Війна кардинально змінила плани та перевернула з ніг на голову життя українців. Робочі будні перетворились у волонтерські, а професійні навички знайшли нове, практичне застосування. У інтерв’ю з Богданою Романцовою у межах проєкту «Малі історії великої війни», говоримо про те, як до волонтерства долучається літературна спільнота України.

Розмова відбулася 31 березня 2022 року.

Богдана народилась 1991 року у Києві, де і мешкала до початку повномасштабного вторгнення. Вона працювала редакторкою у видавництві, вела літературні проєкти, писала для медіа та читала лекції. Зараз долучається до різної роботи: наливає чай, робить бутерброди. А на своїй сторінці у Facebook розповідає про долі людей, яких зустрічає під час волонтерства.

Чим відрізняються люди з різних регіонів України? Як не вигоріти, допомагаючи 24/7 та якою буде післявоєнна українська література? – Читайте в матеріалі.

Як вам вдається поєднувати волонтерство і любов до текстів?

Думаю, що не буває якоїсь негідної роботи. Зараз вся робота, яка приносить бодай якусь втіху людям, потрібна. І я роблю абсолютно все: мию намети, роблю бутерброди. А історії людей я описую у Фейсбуці, розповідаю про них в інтерв’ю. Мені здається, це можливість дати цим людям якийсь майданчик, якусь невеличку платформу і зробити так, аби їхні голоси звучали. Це формує поліфонічний хор голосів. У давніх греків головні ролі відігравали не конкретні герої, не напівбоги. А головним був хор. Оцей хор голосів із різними історіями та своїми життями для мене найцікавіший, і я намагаюсь давати цьому хору можливість звучати бодай скромно. Десь там на моїй сторінці, в якихось інтерв’ю, в якихось моїх матеріалах. Таким чином ми бачимо наскільки різна і прекрасна Україна.

З початком війни, для багатьох з нас постало завдання знайти і відповісти на якусь потребу. Але також було й інше завдання: якось себе реалізувати, реалізувати свої таланти, коло контактів. Як у вас особисто поєдналися ці два завдання? 

Насправді я поїхала з Києва на другий день війни, коли уже почало досить активно “бахкати”. Їдучи у Львів, не знала куди я їду. Ми їхали з друзями, і зараз мешкаємо разом. До речі, в квартирі, де живу тепер, була створена перша українська партія. А стілець, на якому я працюю, це стілець, на якому сидів Левко Лук’яненко. Тому можна сказати, що буквально стіни сприяють в усьому. 

Ми одразу хотіли займатись якимось волонтерством. Однак в перші дні у Львові була справжня конкуренція за волонтерські проєкти. Щойно лунав запит на якусь потребу, моментально все заповнювалось. Десь на четвертий день ми пішли на львівський вокзал, бо почули, що тут завжди потрібні руки, і з того часу ми на вокзалі  щодня із моєю хорошою подругою. Починали з наметів, з роботи з інформацією, а тепер більше працюємо на кухні. 

Мережа зв’язків і друзів мені дуже допомагає. По-перше, я першою можу дізнаватись яка є потреба десь на місцях, закуповувати щось, допомагати. По-друге, друзі часто до мене звертаються і питають про щось: дати коментар щодо вокзалу, пояснити як поводитися з внутрішньо переміщеними особами, які тут можливості тощо. Я можу інформацію туди-сюди передавати. Крім того, зараз є багато літературних проєктів, попри те, що вони не такі помітні. Наприклад, ПЕН-клуб [міжнародна неурядова організація, яка об’єднує професійних письменників, редакторів і перекладачів] зараз робить великий ролик, де я також беру участь: “Чим займається літературна спільнота у часи війни”. Це також постійна взаємодія, постійна праця, постійна творчість. Здається, що література трохи відходить на другий план, однак насправді це тимчасова пауза. Я впевнена, що скоро ми повернемося з новою силою.

Ви маєте дуже особливу перспективу цієї війни: бо бачите людей, які втікають з різних регіонів, Ви бачите різні етапи цієї втечі. Чи ви бачите якісь різниці у днях, у регіонах?

