Український Католицький Університет щороку організовує Програми літніх стажувань студентів за кордоном. Цього року 25 українських студентів навчались в Латвії, Польщі, Німеччині, Франції, Канаді та США. Своїм досвідом перебування в Гарвардському Українському Літньому Інституті поділився Володимир Мисак, студент V курсу Українського Католицького Університету.
І.З.– Володимире, що знають про Україну в Гарвардському університеті?

В.М.– У Гарвардському Університеті про нашу державу знають набагато більше, ніж середньостатистичний громадянин України. Американці мають змогу регулярно читати українські періодичні видання. Професор Любомир Гайда вважає, що в Україні вир подій, які висвітлюють мас-медіа, надто бурхливий, тому нашу суєтну свідомість оминають важливі факти, які впливають на наше майбутнє.Terra incognita – це визначення не для України. Принаймні, мої друзі з Німеччини та знайомий з Індії достатньо добре знали, що це за держава, однак коли мені довелося пояснювати це студентам з Латинської Америки, я дивувався : “Люди! Як ви можете не знати найбільшої держави в Європі?! Центром Європи є українське місто Рахів“. Більшість студентів чітко відрізняють Україну та Росію, але аби краще уявити географічне розташування нашу державу асоціюють з колишнім Радянським Союзом.

І.З.– Чи обмежується громадська думка американців лише внутрішньою інформацією, щодо ситуації, яка склалась всередині їхньої держави?

В.М.–Я мав дуже цікаву дискусію з американським студентом щодо війни в Іраку. Він відстоював думку, що війна виправдана, оскільки повалено тоталітарний режим Саддама Хусейна. Я ж наполягав на тому, що причиною до воєнних дій, які розпочала Америка з Британією без згоди світової громадськості та міжнародних інституцій, була ілюзорна наявність зброї масового знищення в Іраку, якої насправді не виявили. Але сучасники не можуть об”єктивно судити переможців. Тому наша дискусія завершилась нічиєю, та мені сподобалось його вміння слухати. Ми залишились добрими друзями, хоча жоден з нас не змінив своїх переконань. Вважаю, що ця війна була своєрідним громовідводом для американців, таким чином їм вдалося уникнути грому і блискавок всередині їхньої держави, зрештою, воєнні дії істотно зміцнили позиції Буша та підняли його реноме в очах американських громадян.

І.З.– На твою думку, що криється за словами вільне демократичне суспільство? У чому полягає відмінність між їхнім і нашим світом?

В.М.– Справді, люди там інші, відчутною є величезна різниця у світосприйнятті та в усвідомленні себе. Американці надто оберігають простір навколо себе. Якщо десь у громадському місці ви випадково наблизились до незнайомої людини ближче ніж на сорок сантиметрів, мусите попросити вибачення. Ще одна особливість Америки – на вулиці ви не побачите засмучених облич. Усмішка стала елементом ділового етикету, вони вважають її запорукою успіху.

І.З.– Американці не виявляють своїх внутрішніх, правдивих переживань і перетворюють це на звичку?!

В.М.– Так, але я вважаю, що це нешкідлива звичка, а радше навпаки: якщо в когось виникли проблеми і він не знає, як їх позбутися – можна просто вийти на вулицю і побачити усміхнені обличчя інших, це вже впливає на підсвідомому рівні і самотня у своїх переживаннях людина відчуває поруч інших. У Екзюпері є прекрасна книжка “Планета Людей”, де він говорить, що розкіш людського спілкування – найбільша розкіш в світі, і це правда. Вважаю, що українці можуть зробити своє життя розкішним. Варто почати з посмішки.

І.З.– Чи погоджуєшся ти з думкою студента Гарварду Андрія Чорненького, що Греко-Католицька Церква в США є надто націоналістична?

