На запрошення католицького Університету св. Томи в м. Сент-Пол, штат Міннесота, з 8 по 12 червня 2009 року я прочитав англійською мовою 15-годинний курс лекцій на тему: „Religion in the Post-Soviet World: Burdening Heritage and Promising Prospects (with Ukraine highlighted)” [„Релігія у пострадянському світі: обтяжливий спадок і багатообіцяючі перспективи (з особливою увагою до України)”]. Вибір цього курсу університет мотивував тим, що в США зазвичай мало орієнтуються у суспільних процесах у цій частині світу – що вже казати про процеси релігійні. Згаданий курс був покликаний певною мірою заповнити цю прогалину. Український Католицький Університет є партнером Університету св. Томи, отож не дивно, що прочитати цей курс було запропоновано саме нам. Зрозуміло, що це запрошення було спільнотою УКУ з вдячністю прийняте.

Моїми слухачами були 15 осіб – викладачі університету з різних дисциплін, а також люди з-поза університетського контексту, які побажали дізнатися глибше про релігійну ситуацію в окресленому регіоні. Серед них були і ті, що фахово пов’язані з пострадянським простором, і двоє американців, які тривалий час жили в Росії та в Узбекистані, а також навіть вихідці з Росії та Румунії. Для лектора така мішана авдиторія доволі складна, оскільки об’єднує людей, які мають неоднакову попередню підготовку. Так, скажімо, важко однаковою мірою цікаво й переконливо викладати для богослова та професійного музиканта. Проте насправді виявилося, що моїх слухачів об’єднувало щире прагнення пізнати цю частину світу, і воно допомогло подолати об’єктивні обмеження.
Окрім суто лекційного матеріалу, курс передбачав також самостійне опрацювання запропонованої мною літератури, яку згодом на лекціях ми обговорювали. Короткі фільми, виготовлені в Українському Католицькому Університеті про трагедію Львівського псевдособору 1946 року та подальших переслідувань Української Греко-Католицької Церкви, про святих мучеників цієї Церкви і Російської Православної Церкви, а також про університетську акцію „Різдво разом” у Львові, виявилися неоціненними посібниками у візуалізації представленої теми. Зрозуміло, що університет св. Томи надав усю необхідну апаратуру для демонстрації фільмів та інших слайдів в системі PowerPoint.
Особлива увага до України не виглядала штучною чи дискримінаційною, оскільки, як відомо, проблеми українських Церков київської традиції сьогодні перебувають в епіцентрі світових міжцерковних та екуменічних стосунків. Тут я маю на увазі не лише проблему „уніатизму”, яка не сходить з порядку денного міжцерковних зустрічей у рамках католицько-православного діалогу. Адже, скажімо, як можна обговорювати суперництво між Константинополем та Москвою за впливи на православні громади в Естонії, не згадавши подібної і потенційно навіть важливішої за своїми наслідками ситуації в Україні?
Важливо також, що обговорення ситуації в Україні давало розуміння не лише труднощів, які стоять перед пострадянськими релігійними спільнотами, а й тих позитивних шансів і перспектив, які так наочно нарощуються в українському суспільстві. У цьому контексті достатньо згадати ініційовану патріархом УГКЦ Любомиром Гузаром загальноукраїнську дискусію щодо перспективи та критеріїв об’єднання історичної Київської Церкви. До обговорення проблем такої складності слухачі були, звичайно, не завжди готові, але мені, схоже, вдалося переконати їх у тому, що на нашій землі зріють розв’язки, які можуть бути цікавими для всієї християнської ойкумени.
Короткочасне перебування у Нью-Йорку дало мені нагоду скласти кілька важливих візитів вдячності до благодійників Українського Католицького Університету. Так, скажімо, керівництво Нью-Йоркської федеральної кредитової спілки „Самопоміч” (президент і головний адміністратор п. Богдан Курчак та скарбник і головний фінансовий директор п. Богдан Савицький) виділили майже дві години свого часу, щоб обговорити зі мною та директором Української католицької освітньої фундації п. Даніелем Шиманським переспективи розвитку УКУ та особливості політичної ситуації в Україні, в якій нашому університетові доводиться діяти. Гостинно відкрили перед нами двері своїх домівок колишній редактор „Патріярхату” п. Микола Галів та фундатори „Лекційного фонду ім. Тимоша й Геновефи Шевчуків” подружжя Марії та Богдана Чабанів. Зустрічі з ними, як рівно ж із низкою інших приятелів УКУ (як-от пп. Василь Никифорук, Ярослава Рубель), дали мені неоціненну нагоду не лише ознайомити своїх співбесідників з найновішими здобутками нашої університетської спільноти, а й наче подивитися на наші справи їхніми очима – очима людей небайдужих і щиросердних. Як завжди, приязною до наших потреб була скарбник нью-йоркського Товариства приятелів УКУ п. Оксана Лопатинська, яка управляє Асоціацією „Самопомочі”.
До речі, мав я нагоду розповісти про здобутки УКУ і нашим землякам у м. Сент-Пол/Міннеаполіс. Цією зустріччю я завдячую передусім проф. Володимирові Анастасу, який доклав чималих зусиль, щоб за короткий час організувати цю милу вечерю з місцевими земляками.
Природно, що в розмовах з українцями діаспори, помимо університетської тематики й недавнього виступу в УКУ Президента України Віктора Ющенка, часто зринало питання політичної ситуації в Україні. Зрештою, я сам доволі нервово метався по інтернетовій „павутині”, побоюючись найгіршого, що в цьому випадку означає – створення так званої „ширки” і насильницької зміни Конституції України. Моїх американських (тобто не пов’язаних з Україною) колег останнім часом вражає, як героїня Помаранчевої революції, що вознеслася на хвилі народного активізму, могла стати співтворцем проекту фактично повного усунення того ж народу від впливу на хід політичних процесів. За таке посягання на принцип народовладдя в Америці винуватець негайно розплатився б політичним небуттям. Тому навіть найбільші симпатики України прогнозують, що школу демократії український політикум закінчить не скоро.
Мирослав Маринович