Насправді так, відчувається різниця, якось хвилями. Ми завжди знаємо який поїзд приїхав. Вже за кілька днів роботи я могла приблизно зрозуміти з якого регіону людина приїхала. Харківські від початку дуже сильно відрізнялись. Відрізнялися київські території Ірпінь, Гостомель, Буча, де було справді дуже важко, де території були окуповані і зруйновані. Тепер дуже вирізняється Маріуполь і Мелітополь, одразу видно людей звідти. Історій насправді дуже багато. Мене вразила, наприклад, вчителька, яка щодня ходила в Херсоні на мітинги. Навіть коли по них почали стріляти окупанти, вона не зупинилася і ходила далі. Я її питала: “Чому ви ходили? Ви ж розуміли, що вас можуть застрелити будь-якої миті?”. А вона казала: “Так, але це моя земля, і я маю на неї право. Я нікому не дозволю ніякою зброєю подолати оцю нашу внутрішню міць”. 

Був чоловік із Харкова, який привіз дружину і двох маленьких дітей. Вони пережили страшні обстріли. Він розповідав як вони їхали повз тіла вбитих, він хотів зупинитись і їх накрити, однак по них стріляли, і вони не могли цього зробити. Чоловік боявся, що діти це побачать. Розповідав дуже емоційно. Я в нього нічого не питала, це був монолог. Йому потрібно було просто з кимось поговорити. Знаєте, волонтер – це як сусід у потязі, такий безпечний співрозмовник. Цей чоловік розповідав все це з гіркотою, але водночас – з надією. Він не збирається виїжджати, хоче захищати свою землю. А наприкінці розмови він пішов і виніс мені каремат. Сказав: “Я от привіз з собою каремат, але мені точно він уже не потрібний, віддайте, будь ласка, родині, якій нема на чому спати”. І мене настільки вразила оця людяність в часи війни, настільки вразило, що люди не озлоблюються попри страшні випробування. Цей чоловік, ця херсонська вчителька, мої друзі, які зараз під Сумами і кожної миті можуть опинитися в окупації. Вони борються, пишуть, продовжують виходити на мітинги, виявляють неймовірний гуманізм. Майже всі, хто приїхав з обстріляних містечок, приїхали зі своїми домашніми тваринами. Причому багато хто забув документи, якісь базові речі. Люди приїжджали навіть без зайвої футболки. Однак не залишали свого котика і собачку. Мені здається, оця людяність нас вирізняє. Вона робить нас українцями. Ми об’єднані не тільки ненавистю до ворога, ми об’єднані любов’ю всередині країни. Цю любов я бачу і намагаюсь підсвідчувати як можу.

Богдано, ви говорили, що відрізняються біженці з Бучі, з Харкова. Можете дати більше якихось деталей, щоб люди зрозуміли в чому особливість цих людей, які тікали в перший, другий, третій день? 

Ну, в перший день їхали насамперед люди, які побачили війну, їм було дуже страшно, і вони намагались поїхати якомога далі. Багато хто хотів одразу за кордон, у Польщу, в Німеччину. Люди дуже боялися, це було очевидно. Згодом приїжджали люди, які до останнього трималися під обстрілами, сиділи в підвалах кілька тижнів, до останнього трималися за свій дім. Я знаю випадок, коли бабуся відмовилась їхати, хоча в неї розбомбили пів хати. Вона перейшла на іншу половину і живе тепер там, заклала діри якимось картоном. Вона сказала: “Це моя хата, тепер у мене пів хати, але це мої пів хати. Я нікуди звідси не піду.”

Крім того, завжди видно різні регіони. Наприклад, харківські і маріупольські люди часто не мають звички розмовляти українською, але вони намагаються переходити, і так дуже мило вибачаються за помилки. Вони бояться зробити щось не так, але вони хочуть говорити українською. Для мене це дуже приємні моменти. Завжди видно людей із регіонів, які були під обстрілами, їх легко відрізнити від тих, хто під обстрілами не був. Наприклад, люди із Маріуполя дуже чутливі до звуків. Люди з Харкова реагують на дзвін трамваю або коли проходить потяг. Вони постійно перепитують, чи добре тут чути сирену, бо багато хто був у районах, де не було чути сирен, і вони прокидались вже від обстрілів. Вони постійно в такому стані, знаєте, дуже сполохані, кожної миті готові зірватись і бігти. Вони бояться, але при цьому намагаються лишитись в Україні, і всі хочуть повернутись додому. Я бачила сотні, тисячі біженців. Лише одна жінка з усіх сказала: “Ні, я не повертатимусь. Мені набридло, що у нас війна”. Вона з Донецького регіону, і для неї це не перший рік війни. А решта всі хочуть повертатись, для них це дуже важливо.

