Наталка Шийовець

Мирослав Маринович – людина в Україні знана. Колишній дисидент-політв’язень, член Української Гельсінгської   групи, соратник В’ячеслава Чорновола, Маринович в часи Незалежності не спокусився політичною кар’єрою, проте не залишився осторонь суспільного життя. Посада віце-ректора Українського католицького університету не перешкоджає йому бути активним публіцистом, думки якого завжди гострі та актуальні. Мариновича відносять до кола інтелектуалів, близьких до верхівки Української греко-католицької церкви. Тож розмову з Мирославом Мариновичем ми розпочали саме з недавніх змін в УГКЦ.

З обранням нового Глави УГКЦ, по суті,  відбулась зміна поколінь в керівництві Церкви. А це, логічно, може  мати свої наслідки… Ваш прогноз – як зміниться життя Церкви за Владики Святослава?

Зміна поколінь – це природні речі… Хоча є не можу сказати, що досі в УГКЦ був ухил до впливу старших. Скажімо, дуже активним був Владика Богдан Дзюрах. Прийшло нове покоління молодих єпископів, і тому авторитет Блаженнішого Любомира не домінував над Церквою настільки, щоб робити її старою в світоглядному розумінні. Але, природно, що зміна керівництва Церкви покличе до життя якісь нові зміни – це логічно…

Я також можу погодитися з оглядачами в тому, що Церква за період патріаршества Любомира Гузара укріпила свій синодальний устрій. Єпископи справді зараз працюють Синодом, приймають рішення Синодом. Я не думаю, щоб наймолодший єпископ в УГКЦ намагався зламати традицію. Навпаки, думаю, він буде опиратися на синодальне правління. Принаймні, якби я був молодим керівником, я б не мав іншої думки, крім того щоб працювати спільно з іншими.   І тому я не передбачаю якихось радикальних зламів у цьому плані…

А на Ваш погляд,  над чим далі працюватиме УГКЦ, які цілі й завдання мала б ставити перед собою?

Мені важко говорити, над чим буде працювати Церква далі, бо я ще не чув планів нового Патріарха. Але я маю, звісно, своє відчуття, над чим би мала Церква працювати сьогодні. І для мене це вкладається у два короткі слова – це якість віри. Греко-католики сьогодні користуються релігійною свободою. І люди мають право вірити, але як вони реалізовують це право? Якою є їхня віра? Так, це віра Шептицького… Але це також і віра розенкрейцерів, Ванги та інших екстрасенсів… Це часто мішанина понять, яка суттєво відволікає нас від євангельської природи християнської віри. І тут, власне, і треба було б попрацювати – піти не вшир, а вглиб. До речі, цього вимагає і сам статус Патріархату. Бо для мене Патріархат – це, перш за все, стан нашого духу. Тут би треба було реалізувати той план, що його накреслив Синод за Блаженнішого Любомира: «Святість об’єднаних людей у паломничанні на шляху до церковного сопричастя, щоб здійснити волю Христа-Спасителя». Як на мене, саме цю формулу і треба нашій Церкві реалізувати найближчим часом.

Повертаючись до постаті нового Глави УГКЦ… Для багатьох такий вибір Церкви став доволі несподіваним. Які якості Синод побачив у відносно молодому владиці Святославу Шевчуку? І які риси характеру допоможуть йому надалі ефективно працювати на благо Церкви?

Владика Святослав за короткий час свого служіння  встиг познайомитися з різними ділянками життя Церкви. Він був віце-ректором, потім ректором семінарії, тобто він працював з молодими семінаристами, майбутніми священиками. Відтак він знає ту ділянку праці, яка для Церкви завжди була важлива – виховувати нове покоління священиків. Також він вже встиг познайомитись з єпископським служінням в Аргентині, тобто вже уявляє собі, чим живе єпархія. Окрім того, важливим є те, що Владика Святослав має докторат, зроблений у Римі, що це є також людина дисциплінованого академічного розуму. Він вишколений як богослов.

І врешті, не останню роль відіграло те, що за своїм характером Владика Святослав – цільна людина. В нього є мета, до якої він прямує дуже впевнено, він не відхиляється, не завертає назад. Якщо говорити про людську натуру нового Владики, то вона дуже цілісна. Це також дуже важливо для Глави Церкви.

Якщо аналізувати взаємини Церкви і Держави, усі ми пам’ятаємо минулорічний наступ СБУ на УКУ, коли ректора отця Ґудзяка змушували підписувати нашумілого листа. Якими  є наслідки цієї історії для УКУ?

Цей інцидент на сьогодні вже вичерпаний, власне він був вичерпаний ще з приїздом до УКУ голови СБУ та Ганни Герман… Якщо говорити про якісь нові обставини, то можна згадати лише про те, що СБУ далі сприймає УКУ як свою «місійну територію»…Тобто воно телефонує до наших студентів і працівників. Про щось ми знаємо, про щось ні; хтось про це говорить, хтось мовчить. СБУ цікавиться реакцією наших співробітників на різні події – чи то реакцією на статті керівництва університету, чи то на якусь загальноцерковну подію….

І, звісно, люди,  які не мають досвіду спілкування зі спецслужбами, часом губляться. Для них це є психологічна травма. Мені особисто сумно, що досі в Україні в тих стосунках між людьми і СБУ діє інерція сталінського страху. Виявляється, минуле нас не відпускає…

Завдання для СБУ в Україні, звичайно, є. Я не ставлю під сумнів їхню доцільність в країні, але оце відьмо минулого страху, до якого часом провокує людей сама СБУ, щоб мати від цього якісь дивіденди, – це мене дуже тривожить.

Далі про взаємини з місцевою владою, зокрема про нещодавнє непорозуміння між УКУ та фракцією ВО «Свобода» у ЛМР щодо оренди землі. Багато чуток блукало кулуарами мерії та в ЗМІ. Цікаво від Вас почути – аналіз ситуації.

Як ми знаємо, інцидент на сьогодні вже вичерпано. Але якщо говорити про ситуацію довкола цієї історії, то я думаю, що «Свобода» як молода політична сила ще шукає себе у політичному спектрі, шукає своє ідеологічне обличчя. Я припускаю, що, як і в кожній політичній організації, у «Свободі» є різні фланги, є різні угрупування – більш радикальні, менш радикальні… І це природно. Зараз іде пошук того, що найвигідніше, що тактично виграшне в сучасній українській політиці…

Про квоту Москви в українському уряді, прозріння мешканців сходу України та перспективу нового Майдану читайте у продовженні інтерв’ю з Мирославом Мариновичем.

Джерело: Хроніки