В.М.– Ні, так не думаю, я б краще оминув це слово “націоналістична”, радше національна. Так, національна звучить краще. Церква – це інституція, яка об’єднує людей. В українських емігрантів є дуже гарна традиція — щоразу після Літургії, вони всі разом йдуть в парафіяльний будиночок і за горнятком кави обговорюють життя в Україні, діляться труднощами у власних родинах. Я мав розмову з сивою, мудрою жінкою, яка живе в штатах досить давно. Вона сказала одну дуже важливу річ: “Сила українців в їх єдности. Раніше українці, які приїздили до Америки, трималися вкупі, вони організували українську громаду, будували церкви, долали перешкоди гуртом. Тепер емігранти з України намагаються відокремитись. Це дуже послаблює нас”. Вважаю, що ця думка є актуальною і для українців, які живуть на своїй етнічній території.

І.З.– Що ти можеш сказати про освіту в Гарварді, якою була твоя навчальна програма? Що тебе найбільше вразило?

В.М.– Насправді система навчання там дуже добре відлагоджена. Студенти відчувають свободу і можливість пізнавати щось нове, залишається тільки вчитися. Літня програма тривала вісім тижнів, за цей час ми мали нагоду вивчити два курси: “Історія України ХХ століття” та “Українська політологія”. Нам читали лекції професори зі світовим іменем, серед яких Григорій Грабович, Джон-Пол Химка, Олександр Мотиль, Андрій Заярнюк та інші. Манера викладання дуже цікава – це співпраця студента з викладачем, більше того — це партнерські відносини. Студент читає матеріал на тему лекції і дискутує з викладачем, таким чином досягається порозуміння та визнання права кожного думати інакше. Навчальний семестр складається з невеликої кількості предметів, освіта є більш спеціалізованою, тому набагато ефективнішою. Викладач, розвиває особистість студента, а не знецінює її, піднімає студента до свого інтелектуального рівня.

І.З.– Що нового ти відкрив для себе в українській літературі?

В.М.– Деякі з моїх знайомих вважали мене диваком, через те, що я їду в Гарвард, аби вивчати українську літературу, проте, це виправдало мої сподівання. Насамперед мушу зауважити, що курс української літератури нам читав професор Григорій Грабович. Ми багато говорили про переосмислення канону української літератури, про нові підходи у вивченні літературного процесу ХХ століття, а це збагачує традиції та освічує нові грані таланту письменника, які раніше були в затінку. Особисто я відкрив для себе нового Валер’яна Підмогильного, Майкла Йогансена, Богдана-Ігора Антонича. Так, наприклад, Павла Тичину звикли трактувати як радянського письменника, який лише у своїй першій збірці “Сонячні кларнети” був справжнім. Якщо вчитатись у твори пізнішого періоду зі збірок “Чернігів” чи “Партія веде”, можна почути голос автора, який описує сучасну йому реальність, іноді з саркастичним болем, з відчутною обмеженістю слів аби показати “убогодухість” часу, в якому він жив. Вважаю, що епіграфом творчості Павла Тичини можуть бути слова Чеслава Мілоша із книги “Полонений розум”: “Вся моя поезія була відкиданням, погордою до себе й інших, за те, що тішаться тим, що не гідне любові, вболівають над тим, що не гідне болю”.

І.З.– Як ти думаєш чи можуть сучасні українські письменники гідно представити нашу літературу у світі? Яка твоя оцінка творів феміністичної Оксани Забужко, чи модного Юрія Андруховича?

В.М.– Безумовно, позитивні спроби експериментувати зі словом є, це збагачує постмодерний світ літератури, створює тяглість теперішнього літературного процесу з минулим, відкриває нові перспективи та зумовлює зацікавлення Україною. Щодо творів названих людей, хочу сказати, що кожен має свободу читати чи не читати, кожен керується власним смаком. Добре що сьогодні є можливість вибору.

І.З.– Ти мав змогу побачити стільки цікавих особистостей, чи виникали між вами суперечки?

