Економіст, історик, соціолог, активний пластун та громадський діяч, доктор Михайло Васи́лик відзначив цими днями своє вісімдесятип’ятиліття. Він народився 20 листопада 1928 року в с. Сороки, нині Бучацького району Тернопільської области.

Згодом сам доктор Василик так розповідав про себе: «Події сорокових років в Україні, викликані людиноненависницькими чужими режимами, вирвали мене молодим ще хлопцем з рідної землі і кинули на скитання по чужих дорогах, але не вирвали в мене любови до батьківщини, яка не покидала мене ніколи і ніде». Через усе життя він несе в серці активну і дієву любов до прекрасної подільської землі, гуртуючи навколо себе однодумців та уподібнюючи далеку Аргентину далекій і любленій Україні. 

У перші повоєнні роки навчався в Іннсбруцькому університеті (Австрія, 1949–1950 роки). У 1950 р. еміґрував до Аргентини. Навчався в Аргентинському унніверситеті Джона Кеннеді, а пізніше продовжив та 1963 року завершив навчання в Папському Арґентинському католицькому університеті у Буенос-Айресі, отримавши ліценціатський ступінь з економіки. Від 1965 року працював як  професор історії й географії України та християнських соціяльних доктрин спочатку як викладач, а з 1973 року – як асоційований професор. Довгі роки життя та професійна кар’єра на чужині викликали загрозу своєрідного роздвоєння особистості, але Михайло Василик вирішує активно протидіяти цьому феномену та, за його власним висловом, «українізує» свою фахову діяльність. Він провадить активні контакти з українськими еміграційними науковими установами та вирішує продовжити свій академічний вишкіл у найпотужніший на той час еміграційній українській науковій інституції – Українському Вільному Університеті, де у 1976 році захистив докторат з економіки на тему «Українські поселення в Аргентині». Згодом (від  1990 р.) він стає професором і завідувачем кафедри економіки Арґентинського католицького університету.

Усе свідоме повоєнне життя доктора Василика – приклад громадського різнобарвного й відданого суспільного служіння українській громаді. Перелік його заангажувань насправді вражаючий: голова Крайової Пластової старшини (1956–1959, 1968–1970 роки), Крайової Пластової ради (1977–1981, 1986, 1991, 1995–1997 роки), Українського католицького об’єднання (1975–1998 роки), Української центральної репрезентації в Арґентині (1990–1994 роки), член управи Товариства українсько-арґентинських високошкільників, Українського кредитного кооперативу «Відродження», член товариства «Просвіта», видавець і редактор «Бюлетеня Української Центральної Репрезентації в Арґентині» (1990–1994 роки), журналу «Скрипти» (1984–1996 роки).

Але чи не найяскравіше його заангужування в розбудову українського науково-культурного  й суспільно-громадського життя проявилося в діяльності  філії Українського католицького університету святого Климентія-Папи в Буенос-Айресі, першої з усіх філій УКУ, заснованої у 1966 р. з ініціативи проф. Богдана Галайчука та з благословення патріярха Йосифа і під покровительством кир Андрія (Сапеляка), яку д-р Василик з  1974 р. очолив як директор.

Однією з важливих форм діяльності філії УКУ в Аргентині, започаткованої доктором Василиком у 1980 році з благословення та у співпраці із владикою Андрієм (Сапеляком), тодішнім єпархом, став щорічний Літній Курс Українознавства й Теології. Метою цієї програми є дати нагоду для української молоді з провінцій під час літніх канікул вивчати українську мову, культуру та релігійні традиції своїх предків. Важливим елементом цього вишколу було духовне виховання молоді. У січні 2010 року відбувся ювілейний з’їзд випускників Інституту та Літніх Курсів. Була відслужена урочиста подячна Архиєрейська Літургія, яку очолив тоді Владика Святослав (Шевчук), ще як місцевий єпарх. Багатолітня праця доктора Василика була відзначена подячною грамотою Блаженнішого Любомира (Гузара).

Плодом багатолітньої наукової діяльності та суспільного служіння стали чисельні наукові праці та практична розбудова українських інституцій в Аргентині. Серед наукових праць, які прислужилися не лише розвиткові різних ділянок гуманітарних та соціальних наук, але й «українізації» академічного життя Аргентини, слід передусім зазначити такі:

«Українці в Арґентіні і Уругваю». Ню-Йорк, 1980

«Українські поселення в Арґентіні». Мюнхен, 1982

«Україніка в переписах населення Арґентини» // Interpido Pastori. Rome, 1984

«Breve historia de Ucrania». Buenos Aires, 1991

«Ukrainians in Argentina» // Ukraine and Ukrainians throughout the World. Toronto, 1994

«Economίa Post-soviética» (el ejemplo de Ucrania). Buenos Aires, 1997

«Inmigración Ucrania en la República Argentina». Buenos Aires, 2000.

«Українці Арґентини: історія та сучасність». Львів: Вид-во Українського католицького університету, 2009.

На одній із книжок доктора Василика читаємо наступну присвяту: «Моєму Батькові Теодорові, селянинові, січовому стрільцеві, кооператорові й членові ОУН та моїй Матері Марії, селянці, тихій, багатостраждальній подрузі мого Батька, які навчили мене любити понад усе Бога й Україну».

Оцінюючи особистий доробок д-ра Михайла Василика патріярх Йосиф Сліпий у своєму листі на його ім’я ще в далекому 1977 році писав: «Нехай всевишній відплатить Вам всещедрими своїми благодатьми і помочами у Вашій високоідейній праці над вихованням української інтеліґенції в Аргентині. Це є велике завдання перед народом, бо без кадрів молодого доросту власної освіченої інтеліґенції нація не могла б бути творцем своєї кращої будучности…»

Сьогодні спільнота Українського Католицького Університету у Львові, Римі, Буенос-Айресі, Філадельфії, Лондоні, Парижі хоче скромно вшанувати доктора Михайла Василика – вірного сина своїх батьків, свого краю, свого народу, за його відданість та невтомну працю на збереження і розбудову українського суспільного життя та української академічної науки не лише в Аргентині, але й для світового українства.