Львів, Королівські палати Історичного музею, 4 січня 2004 року

Дорогі друзі!

Щиро дякую всім, хто зробив мені сьогодні цей подарунок. Це для мене справді свято, і я щасливий, що зустрічаю його у гроні таких прекрасних друзів.

І все ж дозвольте напочатку зайнятися улюбленою справою: зняти гріхи з себе і перекласти на іншого. По-перше, я хотів було написати щось коротеньке, дуже символічне, щоб не зануджувати вас читанням довгих рефератів. По-друге, повірте, я щиро намагався написати щось легке, жартівливе, якраз принагідне до нашого різдвяно-новорічного часу. Але даруйте: і тут не вийшло. Підказка щодо Urbi et Orbi виявилася даремною, бо спроби зажартувати собі з цього приводу негайно перетворювали мене на такого собі Квасьнєвського у його флірті з Папою, тільки ще більш незґрабного. Перебрав я також усі можливі літературні жанри, включно з імовірними пророцтвами від Vostrumamicus’а (Вашого Друга), проте й тут порівняння з улюбленцем Нашої Дами було не на мою користь. Отож я врешті заспокоївся, сказавши собі: “Нема ради: мусите прийняти мене таким, яким я є, – хоча б тому, що ви – мої друзі. До того ж зважте на мій поважний вік, адже я народився у першій половині минулого століття, і хай це часове окреслення і буде сьогодні головним моїм жартом”.

Якщо вже говорити про доконаний факт мого народження, який днесь обходимо, то з усього видно, що в дитинстві над моєю колискою стояли три феї. Одна закляла мене китайським прокльоном: “Щоб тобі жити на зламі епох!” Друга благословила антиномічним закляттям: “Щоб тобі весь вік поєднувати непоєднувані сутності!” Третя чисто по-галицьки утішилась: “Слава Богу, що Богу дякувати, бо якби так не дай Боже, то най Бог боронить!” І що головне: я усім трьом рівною мірою вдячний.

Життя на зламі епох означає, що доля зробила мене свідком, як омеґа однієї епохи гуркітливо переходить в альфу епохи наступної. В принципі, це видовище не на слабкі нерви. Сказано ж бо: “Живі заздритимуть мертвим”. Проте близьке сусідство вже віджилої омеґи й немовлятка-альфи передбачає безпосередню присутність Того, Хто є “альфа й омеґа, початок і кінець” (Об 22:13). Знаків Його присутності було в моєму житті так багато, що я завжди благословляв оте китайське прокляття, приймаючи його навіть у тому випадку, якщо воно передбачало гавкіт вівчарок, колючий дріт та українську вимову Татуська.

Завдання поєднувати непоєднувані сутності я також не сприймаю як приреченість. Одне закляття йде в парі з іншим, бо там, куди прийде Альфа й Омеґа, біблійні вовк та вівця пастимуться разом (пор. Іс 65,25). Як казав Карл Ясперс: “Блага вість полягає в тому, що немає більше протилежностей”. Отож поєднувати непоєднувані сутності означає “готувати дорогу й рівняти стежки” (Іс 40,3) для Того, хто врятує нас від роздвоєності.

І нарешті, я вдячний моїй феї-краянці за оте незнищенне українське вміння побачити підставу для гумору навіть у тих ситуаціях, в яких тобі зовсім кепсько. Мені тепер самому дивно, що в таборі ми, серед іншого, сміялися й жартували, по-дитячому борюкалися або просто дуріли. Іншими словами, ми жили нормальним життям – навіть у чомусь нормальнішим за життя у “великій зоні”.

Втім, схоже, що вислів “велика зона” стосується не тільки минулого. Розвіялись з вітром іберменші, втратили свою леґітимацію гомосовєтікуси, але продовжує діяти підслухане Бруно Шульцом: “Ми хочемо створити людину вдруге, на образ і подобу манекена”. Ось чому, здається, усе людство сьогодні робить лише ті рухи, які передбачені невибагливими шарнірами, – і нема різниці, хто ті шарніри конструював: фахівці з соціальної мімікрії, експерти індустрії розваг чи шефи президентських адміністрацій.

Торжество зла видається сьогодні безсумнівним. Ми нарешті повірили, що Христос – наш Спаситель, і тому заповзялися допомогти Йому, створивши світ, який вочевидь треба спасати. Здається, ніколи ще люди не були настільки переконані, що Князем цього світу є Князь Темряви, як сьогодні. Зло маскується під добро щораз цинічніше, глузує з людини щораз відвертіше. Часом здається, що увесь світ покинув гратися у шляхетність (якщо вона не приносить негайної користі, звичайно) і заповзявся відверто змагатися в егоїзмі. Дотеперішні полюси добра змиршавіли, ніби ті портрети Доріана Ґрея, а на полюсі зла товпляться численні претенденти, горді свого успішного – бо цинічного! – прагматизму.

