорослих, які спілкуються жестовою мовою. І ми придбали невелику відеокамеру для українських друзів, в яких не було коштів.

Великий поштовх співпраці дав візит у Канаду в 2004р. директора Інституту спеціальної педагогіки Національної академії педагогічних наук України, академіка Віталія Бондаря на запрошення професора Родди, під час якого була підписана міжнародна угода про співпрацю, в результаті якої в Інститі спеціальної педагогіки була створена лабораторія жестової мови. В ній було 8 працівників, серед яких половина була нечуючих. В Україні вперше розпочалися наукові дослідження жестової мови за фінансової та методологічної підтримки канадських колег. Значний поступ у цій сфері разом із іншими чинниками посприяв тому, що пізніше в навчальну програму шкіл для глухих в Україні був введений новий навчальний предмет-українська жестова мова. Отже, крім легалізації і повернення жестової мови в навчальне середовище, відбулася також легалізація жестової мови як об’єкта наукових досліджень. Позитивні зміни ставали незворотніми.

Іншим нашим спільним здобутком стало створення асоціації нечуючих педагогів в Україні. В радянські часи глухі не могли працювати вчителями. І генератором цих змін був Майкл Родда, який був завжди відкритий до дітей і дорослих. Після виходу на пенсію в Університеті Альберти, він перейшов працювати в Університет МакЮена і продовжував консультувати український проект. Остання його поїздка в Україну відбулась в 2010 році для участі в літньому таборі в Затоці. Він був щасливий від того, що члени альянсу провели прекрасний табір, і вперше у співпраці із Українським католицьким університетом.

(з інтерв’ю Романа Петришина Дебрі Расселл)

З 2000 року проведено 26 літніх та зимових таборів або інститутів, як їх називали раніше.