Розмова з Владикою Борисом Ґудзяком, який уже півроку очолює українських греко-католиків у Франції, Швейцарії та в країнах Бенілюксу. Він розповів про свої спостереження за вірянами, про еміграцію та національну ідентичність українців на чужині.

Предстоятель УГКЦ Святослав заявив, що французький екзархат має стати рупором Церкви. Чому саме цей екзархат такий важливий?

Борис Ґудзяк: УГКЦ зараз у Західній Європі представляє Україну. На цих теренах є, мабуть, 1,5 млн українців. Тож актуальним є запитання: хто в Європі говорить від імені України? Наша єпархія повинна виконати обов’язок представлення не тільки Церкви, а й усіх українців у загально-європейських інституціях, що розташовані у Брюсселі та Страсбурзі. Саме тут ухвалюються життєво важливі політичні рішення, у тому числі й для України.

Гадаю, що багато вірних і загалом багато українців, які, може, і не є членами УГКЦ, хотіло би, аби ті позиції, які обстоюють блаженнійший Любомир і блаженнійший Святослав, були озвучені в Україні, а також від імені українців – у Західній Європі. Також потрібно пам’ятати, що Церква є місійною у своїй суті. Вона не несе благовість для себе, не ховає світла під якоюсь посудиною, а ділиться ним з іншими. Ми не знаємо, якими будуть наслідки нашого свідчення, але ми покликані свідчити, робити це з усмішкою та радістю.

Але у Франції представлені католицизм і протестантство. Там є свої Церкви. Для чого ще й УГКЦ має там свідчити?

Борис Ґудзяк: Схід і Захід доповнюють один одного. Зокрема, блаженний Папа Іван Павло II казав, що Церква має дихати двома легенями. Можливо, ця аналогія для когось підкреслює те, що одна леге-я мусить бути десь на Сході, а друга десь на Заході (сміється). Але я думаю, що Париж збагачується нашою присутністю. Тепер майже в кожній римо-католицькій церкві є православна ікона. Церковний спів римо-католиків перебуває під впливом східнохристиянських молитовних практик. Наприклад, Ісусової молитви.

І ми бачимо, що сучасна церковна культура твориться крізь зустріч різних церковних традицій. Це завжди так було. Тож у XXI ст., маючи за собою державність і 45-мільйонний народ, ми повинні у видимий, творчий, жертовний і плідний спосіб брати участь у світових духовних і культурних процесах.

А якою є зараз участь України в цих процесах? Зокрема, української діаспори в Парижі? Чи мають наші емігранти що запропонувати світові?

Борис Ґудзяк: Нова українська еміграція щойно починає про себе заявляти. Париж – колосальне місто. З усіма околицями тут можна нарахувати 10 млн людей. Українців є десь 15 тисяч. Тому годі відразу мати якийсь вплив кількісно. Але, як я вже згадував, перших християн була жменька в Римі – великому місті. Водночас, якісне вщеплення в культуру із часом може дати дуже рясний плід, навіть коли починається з малого. Я пропоную вірним: любімося та шануймося так, щоби люди, проходячи повз українську спільноту, казали: вони вміють жити. Я би хотів, щоби ми запропонували новий, глибокий, автентичний стиль життя та в цьому проявили свою якість.

Що заважає реалізувати такі ідеї?

Борис Ґудзяк: Найбільшою проблемою є українське почуття вторинності, чи другосортності. Є дуже багато українців, які хочуть забути про свою українську тотожність. В еміграції вони соромляться своєї влади, соромляться корупції, яка є в Україні. Вона їм остогидла. Також вони мають великі матеріальні проблеми, а ще часто – труднощі, пов’язані з нелегальним статусом.

Насправді дуже прості речі роблять нас щасливими. Коли є громада, а в ній нема обмовлянь, нарікань один на одного, постійних поділів. У нас у Парижі було цього достатньо. Навіть партійні поділи залишили свій слід, певне психологічне каліцтво. Наші інституції не могли свобідно розвиватися, жили під тінню страху. Не є таємницею, що всі діаспорні об’єднання інфільтрувалися КҐБ і агентами, що старалися різнити людей, творити конфлікти. У майбутньому архіви покажуть, наскільки нелегка була доля української еміграції у XX ст. І нелегка в тієї, що представлена зараз. Тобто, наші люди починають із певними «мінусами», якщо порівняти їх із корінними французами. Але людина має великий Богом даний потенціал життєздатності. І саме на цій базовій людській харизмі хотілося би зосередити увагу. Пережити в нашій громаді красу життя людини, створеної на образ і подобу Божу.

Розмовляла Василина Думан, Західна інформаційна корпорація