Ніхто з нас не знає, як обирає Господь людей для реалізації Свого плану для світу. Це тайна, яка не має раціональних земних пояснень. Проте схоже, що вступним тестом для такого обранця є готовність витримати великі страждання. Причому не просто витримати, а надати їм високого сенсу – так, щоб від них почали вібрувати серця мільйонів.

Надія Савченко є такою обраницею, і вона гідно витримує свій іспит. Менш упевнено можна стверджувати це щодо тих «мільйонів», серця яких мали б уже вібрувати у чіткому ритмі солідарності з нею. Адже Надія послана нам для того, щоб на тлі її героїзму соромно було уникати військової служби чи в інший спосіб ховатися за мамині спідниці. На тлі її незламності гидкими мають виглядати наші в’юнкі компроміси зі злом.

Так, я знаю, що в ці самі хвилини, коли на сході холоне ще одне розтерзане тіло, а Надія відмовляється від чергової тарілки тюремної баланди, десь зовсім поруч якийсь моральний покруч простягає руку по злочинний хабар чи закладає вибухівку задля щедро проплаченої провокації. Усе це справді є. На жаль, двобій святого й диявольського в людині не скінчився.

Але сенс щоденної жертви Надії полягає в тому, що настає мить – і в її постаті, ніби у дзеркалі, той самий покруч бачить свою ницість. І щасливий той, у кому завібрує спасенне сумління!

У моїй тюремній долі мені випало тримати голодівку протесту лише 20 днів – дитячий термін у порівнянні з Надійчиними 55 добами (станом на 8 лютого). Та й обставини брежнєвських і путінських казематів різні. Але можна здогадатися, що на цей час Надія уже перейшла психологічну межу, яку встановлює інстинкт самозбереження. Припинити протест до переходу тієї межі також нелегко. Достатньо згадати слова Василя Стуса після 18-денної голодівки протесту: «Як то гидко знімати голодівку, так нічого й не добившись. Більше я так робити не буду» (іншими словами, більше я знімати голодівку не буду).

А Надія Савченко цю межу вже перейшла, про що сказала журналістам сама: «В Україні рабами не народжуються. Я піду до кінця». Це, звичайно, не означає, що її тіло перестало домагатись свого, і не їсти стало легко. Цій стражденній жінці, як і всім іншим голодувальникам, усе ще сниться й увижається хліб – він їй пахне, від цього запаху їй паморочиться в голові. І серце її бунтує, то прискорюючи своє аритмічне биття, то завмираючи в паузі, від якої розливається млость.

Але, якби Надія зараз читала все, написане Євгеном Сверстюком, вона обов’язково б уся стрепенулась від його дивовижного: «Мені й не повинно бути добре. Мені й повинно бути найважче – це міра моєї душі. Вона потребує повної чаші. Тут є смисл…».

Тож моє запитання до всіх нас: чи бачимо ми цей смисл і як нам із ним живеться? Що зробив кожен із нас особисто, щоб від імені Надії Савченко завібрували довкола людські серця? Я знаю, що серце одного надутого карлика не стрепенеться ніколи, а тому вирвати Надію з його пазурів буде непросто. Йому видається, що чим більше страждатиме ця героїчна жінка, тим готовнішими будуть люди схилитися перед його «царственною» силою. І певна сила в нього справді є: аж диву даєшся, як може він психологічно витримувати стільки людських прокльонів!

Але пам’ятайте, що диктатори бояться більше, ніж ми: це пізнали всі політв’язні часів Руху опору. І сила нинішнього карлика не царственна, а сатанинська. Царственною є сила Надії Савченко, тому її ім’я і є на знаменах нашої боротьби. Молімся за неї, і Бог почує нашу молитву. Стукаймо в усі можливі двері, і якщо нас будуть мільйони – жодні двері не витримають. Гартуймо свою волю і стійкість: саме цього передусім очікує від нас нескорена кремлівська бранка Надія.