Так, у нинішньому світі дорогу до пекла встеляють не добрі наміри – хто б це нині витрачав час і ресурси на такі дурниці! – а так званий тверезий прагматизм. Це він став божищем нашого часу, біля литого жертівника якого ми, розбивши скрижалі спасенного ідеалізму, хвацько витанцьовуємо гопака. Не хочемо більше брести до утопічного “Краю пшениці, й ячменю, і винограду, і фіґи, і гранату, до Краю оливкового дерева та меду” (Втор 8:8). Все це ідеалістичні казочки, які тільки відвертають увагу від реальних можливостей успіху. Так твориться тверезо-прагматичний пекельний світ, порятувати який може лише позірне безумство ідеалістичної віри.

Ясна річ, я не хочу тим самим уневажнити заслуги людей практичної дії. Радше навпаки: я схиляю голову перед вами, хто своїми конкретними діями відвойовує у зла шматки його потенційної території. Ваш прагматизм опертий на цінності – і цим ви вочевидь рятуєте честь черговий раз занапащеної України. Мені йдеться про прагматизм, що буяє безправ’ям і є алгоритмом цинічного зневажання святинь.

Криза в Україні стрімко втрачає свою політичну, правову чи економічну природу й набуває виразно морального характеру. В якомусь сенсі це полегшує справу, бо вирішального значення набуває не політичний професіоналізм чи економічні ресурси, а моральний вибір людини. А це – безпосередня сфера дії Святого Духа. І хоч влада виставила нас, ніби оголених манекенів, на посміховисько світу, я в жодному разі не помінявся б місцем, скажімо, із росіянами. Вигравши цей раунд, вони таки програють усю гру. Бо цінностями їхніми є сьогодні цинізм, зранена гординя й жадоба помсти, а сказано ж: “Де скарб твій – там буде і серце твоє!” (Мт 6:21). І погодьтеся, що це таки дуже далеко від солженіцинського: “Жить не по лжи”.

Асоціації з “великою зоною” викликані не тільки блатною “фєнєю”, що відлунює сьогодні в найвищих адміністративних коридорах. Нинішній час ілюструє хрестоматійну логіку кримінального злочинця. По-перше, страх перед покаранням затягує його у стрімку спіраль нових злочинів. Це відома аксіома детективного жанру. Згаданий процес не може стабілізуватися – він може лише наростати, а потім раптово обірватися. Оте дивне прискорення, якого набули кримінальні процеси в політичному житті України, якраз і сигналізують про те, що розв’язка вже близько.

По-друге, тривала безкарність злочинів і торжествуюча переможність злочинця сповнює його гординею всесильності. Дії політичних опонентів вражають його своєю кволістю, кожна нова перемога над ними дається легше і важить більше, бо сіє серед опозиції зневіру у спроможність перемогти. Серце нашого антигероя сповнюється розкошами усвідомлення власної геніальності. І саме в цей момент, як правило, стається те, що до того часу було немислиме: злочинець втрачає обачність і робить вирішальну помилку, яка й створює “ефект доміно”. Звичайно: тим, хто стає жертвою цієї помилки, доводиться нелегко. Проте горе тому, через кого ота помилка входить у світ! “Ліпше було б тому чоловікові не народитись!” (Мт 26:24).

Є в цій медалі, однак, і друга сторона. Відомо вже давно: логіка “жертва-хижак” є надто спрощеною, щоб бути адекватною до реальності. Народ співвідповідальний за дії свого керівництва – і, очевидно, Господь “прокручує” перед нами прискорену плівку нашого недавнього минулого саме для того, щоб ми засвоїли цей урок. Що дивно: хоч які експерименти чинили в історії над генофондом українців, етнотип малороса залишається стійким і не міняється залежно від того, в якому образі він постає – хитруватих козацьких старшин, що завжди готові зрадити свого гетьмана; вірнопідданих прапорщиків і старшин, гордих своєї місії роздавати чоботи та онучі, чи членів Конституційного Суду, що ніби й крекчуть під своїми оселедистими перуками, але спину таки гнуть. Ніякими тоталітаризмами (і ніякими політичними відлигами!) не витравити в українця віру в те, що від злої напасти він може відкупитися або сховатися – у своєму вишневому садочку, у своїй безпечній “хаті скраю”. В найгіршому випадку, хоч дітей випхне в еміграцію – хай будуть щасливіші за нього. І щоразу ці його надії в’януть безплідно.

