Відкритість, цілеспрямованість і кілька майстер-класів від вуйка Боді – це формула успішної участі в проекті «Будуємо Україну разом». Такими враженнями діляться студенти УКУ, які цього літа допомагали в будівництві помешкань для сім’ї переселенців та учасника АТО в Бердянську.

За 4 роки свого існування всеукраїнська платформа «Будуємо Україну разом» (БУР) долучила до роботи близько 1500 волонтерів, побувала у 30 містах і відновила будинки для близько 100 сімей.

«Перед тим, як їдемо у нове місто, формуємо обсяг робіт і плануємо склад команди. Здебільшого обираємо 3-4 об’єкти, які ми можемо подужати силою 25-30 волонтерів. У Бердянську було 3 наймасштабніші проекти, і тільки на одному з них працювало 15 людей у порівнянні з 5-6, яких зазвичай вистачає на одному будівельному об’єкті. Там ми добудовували помешкання для сім’ї переселенців, утепляли і зводили дах і проводили внутрішні ремонтні роботи», – розповідає один з ініціаторів проекту Юрко Дідула.

90% волонтерів – це люди без будівельного досвіду

Щоб стати учасником проекту, необов’язково бути профі в будівельних роботах. Вуйко Бодя – це майстер високого рівня, який проводить спеціальну підготовку, майстер-класи зі шпаклювання, поклейки шпалер та будівництва для початківців. За словами організаторів проекту, 90% волонтерів – це люди без будівельного досвіду, хоча й дехто з них брав участь в домашніх ремонтних роботах. Вони вчаться від майстрів-супервізорів, які координують і підказують, тому, як кажуть учасники: «Навчаємося, роблячи».

Серед учасників проекту – і хлопці, і дівчата. Цього року літо в БУРі провели 15 студентів УКУ, серед яких 8 дівчат.

Юлія Мисак, студентка соціальної педагогіки, побувала на будівництві двох об’єктів. Для неї це був перший будівельний досвід і незважаючи на це, все вдавалося. «Я вже давно мала намір стати волонтеркою БУРу. Дуже багато вражень чула про цей проект від інших студентів Колегіуму УКУ, зокрема від своєї одногрупниці Марти Дідули. Планувала поїхати ще весною, але через хворобу відклала поїздку, потім збиралася в червні, але через певні моменти з роботою теж не змогла. У липні вже з третього разу все-таки вирішила поїхати. Спочатку ми будували будинок для сім’ї переселенців, а потім для військового. Хлопці вчили нас і показували те, що ми не вміли. Просто треба бути відкритим і тебе навчать всього, що не вмієш чи не знаєш».

Ще одна студентка Христина Лозинська каже, що за кілька днів до БУРу почала сумніватись у тому, чи варто взагалі їхати на цей табір, адже ніколи не працювала на будівництві. «Одразу ж в перший день роботи нам провели майстер-клас із шпаклювання. І я дуже швидко все засвоїла, – розповідає дівчина. – Наступного дня я шпаклювання так, ніби все життя цим займалась (а, може, це лише я так думаю:) Окрім шпаклювання, я також фарбувала стелю, здирала фарбу зі стін, ґрунтувала, мала можливість навіть утепляти будинок. Це була зовсім не важка робота. Я вважаю, що чудово з нею впоралась. Люди які були зі мною на таборі – така собі dream team. З ними мені було дуже легко працювати. Я підтримувала і могла очікувати підтримки від кожного учасника БУРу. Ми допомагали один одному, розмовляли, співали, жартували, і так робочий час спливав майже непомітно. Коли для мене не знаходилась будівнича робота, я доглядала за дітьми, майструвала з ними гойдалку, будувала ватру, прибирала, якщо це було потрібно, загалом, робила все, щоб не сидіти без діла».

Участь у проекті – це можливість зрозуміти ментальність жителів сходу

Участь у цьому проекті для нас, людей із заходу України, – це можливість побачити та зрозуміти ментальність сходу, зазначила студентка Ірина Дудяк. Багато її знайомих вже побували на БУРі і в буквальному сенсі цього слова «заразили своїми емоціями», після чого дівчина відразу заповнила заявку на участь.

«Батьки, друзі і знайомі не вірили, що зможу шпаклювати, мурувати, утеплювати і робити таку незвичну для мене роботу. Але це виявилося зовсім не важко. Це дійсно те, від чого ми отримали задоволення, а інші – користь. Панувала дуже вільна атмосфера, хоча кожен дотримувався якихось неписаних правил, які робили наше перебування дуже комфортним. Кожен відчував себе потрібним, мав змогу послужити іншим», – розповідає Ірина.

