Студенти та викладачі Українського католицького університету піднялись на вершину Говерли, висота якої 2061 м над рівнем моря.

Ще у п’ятницю такі замріяні та повні сил, під монотонний звук дощу, сіли ми у поїзд Львів – Рахів. Наша провідниця, світленька весела жіночка років 45, пропонувала усім чай, але кожен мав свої припаси. Тож заробити грошенят вдалося лише на продажі коциків. Такса за термін поїздки – 5 грн. за штуку.

Об одинадцятій годині вечора у Ясенях було досить світло: повний місяц хизувався умінням відсвічувати яскраві промені сонця. Біля вокзалу стояло кілька пасажирських вантажівок. Нас чекали. Вже за двадцять хвилин по ґрунтовій дорозі з ямами та горбинками ми, підстрибуючи до стелі у автомобілі, доїхали до туристичної бази «Тиса». Там і жили два наступні дні. Привітний чорнявий дядько з вусами оселив нас у затишних кімнатах. Проте, дівчата мали значну перевагу: краєвид з вікон відкривався на гори і ліси, а хлопці вимушені були дивитися на високу стіну сусіднього будинку.

Більше фото

О сьомій ранку – ситний сніданок. Ласкаві кухарки постаралися для нас і добре нагодували. Тож сил вирушати в дорогу було вдосталь. О дев’ятій почався наш довгий і непростий шлях.

– «Ми вже прийшли? …А зараз прийшли?.. А зараз?..», – ці фрази можна було чути весь час нашого маршруту. Вийшовши на галявину, Ярослав, наш гід, сказав: «Друзі! Погляньте лишень! Ось там – Говерла. І там – ду-у-у-уже холодно. Хмара. Бачите? Це погано, бо ми не побачимо краєвидів», – сказав він. І ми, ображені на погоду, всі пішли далі, до вершини.

Усю дорогу нас супроводжував дощ. Дорога була слизька і через це ноги сильно напружувались. Вітер бездушно шарпав дощовики. До речі, якби не вони, ми б змокли до нитки. Шкода, що не придумано ще нічого для взуття: ноги були мокрі майже у всіх.

[youtube]http://youtu.be/7d6ZiI5cb6w[/youtube]

У кожного з нас  в рюкзачках чи кишенях були канапки. Спеціально приготовані вранці добровольцями після сніданку. На свіжому карпатському повітрі їсти було дуже приємно. Навіть дощик змилувався і на час трапези перестав крапати. Водичку пили з гірських джерел, крижану настільки, що аж зуби зводило.

А коли вже зашилося приблизно 700 метрів до найвищої точки Говерли, гора з обох країв почала звужуватися. І вже було не зрозуміло, чи то сніг (який там де-не-де лежав) обманював наш зір, чи то хмара поглинула землю. Скелястий шлях до вершини нагадував Кримські гори. От-то вже Карпати непередбачувані.

На вершині було багато людей. Наша ж команда хутко вишикувалася у імпровізований хор і дружньо заспівала «Червону руту». Словаки, які теж були на горі, знімали нас на відеокамеру. Сказали, повезуть додому і покажуть, як гарно співають українські студенти. Ми ж у політеленових синіх та фіолетових дощовиках, а хто просто у дощових куртках, були щасливі. Ті, у кого залишилися запаси канапок, ласували. Хтось їв печиво, пив воду, або ж просто мовчки стояв та уявляв, які ж прекрасні краєвиди приховує від наших очей темна дощова хмара, така холодна і мокра.

Недовго довелося на горі побути: почався град і мокрий сніг. Спускатися було набагато важче. Вітер прискорював швидкість падіння зледенілих краплинок, а ті безпощадно били по щоках та руках. Лячно і, водночас, так незабутньо! Безліч фотографій, вражень вже потрапили у скарбничку наших спогадів.

Наступнього дня – прогулянка містом та недільна літургія. У мене склалося враження, ніби у маленькому містечку Ясеня усі живуть знаючи один одного, і намагаються чудово виглядати і вміють вражати.

Уже ввечері, після вечері, коли дощ перестав падати, біля річки ми запалили вогнище. Лесик грав на сопілці, а ми співали. І, здавалося, що це буде бескінечно: гори, вогнище, річка та пісні.

Наш поїз був о другій годині ночі. Чекали на його прибуття на вокзалі, гуртом грали «Мафію». Година пролетіла, непомітно. За три хвилини близько 30-ти людей зайшли у передостанній вагон поїзду Рахів – Львів. Наш провідник, товстенький напівлисий дядько років 50 з постійною усмішкою, збудив усю команду за півтори години до приїзду. От-то вже не дав поспати виснаженим та щасливим. На пероні він прощався з нами з простягненими у боки руками, ніби показуючи: «Усі ви – везунчики, бо наважуєтеся подорожувати!».

Студентка магістерської програми з журналістики УКУ Катерина Картамишева