Дорогі друзі!

На стовбурі життя УКУ завершується чергове «річне кільце». Не треба бути особливим фахівцем, щоб побачити в ньому сліди буремних подій. УКУ приємно дивував своїми здобутками і тим, що не зупинявся на досягнутому, започатковуючи нові навчальні й дослідницькі програми. Отримав постійну ватиканську акредитацію наш Філософсько-богословський факультет. Потужною була просвітницька й соціальна діяльність посланців УКУ в масштабах всієї України. Таке ж загальнонаціональне значення мали кілька студентських проектів, як-от «Великого бажайте» чи «Вільний простір». Зодягнулася в купольні бані наша церква св. Софії й вражаюче швидко росте Центр Митрополита Андрея.

За всі перелічені й не згадані тут звершення ми щиро дякуємо одне одному, почуваючись партнерами у творенні дива, що називається Український католицький університет.

Утім, не був цей рік і нудно солодким. Наш університетський стовбур добряче потріпали урагани критики та отруйні випари недоброзичливості. І водночас нам дух перехоплювало від шанобливого визнання і великої довіри, що їх виявляли до нас численні люди. У товщі того «річного кільця» назавжди збережуться спроби допомогти й відкоригувати нашу ходу, як-от Звернення патріарха нашого Святослава, надихаючі промови Владики Бориса, незмінна підтримка з боку Сенату УКУ й активна довіра наших жертводавців.

За все Богові дякуємо, і в цій фразі – не лише данина церковній традиції. Бо недоброзичливість не тільки ранить, а й мобілізує. Приязнь не лише зцілює ті рани, а й накладає на нас відповідальність.

Чи є щось таке, що ми можемо підсумувати у році 2015-му і взяти з собою у рік 2016-й? Так, є. І тут помічним стає рішення Папи Франциска проголосити наступний рік Роком милосердя. Традиція посвячення кожного наступного року якомусь феноменові не нова в Католицькій Церкві, але щиро признаюся, що цього разу я відчув особливий трепет. Бо світ наш справді стоїть на грані психічного зриву, а тому потребує особливого милосердя.

2016-й рік проголошений Роком милосердя наче спеціально для УКУ. Бо всі рани, яких нам завдав рік 2015-й, мали за причину жорстокість в обстоюванні своєї правди. Від цього правда ставала мечем, якою прагнули проштрикнути наше серце чи навіть стяти чиїсь голови. І водночас ми самі, захищаючись, не раз перетворювали свою правду на фортецю, з мурів якої не раз пускали в довкілля град дошкульних стріл.

А мені пригадується з цієї нагоди мудрі слова Герцена з його знаменитого твору «Былое и думы»:

«Жорстоке дитя у своїй невинності. Жорстокий піп у своїй святості, жорстокий вчений у своєму доктринерстві і в своїй науці. Всі ми жорстокі, й особливо жорстокі, коли праві. А милосердя й співчуття до інших людей приходять з обпаленими крилами. Коли, прокидаючись посеред ночі від усвідомлення того, яка ти погана людина, ти не шукаєш виправдання для себе – і не знаходячи його для себе, знаходиш для інших. З цієї хвилини будь-яка жорстокість стає огидною».

Я бажаю усім нам у Новому році відчути всю відразливість такої жорстокості, стати один для одного душевною опорою і духовним магнітом. Бо до магніту тягнуться, а від меча – захищаються. Та й відомо було ще до Папи Бенедикта, що Правда, якщо вона не є водночас Любов’ю, перестає бути і Правдою.

Це не доктринерство і не моралізування. Це та істина, яку особливо добре розумієш, схилившись у час Різдва над яслами з Божим Дитятком. Хай у тихому й лагідному світлі, що лине звідти, загояться наші рани й очиститься наша душа. Хай відновить вона свою спроможність любити і співчувати.

З Новим Роком! Христос Рождається!

Мирослав Маринович,
віце-ректор УКУ                                                                                28 грудня 2015 року