Минають епохи, а скіфи-орачі незмінно хочуть іти за плугом і сіяти зерно у святу землю. Дарма що Змій не менш незмінно той хліб відбирає і найбільших красунь безчестить…

Чи є в оцій сумовитій картині бодай якась шпаринка для оптимізму? Так, є, хоч це і буде оптимізм по-українськи. Отож обнадійлива шпаринка полягає у висновку, що для безкарної влади немає недосяжної “хатки скраю”. Рано чи пізно малороса таки дістануть – у прямому й жаргонному розумінні цього слова. І тоді виявиться, що його хатка стоїть насправді в самому епіцентрі вселенського бойовища. І зроблений ним моральний вибір якраз і є вибором вирішальним. Так запалюється єдино можлива солідарність, на яку спроможний українець, – солідарність бунту. Відомо ж бо, “гуртом і батька добре бить”.

Що ж, по-людськи я хотів би, щоб усе було інакше. Однак це мій народ, і я сам є маленьким його зліпком. Є народи-номади, що блукають нестримно дорогами світу. Є народи-світила, що осявають світ стабільним своїм сяйвом. І є народи-пульсари, які то западають у “чорну діру” сороміцької підлеглості, то спалахують надновою зіркою, що на коротку історичну мить затьмарює всі світила довкола. Якщо це наш фатум, я готовий його нести. Якщо це Божий вирок, я готовий йому підкоритися. Однак при цьому я не можу позбутися відчуття, що це одночасно й Божий дар, який я не вмію ще оцінити.

Бути Касандрою означає не тільки тривожитись, коли всі довкола радіють. Бо ж у нашому антисвіті все навпаки: серед загальної облуди бароном Мюнхаузеном можна стати лише кажучи правду; пророкувати Касандрою – це віщувати надію, коли душа людська квилить, а дух занепадає. Тому я дозволю собі в ці різдвяні дні трохи “покасандрити”. Мине короткий час, і те, що є таким нездоланним сьогодні, западеться і навіть викликатиме співчуття у своїй жалюгідності. Саме такими очима ми дивимося сьогодні на недорікуваті виступи Леоніда Ілліча чи на гасла типу “Народ і партія єдині”. Нам важливо не довірити оцій жалюгідності скарби своєї душі, бо, знову ж таки, “де скарб твій – там буде і серце твоє!”

Втім, треба відзначити, що мій оптимізм філософський, тобто малочутливий до часових термінів і людських жертв. А цього разу в Україні не обійдеться без великої жертви. Бо надто вже багато в країні сліпих і байдужих манекенів, вдячних навіть за мізерну шарнірну свободу. Освітити цю драму може лише жертва. Але і тут є шпаринка для надії. Після грузинських подій влада, схоже, глухо забарикадувала всі ворота і всі дороги, що ведуть до революції, і перші весняні протести це, боюсь, проілюструють. Проте коли ситуація з політичної перетворюється на моральну, вступають в дію інші закономірності. Бо тоді до перемоги ведуть тісні ворота й вузькі дороги (пор. Мт 7:14 ) – саме ті ворота, які влада не забарикадувала, оскільки вони були надто тісними, а тому кумедними й не вартими уваги. Проте так уже повелося в цьому світі, що ці ворота відчиняються лише жертвою. Місце й час цієї жертви, а також її вид спрогнозувати не можна – це Таїна, підвладна лише Богові. Нам залишається лише пам’ятати, що в українській історії солідарність бунту в іншому ракурсі можна назвати солідарністю жертовності – і на цю солідарність нам треба буде здобутися. Іншими словами, нам залишається лише чувати, не засинаючи, коли хтось поруч тихо молиться: “Авва-Отче, …пронеси цю чашу повз мене! Але хай буде не те, що я хочу, а те, що Ти” (Мр 14:36).

Якось сталося так, що всі можливі гасла, з якими я хотів би звернутись до вас на завершення, уже розібрали. Достатньо згадати бодай те “Не бійтесь!”, яким розпочав свій славний понтифікат Іван Павло ІІ. Проте, як мені вже доводилося одного разу відзначити, серед усіх можливих видів плаґіату є один, за який ніколи не карають, а до якого, навпаки, заохочують. Це – плаґіат у Бога, адже Він, Бог, – єдиний Автор, Який не боїться привласнення Його думки і ніколи не назве це нахабним. Мало того, це той унікальний Автор, Який прагне тотального й глибинного плаґіату Його Книги з боку усього Свого творіння. Тому я й озвучу три думки, які в ці дні особливо потужно резонують у моїй душі:

“Коли несправедливі ростуть, як трава, і цвітуть всі злочинці, то на те, щоб навіки були вони знищені” (Псалом 92)

“У людей це неможливо, Богові – все можливо” (Мт 19:26)

“Маловіре, чого усумнився?” (Мт 14:31).

Незалежний культурологічний часопис «Ї»