В.М.– Так, дискусій було чимало, причому на різноманітні теми: від релігійних до політичних. Йшлося про ґендерну проблематику. Одна з дівчат розповіла про власний експеримент: вона задала в Інтернеті пошук щодо тлумачення вислову “Українська жінка” і першою інформацією, яку знайшов комп’ютер у всесвітній павутині, були шлюбні оголошення, де українські дівчата бідкаються на життя та висловлюють бажання вийти заміж за іноземця. Хочу заспокоїти українських хлопців: не все так зле як видається на перший погляд. Сильну половину українства ще оцінять належно. Одна моя знайома японка, яка зустрічається з хлопцем з Києва, вважає, що українським дівчатам дуже пощастило. Японська традиція передбачає те, що хлопець не повинен платити за дівчину в кафе чи в магазині, він не зобов’язаний нести сумки з продуктами за дівчиною. Ця японка переконана, що українські хлопці трактують дівчину як принцесу. У Валер’яна Підмогильного в романі “Місто” є дуже гарні слова: “Найнещасніші люди — астрономи, які навіть на ясному сонці бачать прикрі плями”.

І.З.– Так, слова дійсно гарні, але іноді сонце може засліпити очі, і люди звикли називати це коханням. Думаю, що саме це сталося з твоїми знайомими, але заплющувати очі не варто. А як розважаються студенти в Гарварді?

В.М.– Мені запам’ятались вуличні концерти. Молодь збирається разом і співає. Я не знаю чи можна це порівняти з вечірніми співами у Львові, які час від часу відбуваються біля пам’ятника Великому Кобзареві. Тут, у Львові, приходять люди старшого віку аби співати національних пісень, здебільшого щось ностальгійне, про долю України. Там, натомість, збираються молоді люди, співають ліричних пісень, або танцюють під веселий рок. Гітаристи та новостворені групи випробовують звучання струн і грають просто неба. Молодь відпочиває в пабах. Паб — щось на зразок нашого бару, але є істотні відмінності. В українських барах чадна атмосфера, як в прямому, так і в переносному значенні. У пабі якщо є 20 столів, за якими можуть помістися 100 осіб, то в цьому закладі перебуває одночасно 150 людей, які активно комунікують між собою. Відвідувачі не сидять за одним столиком, а кочують з місця на місце, вони є більш відкритими до спілкування.

І.З.– Що тобі найбільше сподобалось в американцях?

В.М.– Манера вільно одягатися. Молодь носить речі спортивного стилю: кросівки, джинси, футболки. Головна умова — зручність і практичність. Не можу сказати, що вони не вміють одягатися інакше, на вечірку, чи вечерю в ресторані, вони одягаються відповідно. Щоправда в університет як хлопці так і дівчата ходять у зручному одязі. Прекрасна половина не носить коротких спідниць, одягу який підкреслює всі лінії жіночого єства чи взуття на високих підборах. В Україні дівчата йдуть в університет ніби на якусь визначну подію, де вони мусять виглядати перфектно.

І.З.– Ти говорив про практичність у манері одягатися, а чи не стала ця риса характеру основною для американців?

В.М.– Розумію, що ти маєш на увазі, тому наведу приклад з власного досвіду. В Америці кожен студент має вільний доступ до мережі Інтернет: здебільшого це або власний комп’ютер, або комп’ютерний клас. Коли я не мав доступу до класу, одна людина дала мені ключі від своєї кімнати, аби я знайшов потрібну мені інформацію в Інтернеті. Це свідчить про те, що тобі готові допомогти, якщо ти маєш бажання вчитися.

І.З.– Так, але, можливість і перспектива навчання так само важливі. Я переконана, що той, хто хоче, завжди шукає можливості аби втілити свої прагнення в життя, а хто не хоче — шукає причини аби цього не робити. І останнє запитання на сьогодні : чим ти можеш пишатися?

В.М.– Тим що відкрив для себе чимало нових особистостей, кожна з яких унікальна, нові знання щодо підходів у вивченні історії та літератури ХХ століття, оригінальні думки, цікаві дискусії, можливість вивчення інших культур не з паперових сторінок, а з облич друзів, які оточували мене. Це був гарний час у моєму житті, і я дякую Богу, що воно досі триває.

Спілкувалась Інна Залуцька