Вирізняються одесити. Одесити завжди жартують. У мене сьогодні була одеситка, яка нестримно каламбурила (усміхається). Ми всі дуже сміялись.

Вирізняються кияни, люди з-під Києва. Вони бачили все на власні очі, пройшли найбільше пекло, їх видно одразу. Часто це люди в темному одязі, похмурі, сумні, вони намагаються триматись з останніх сил. А ще їх легко розчулити будь-якою дрібницею. Їх розчулює, наприклад, тепла їжа, якась дрібна увага, якісь базові людські нормальні речі, які ми не помічаємо, бо вони вже встигли якось відвикнути від оцих простих зручностей. 

Богдано, багато речей сьогодні дивує в людях, дивує в друзях. А що вас дивує в собі?

В собі? Я людина, яку важко змусити плакати, завжди тримаюся. Більше зібрана, напевне. І мене дивує, що я почала дуже емоційно на все резонувати, але при цьому це не вибиває мене з колії. Тобто, я можу прийти додому поплакати, що для мене в принципі не характерне, але потім повернутись, і все добре. А ще мене дивує як багато навколо виявилось прекрасних людей. Забулись якісь дрібні образи, конфлікти, непорозуміння. Хто там, грубо кажучи, більше любить Франца Кафку, а хто Марселя Пруста – це зараз вже неважливо. Мене здивувало, наскільки в мене прекрасне оточення, наскільки чудові люди навколо, наскільки в нас прекрасна країна. Напевно, це найбільше. Як би ми не критикували Україну раніше, зараз вона показує просто неймовірні висоти духу, стійкості, та всього.

Що ви робите із ненавистю?

Це важке питання. Зізнаюсь одразу: іноді я переглядаю в Інстаграмі різних російських зірок і пишу їм, що вони горітимуть в пеклі. Безумовно в мені багато ненависті, багато люті, багато образ, тому що страждали мої друзі, багато хто з моїх рідних втратив домівки. Однак, я думаю, що цю лють можна спрямовувати в якесь продуктивне русло: в роботу, у волонтерство, в таку, знаєте, здорову злобу, а не в те, що буде руйнувати мене зсередини. Власне, коли багато втомлюєшся, то на ненависть уже особливо немає сил. Принаймні я дуже намагаюся це робити. 

Ще я іноді просто ходжу гуляти вулицями сама, і злюся наодинці. Викидаю цю злість, аби не викидати на тих, з якими я живу. Так мені простіше. А ще я кільком колишнім друзям з росії, які підтримали військову агресію, написала все, що я про них думаю і заблокувала. Це мені також допомогло, як автотерапія.

Що з тих речей, що відбулися, вас надихає, а що навпаки розхолоджує?

Я думаю для нашого часу найбільш характерно, що ми всі безперервно сидимо в новинах. Ми постійно дивимось що відбувається на кордонах, стежимо за картами, це якась така тепер прикмета часу. Я взагалі не звикла читати новини, не новинарка. Я працюю в літературі, з подіями, які давно минули. Жартую, що всі мої улюблені чоловіки вже померли, бо Джойс, Пруст, Кафка вони вже давно не з нами. Насправді мене дуже надихає коли бачу, що навіть люди, які втратили щось (наприклад мої друзі втратили будинок під Києвом), не сумують за чимось матеріальним, а якось акумулюють енергію для того, аби боротися. 

Є оця хороша фраза, що коли ти втрачаєш свій дім, твоїм домом сьогодні стає вся Україна. Коли я бачу приклади цього, справді надихаюсь. Захоплююсь тим, наскільки люди правильно вибудовують свою ієрархію цінностей, наскільки у них правильні погляди, близькі мені. 