Якщо хлопці були більш задіяні в будівництві, то дівчата могли обирати, що їм більше до душі – хатня робота з прибирання та приготування їжі чи ремонтні справи.

«Навіть непомітна робота ж не менш важливою…»

Послужити іншим можна тим, що вмієш робити найкраще, наголошує Ірина Дудяк: «Часто корисна і потрібна робота є непомітною. Зокрема, коли йдеться про догляд за дітьми чи приготування обіду, який через півгодини зникає чи навіть прибрати на об’єкті, який завтра знову в процесі роботи стане загромадженим інструментами і відходами. Саме на БУРі я зрозуміла, що навіть непомітна робота є не менш важливою».

Для більшості жителів сходу проект БУР викликає приємне здивування. Не всі з першого разу вірять, що до їхнього міста приїде команда молодих людей і збудує зруйнований будинок.

«Більшість позитивно налаштовані, хоча й іноді трапляються ті, які з упередженням ставляться до наших намірів. Ще коли ми починали, не всі знали, як реагувати на нас. Бо ж важко було повірити, що хтось чужий буде безкоштовно будувати тобі житло. Але проект за проектом, і ми завоювали довіру місцевого населення. Тепер це набагато легше. З нами почали спілкуватися і запрошувати на чай, розповідати про життя під окупацією. У нас три головних напрямки роботи: адресна будівельна допомога сім’ям, відновлення міських просторів (дитячих майданчиків, місць відпочинку), вуличне мистецтво (графіті з цитатами відомих людей, малюнки в транспорті). Таке вуличне мистецтво спонукає подумати про щось світоглядне, про Україну, певні ціннісні речі. Дивлячись на таку діяльність, дехто вважає це марнуванням фарби і часу. Але загалом люди дякують і долучаються до будівництва і відновлення помешкань. Наша допомога є досить практичною», – зазначає Юрко Дідула.

За словами волонтерки Христини Лозинської, найбільше мотивує вдячність людей: «Там моя робота була корисною та потрібною, як ніколи. Коли люди говорили слова подяки, мені хотілося робити ще більше і ще краще. І зараз, коли я вже давно вдома і переглядаю фото “до” та “після” об’єктів, на яких ми працювали я щиро радію, що мала можливість вкласти хоч маленьку, але все ж частину своєї допомоги».

Найбільш радує, коли ми можемо підтримати людей, які також потім допомагають іншим

«Найбільш радує, коли ми можемо підтримати людей, які також потім допомагають іншим, – додає Юрко Дідула. – Учора зателефонувала жінка і розповіла про сім’ю, якій ми допомогли відновити будинок сімейного типу. Окрім 5 дітей, ця сімя хотіла взяти під опіку ще 4, але соціальні служби не давали дозволу через погані побутові умови. Після ремонту вони отримали дозвіл, і тепер 4 дітей матимуть хорошу сім’ю».

Перш ніж їхати на проект, треба бути готовим до кількох моментів. Учасниця Христина Лозинська поділилася кількома порадами: «Думаю, найперше, волонтери мають бути готові до важкої дороги, особливо, якщо вони їдуть БУРити влітку. Ми добирались більше ніж 24 години і це, звичайно, дуже нас виснажило (їхали в серпні, коли надворі температура була +30 градусів, вже не говорячи про те, скільки градусів було у потязі). Також потрібно бути готовим до того, що волонтери житимуть у не дуже звичних для них умовах. Ми проживали у старому, радянському гуртожитку, у кімнатах жило по 5 людей і хтось був змушений спати просто на підлозі. Але це не було великою проблемою для мене, оскільки я знала, на що іду. Для мене важко було підніматись щоранку о 7:00 і бігти на руханку, адже я люблю довго поспати, особливо влітку. Але коли ти приходиш на зарядку і тобі щасливо посміхаються 50 сонних обличь, які за цей короткий проміжок часу вже стали для тебе друзями, то весь цей сонний і лінивий настрій як рукою знімає:)».

Найважчим у проекті дівчина вважає прощання з організаторами та волонтерами БУРу в останній день табору: «Усі ці люди, які приїхали з різних куточків не лише України, а й світу, стали для мене не просто друзями. На цілий тиждень вони стали моєю сім’єю, навіть склалось таке враження, ніби я знаю їх не тиждень, а багато років. Тому коли ми стояли востаннє в колі, пускали БУРівську “іскру любові”, звичайно, не обійшлося і без сліз. Це був найсумніший і один з найкращих моментів табору».

Надалі всеукраїнська платформа БУР планує проекти в Чорткові, Мукачевому, Коломиї та Авдіївці.