Пішов із життя Леонід Плющ. Особа легендарна і стражденна. Ще один із когорти відомих дисидентів, які тепер один по одному переселяються у засвіти. Сам по собі щуплий і невисокий, він володів силою бадилинки, що спроможна підважити потужний шар асфальту.

У Радянському Союзі в 1960-х роках, у часи «хрущовської відлиги», найактивнішими гуманітаріями були технарі. Леонід Плющ був інженером-математиком за фахом «біо- і психокібернетика», проте його серце було сповнене прагнення до справедливості, і це неминуче привело його в ряди борців за права людини. Він став членом тепер уже легендарної Ініціативної групи із захисту прав людини, створеної 1969 року в Москві.

Проте тоталітарний світ, як відомо, не терпить людинолюбства, й комуністичний режим жорстоко розправився з тим, хто спершу свято вірив у правильність комуністичної ідеї й хотів відчистити від диктаторського бруду її «людське обличчя». Після арешту 1972 року Леонід Плющ був визнаний психічно хворим і пройшов немислимі катування примусовим лікуванням в умовах цілковитої безправності. Уколи галоперидолу спроможні перетворити людину на «овощ», і саме в такому стані віддана дружина Таня вирвала його 1976 року з пазурів КГБ. Не випустити його з психушки на той час було вже неможливо: його звільнення домагалися визнані математики світу, Міжнародна Амністія й навіть єврокомуністи: надто вже скандальним для честі комуністичного мундира стало це нелюдське катування Плюща.

Ось як сам Леонід згадував про цей час: «Я втратив інтерес до політики, згодом до наукових проблем, а тоді врешті й до дружини та дітей. Моя мова перетворилася на белькотання, моя пам’ять погіршилася. Спочатку я сильно реагував на страждання інших пацієнтів. Згодом мені стало байдуже. Я думав лише, як би піти в туалет, покурити і вмовити санітарів дозволити мені піти в туалет іще раз».

Усі ці спогади лягли в основу його книги «На карнавалі історії», яку він написав уже у вигнанні до Франції і яка стала не просто мемуарами, а свідченням обвинувачення проти злочинної практики каральної психіатрії в СРСР.

Мені пощастило особисто познайомитися з Леонідом уже в Парижі, де він з Танею жив на початку 1990-х років. У громадських колах французької столиці його впізнавали, хоч повсякчас спотикалися на його «невимовному» прізвищі. Це була людина гострого й допитливого розуму, неординарної інтелектуальної постави й феноменальної чутливості на фальш. Оскільки він належав до покоління правозахисників, які з осторогою ставилися до будь-яких ідеологій, у тім числі релігійних чи церковних, він прагнув дотримуватися «чистого» етичного почуття і вмів розпізнати фальш навіть у любих нашому серцю святощах, за якими ми часто-густо не помічаємо людських слабинок.

Леонід Плющ був блискучим знавцем української літератури, який бачив у ній те, що, як правило, не добачають професійні літературознавці, оскільки його літературознавчий погляд був тісно пов’язаний з математично-кібернетичними знаннями. Тому в цій царині він був самотнім й не мав гідного співбесідника, від чого вочевидь страждав. Додайте до цього його фізичну відірваність від України (увесь подальший свій вік він прожив у малолюдній місцевості на півдні Франції), і ви зрозумієте, що це було людина глибинно трагічної долі.

Український католицький університет Плющі відвідали 2007 року – якраз потрапили на інавгураційну лекцію новопризначеного декана Гуманітарного факультету о. Юрія Авакумова. І Леонід, і Таня захоплювалися науковим рівнем і навіть естетикою цієї доповіді, вітаючи нас із тим, що УКУ рішуче пориває зі стандартами радянської індоктринації.

Леонід гаряче вітав обидва українські Майдани і не витримував у Франції біля телевізора, приїжджаючи до Києва і занурюючись у те, що можна сміливо назвати святом його душі. Він іще встиг пригорнутися до Києво-Могилянки, де певний час попрацював викладачем.

Леонід був заядлим курцем – його неможливо було уявити собі без сигарети. На жаль, 4 червня вогник її згас у його руках остаточно. З якоїсь дивної причини рак став воістину дисидентською хворобою, що стає для них місточком на той світ, – так наче вони мало натерпілися у цьому житті. Але такою є воля Божа, мудрість якої ми зрозуміємо лише опісля.

Пом’янімо ж ім’я Леоніда Плюща добрим словом, проведімо його душу у засвіти прощенною молитвою і просімо в Бога для нього блаженного воздаяння, рівного його невимовній жертві.

Мирослав Маринович