А що розхолоджує… Звісно, боляче бачити, коли хтось вмирає, боляче, що вмирають найкращі. Мені дуже болить оця сліпа ненависть з того  [російського] боку. Я просто не можу повірити, що люди ХХІ століття, які мають доступ до мереж, до інформації, можуть лишатись настільки озлобленими і настільки сліпими. Це мене засмучує і вибиває з колії. Я не можу повірити, що такі люди існують, але вони існують, і сьогодні вони в нашій країні руйнують наші будинки. 

Мене засмучує пасивність певних європейських країн. Коли бачу, як країни обирають, наприклад, нейтралітет, розуміючи, що таким чином вони обирають зло, завжди дуже засмучуюсь. Не може все вимірюватись грошима, газом, бізнесом, нафтою. Має бути щось, на що ми будемо орієнтуватись. І коли я бачу цілі країни, які хиблять, мені дуже боляче. Коли я бачу, як поводиться Сербія або Угорщина, бачу боягузтво, я завжди засмучуюсь. 

Насамперед мене надихають наші Збройні сили, наші волонтери і люди, які ведуть за собою вперед. Це постійне джерело натхнення, підтримки, і воно завжди переважує негатив. На щастя, навколо прекрасного значно більше, ніж поганого.

Війна (і далека, і близька) близька стосунками з близькими людьми, які десь на передовій. Чи хтось з ваших рідних зараз воює?

Мій батько в теробороні. Він пішов туди в перший день війни. Його вперто не хотіли брати, бо він був в армії і має офіцерське звання, а їм потрібні були солдати. Але він вперто ходив, поки його таки не взяли. Зараз він під Києвом, обороняє наше місто. Я не знаю точно де він, вони не можуть казати про це, але знаю, що він в порядку. І те, що він там десь боронить наше місто, — а Київ для мене нескінченно важливий, найважливіше місто у світі — мене безумовно підтримує. Я знаю, що таких людей багато, майже всі мої знайомі або самі, або мають когось з родини на передовій: і жінки, і чоловіки. Наприклад, редактор з яким ми працюємо у видавництві, зараз також в теробороні, тримає в руках зброю і боронить нашу країну. Мені здається, зараз кожен в Україні може сказати, що у нього хтось рідний, хтось близький воює. Це приклад великої колективної та індивідуальної мужності.

Богдано, я розумію, що це така футурологія, але якби ви спробували поділитись думками, які тексти можна очікувати в кінці війни? Що, на вашу думку, могло би прийти в нашу літературу після досвіду цієї війни? 

Абсолютно впевнена, що у нас буде величезна хвиля потужної літератури, у нас буде своя “Нобелівка”, буде ціле покоління нових авторів, які писатимуть про війну. Великі травми породжують великі тексти, і як би це страшно не звучало, найгірші події завжди народжують найкращі романи. Думаю, буде ціле покоління, яке писатиме про власний досвід, про те, що вони бачили на власні очі, і це дуже важливо. Це будуть книжки не в дусі Хемінгуея, не із серії як сильний чоловік пішов на фронт і повернувся ще сильнішим. Це будуть книжки-осмислення якихось дуже складних внутрішніх процесів і перетворень, які ми переживаємо просто зараз. Це будуть книжки, можливо, сповнені болю. Таких книжок буде багато.

Я думаю, що головний роман про війну безумовно попереду. Ми це обговорювали в літературному середовищі і чекали, коли ж з’явиться головний роман про війну: наприклад, Жадан, Сорд – це вже головні романи? І таких прикладів безліч. Завжди були люди, які сумнівалися, але скоро сумніви минуть, буде багато текстів про війну, про індивідуальний досвід, про гуманізм і про людяність на війні. Тому що тексти нового воєнного часу пишуться не про війну, а про людину на війні. Як англійською кажуть “the human first”, тобто, людина насамперед. Індивідуальна доля, індивідуальний досвід, індивідуальні переживання. Окрім того, зараз дуже багато письменників на війні, тримають зброю в руках, а це люди, які вміють писати, знають як працювати з деталями, від них також варто чекати дуже багато хорошого, нового, сильного.

Чи ви могли би дати приклад: хто зараз з письменників на війні?

