Слава Ісусу Христу!

Дорогі друзі!

Сподіваюся, дехто з вас уже прочитав моє слово до Свята Стрітення, яке присвячене деяким університетським традиціям. У нинішньому своєму слові я хотів би згадати про місійний характер нашого Університету.

Хай не дивує вас це слово «місійний». Бути місіонером у ХХІ столітті не конче означає, що треба зодягнутися в монаший габіт і взяти в руки хрест. Щодо першого чітко сказав іще Митрополит Андрей: «Не монаша одежа робить людину монахом (-нею), а дух покори, молитви, жертвенної любови ближнього і праці для нього». Те саме можна сказати і про місіонера.

А щодо хреста, то його, як ми знаємо, не конче беруть у руки. Значно частіше його двигають на плечах – невидимого, але від того не менш тяжкого.

Отже, не має значення, хто з нас у рясі, а хто при краватці; хто в елегантному строї, а хто – у джинсах. Усі ми покликані бути місіонерами, бо вся Україна є фактично місійною територією – зрозуміло, не в конфесійному, а в духовному сенсі. Уся ця країна ніяк не виборсається з новітнього поганства, і євангелізувати цей народ означає, в якомусь сенсі, порятувати його від нього самого.

Припускаю, що слово «євангелізувати» також може викликати в когось тривогу: «Чи не забагато релігійної термінології?». Але ж подумаймо: збудувати корпуси на Козельницькій з мінімальною собівартістю й максимальною якістю у країні тотального розкрадання – хіба це не євангелізація?

Або ж залучати наукові осередки, бізнесові кола чи ІТ-середовище до формування нового професійного етосу, в основі якого лежать одвічні християнські цінності, – це не менш важливий спосіб євангелізації.

А організувати ефективну «Волонтерську сотню» в країні, що донедавна була символом громадянської пасивності? Або ж започаткувати на сході України акцію «Відкритий простір», якою так відзначилися наші випускники? Чи, нарешті, надихнути низку українських зірок до участі у фільмі «Як будувати рідну хату», як це зробила студентська ініціатива УКУ «Великого бажайте», і навіть викликати в Марини Порошенко прагнення показати цей фільм у Давосі? Все це також новітня євангелізація.

Власне, йдеться про те, щоб не бути літеплим і не почути оте справедливе біблійне: «Знаю твої діла, що ні зимний ти, ні гарячий. Якби ти зимний був або гарячий» (Об 3, 15).

Подивіться на тих в УКУ, що натхненно працюють, або, точніше, що натхненно служать: вони втомлені, часом вичерпані, але щасливі. Бо тут діє одвічний принцип, що його так важко осягнути недовірливим: «Коли ти ділишся з кимось і віддаєш – ти здобуваєш».

Може виникнути запитання: «А для чого нам розпилюватися, відволікаючи свою увагу від основного: процесу навчання? Адже матеріальні й людські ресурси у нас не безмежні». Все так, не безмежні. Хто-хто, а ректорат це добре розуміє. Тільки в тому ж то й заковика, що й тут діє той самий принцип: «Лише віддаючи і служачи – УКУ здобуває». Про це переконливо розповіли б, для прикладу, наші люди з відділу рекрутингу.

Ми не можемо стати суспільно літеплими й замкнутися у своїй шкаралупці. Бо УКУ має сенс лише в боротьбі за ту державу, якої ще немає, але яку ми покликані збудувати. Це – держава, в якій гідність, свобода і відповідальність перестають бути абстрактними категоріями й увиразнюються в усьому: в якості викладання і в етосі поведінки, в дизайні приміщень і в чистоті вбиралень. Така держава не постане сама собою, її не зробить сумнозвісна «Тося». Тож якщо правильною є приказка: «Що посієш – то й пожнеш», то берімо в руки добірне зерно і сіймо.

Я запрошую кожного з вас поглянути на своє навчання чи працю в УКУ з іншої, не буденної перспективи – з перспективи суспільного служіння, побачити своє робоче місце новими очима – очима сучасного місіонера. В Україні гранично багато тих, хто хотів би лише брати, не даючи нічого взамін; хто вміє лише докоряти іншим, не вдаривши палець об палець самому. Правило тут також давно відоме: якщо кожному з нас вдасться навернути до активної й відповідальної постави бодай одну людину, ми врятуємо світ.

Отже, бажаю вам усім натхненного суспільного служіння й успішного місіонерства. Правда, в історії людства місіонерам інколи було непереливки. Але, як каже професор Ярослав Грицак, то вже дрібні неприємності…

Слово виголошене на урочистостях із нагоди свята Стрітення Господнього – Дня працівника УКУ.