Дорогі студенти, колеги, друзі!

Цей лист – плід моїх давніх намірів узятися за тему, яку я щоразу відкладав, але підняти яку, здається, настав час. Ідеться про прийнятий в УКУ звичай вітати одне одного: «Слава Ісусу Христу!» (або, відповідно, «Христос Народився!» чи «Христос Воскрес!»).

Цей звичай в УКУ має довгу історію і бере початок іще з першого набору студентів. Рішення про таке вітання було добровільним і консенсусним – так само, до речі, як і правило під час Літургії подавати одне одному руки перед «Вірую». З тих пір кожен новий набір студентів гармонійно вживався у ці звичаї, які через кілька літ стали вже традицією і ледь не частиною нашої ідентичності.

Як ми і припускали, поява трьох університетських кампусів і трьох «епіцентрів» щоденного життя послабила однорідність внутрішньої університетської культури. Щороку Університет поповнюється новими поколіннями студентського люду, які, можливо, спочатку сприймають традиції УКУ розумом, але ще не серцем. Мало того, УКУ стрімко розростається, з’являються нові факультетські «ядра», школи, програми, і кожна така структура легітимно творить свою власну духовну атмосферу та звичаєву культуру. Така розмаїтість може стати нашим спільним багатством, але за однієї умови: коли вона вкладається у модель «єдності у багатоманітті».

Отже, якщо багатоманіття у нас гарантоване, то щó зможе оберегти нашу єдність – зокрема, єдність нашого звичаєвого обличчя? Чи діє ще той «суспільний договір», який усередині 1990-х років надав УКУ особливого характеру?

Мій досвід говорить про те, що сила цього «договору» починає занепадати. Щораз частіше, заходячи в будівлі УКУ, я чую звичайне: «Добрий день!». Що ж, дякую всім, хто вітається хоча б так, – врешті-решт, побажання доброго дня не є чимось осудним. І я чемно відповідаю тими самими словами. Але в мені все одно щоразу запалюється сигнал тривоги: УКУ непомітно міняється, і давні аксіоми, які сприймалися колись автоматично, невпинно перетворюються на теореми, які ще треба доводити.

А мені, щиро признаюся, так не хочеться їх доводити! Бо якщо правило особливого християнського вітання записано в серці людини, то вона не сприймає його як насильство над своєю свободою. А враження «приневолення» з’являється лише тоді, коли в когось виробляється певне відчуження від УКУ, коли хтось почувається в ньому як орендар його приміщень, споживач його благ, користувач його освітніх послуг. Тоді намагання ректорату втримати традиції сприймаються як посягання на його чи її свободу.

Зрозуміло, що звичай християнського вітання стає легким культурним шоком для тих із нас, що не зростали в релігійних традиціях Галичини. Певний дисонанс можуть відчувати також особи, які до вступу в УКУ не задумувалися над проблемами віри. Для них на перших порах психологічна «сходинка» до такого вітання може здаватися занадто високою. Але ж ми, називаючи цей навчальний заклад «католицьким», не приховуємо релігійного складника його ідентичності. Тому логічно очікувати, що до нас на навчання чи на працю приходитимуть люди, які готові будуть пізнавати і приймати нову для себе реальність.

Отож прошу вас відчути через два десятиліття теплу солідарність із першими студентами УКУ, чимало з яких працюють посеред нас викладачами чи іншими працівниками. Вони мали моральне право закладати основи університетського етосу, оскільки зробили вибір на користь УКУ (тоді ще ЛБА), йдучи на відчутний ризик, тому що повірили в ту мрію, яка тільки починала втілюватися в життя в маленькому й холодному приміщенні. Пошана до їхньої жертовності й до їхньої візійної сили – це найменше, на що ми можемо спромогтися сьогодні.

Але чи означає це, що студенти другого десятиліття нового міленіуму мають сприймати традиції УКУ як музейну амфору, якою можна лише милуватися, але з якої вже не п’ють воду життя? Вочевидь ні. Разом із тими першими студентами ви є співтворцями Університету, а це означає, що краще доповнювати добрі традиції, ніж руйнувати їх.

Бажаю вам усім затишного й духовно багатого навчання чи праці в УКУ!

Слава Ісусу Христу! Слава навіки!

12 лютого 2016 року