Наприклад, Артем Чех, автор “Точки нуль”, “Району номер дев’ять” і багатьох інших хороших текстів. “Точка нуль”, як на мене, одна з найкращих книжок на межі художньої літератури та есеїстики. Артем має бойовий досвід і зараз захищає Україну. Артем Чапай також захищає Україну. Власне, дуже багато таких прикладів. Хто не захищає, той активно волонтерить, як Сергій Жадан, або Катя Калитко уже багато років активна в цьому процесі. Я думаю, що зараз мало не кожен письменник якось дотичний, якщо не безпосередньо, то через волонтерський рух, до війни в Україні.

Ви, напевно, спостерігаєте загалом за митцями на війні, тобто графіками, карикатуристами, іконописцями, які в різний спосіб реалізовують свої таланти в цій новій для себе тематиці. Як Україна реагує на війну через мистецький спротив?

Завжди дивуюсь наскільки багато у нас мистецького потенціалу, наскільки творчими залишаються люди і наскільки наше осмислення дійсності якесь таке тонке, дуже точне. За кілька тижнів, може, за місяць, до початку російського вторгнення, у мене була дискусія і зйомка з Сашком Ком’яховим, який є графічним дизайнером, ілюстратором. Ми говорили про його новий текст. Там було багато сильних візуальних образів. У той момент я так не думала, але те, що він замальовував, за місяць зрезонувало дуже сильно. Оці темні самотні постаті зі скупими червоними акцентами, оця самотність дитини на війні, ця динаміка війни, яку насправді ми іноді не помічаємо. Вміння вхопити і показати цей жах і водночас цю заворожуючу силу, воно дуже характерне для наших художників. 

Я також бачу як люди, які раніше малювали ілюстрації до книжок, переключаються на щось. Наприклад, Олександр Грехов, у якого раніше купували портрети Кафки й інших модерністів, сьогодні постійно малює для війни і про війну. І навіть якісь персонажі на кшталт “Гуся” Надії Кушнір стають більш мілітаризованими Цей творчий спротив насправді недооцінений, як на мене. Він об’єднує, надихає людей. Війна – це не лише зброя, війна – це й малюнок, і багато всього. Я завжди згадую як вплинула на мене свого часу “Герніка” Пікассо [картина присвячена бомбардуванню іспанського міста Герніка, 1937 р.]. Щось таке ми бачимо і сьогодні. Народжуються водночас тисячі «Гернік». Історія покаже, що з цього залишиться. Однак я стежу за всіма ілюстраторами: за Марисею Нікітюк, за Кушнір, за Греховим, іншими. Вони постійно видають щось неймовірно сильне. Бо неможливо писати і малювати слабко, коли тема настільки гостра.

 Що для вас є втома в обставинах війни?

Втома для мене – це коли роздратування починає переважати інші емоції, коли я розумію, що не можу стримати злості, вона починає переходити на людей поруч. Або, коли починаю дратуватись на якісь запити біженців, насправді треба бути дуже терплячою людиною, щоби працювати тут. Ми мільйон разів повторюємо те саме, мільйон разів змушені відмовляти в якихось вимогах або запитах. І коли я відчуваю, що роздратування починає переважати, то розумію, що втомлена. В цей момент треба зробити паузу, відпочити, взяти вихідний. 

Найбільша помилка серед волонтерського руху – це працювати 24/7, незважаючи на власні потреби, на вимоги організму, на свій внутрішній стан, а потім через місяць вигоріти, і на цьому все. Для мене дуже важливо відстежувати свої емоції, відстежувати, що зараз у мені домінує. У мені домінує бажання допомогти, перемогти? Чи у мені домінує бажання, аби від мене відчепились, ніхто мене не торкався, не розмовляв зі мною? Якщо друге, тоді точно треба відпочити, усамітнитись, бодай посидіти у ванній кімнаті десять-п’ятнадцять хвилин, викричатись нарешті, аби це минуло. Не можна не зважати на власний ресурс. Я намагаюсь відстежувати такі штуки, тому що в мирному житті часто не зважала на власний ресурс, і це не завжди добре закінчувалось для мене.

Розмовляв Петро Дідула

Відео: Павло Попков

Медіапартнери проєкту: The Ukrainians, Reporters, РІСУ, телеканал Espreso.TV. 

Дивіться також:

«Україні потрібні дії, а не співчуття» – британський волонтер Шон Гопкінс