Нинішній рух українського спротиву змінив своє обличчя: його риси загострилися, а сполохи міліцейських петард освітили глибокі шрами нашої політичної реальності.

Вина влади за ескалацію напруженості очевидна – і хто зна, чи не була ця ескалація спланованим елементом «кризового менеджменту». Адже надто вже абсурдним був отой закон № 3879 – наче створений спеціально, щоб до краю роздражнити народ.

Влада не зауважила важливу пересторогу з преамбули Загальної Декларації прав людини: «Необхідно, щоб права людини охоронялися силою закону з метою забезпечення того, щоб людина не була змушена вдаватися  як  до  останнього  засобу до повстання проти тиранії і гноблення».

Вина лідерів опозиції випливає з їхньої біди: вони можуть лише реагувати на дії влади і не спроможні бути проактивними, нав’язуючи владі свій порядок денний. Можна припустити, що вчорашній день ознаменував початок кінця двомісячної лояльності Майдану до опозиційного тріумвірату.  

Схоже, що відтепер в Україні будуть нові барикади й нові лідери. І ще залишається шанс перегрупувати сили й об’єднатися довкола одного лідера, який буде спроможний вивести ситуацію з крутої спіралі напруги.

На жаль, учорашній вотум недовір’я опозиційним лідерам виявився вотумом недовір’я частини мітингувальників і на адресу ненасильницького спротиву. Терпець у людей увірвався, і сьогодні сутички з міліцією виглядають в очах повстанців «нормальною, здоровою реакцією на запровадження диктатури».

Дай, Боже, щоб у цьому випадку не спрацював відомий закон Мерфі, що «найкоротший шлях часом виявляється найдовшим».

Махатма Ґанді у цей визначальний момент оголосив би голодівку, закликаючи свій народ загнуздати емоції й вернутися на шлях ненасильницького спротиву. Так має промовляти логіка духовного лідерства.

Доки зберігається шанс на порозуміння – ні, вже радше на перемир’я – між владою та протестним рухом, молімося, щоб обидві сторони цей шанс не занапастили. Хай усі, хто має бодай мінімальний вплив на владу, відчують, що зелене світло до переговорів блиматиме на світлофорі лише коротку мить.

Ні влада, ні опозиція не схотіли – кожна по-своєму – прислухатися до тих численних пересторог, що лунали звідусіль. Ось чому пологи нової України мусять проходити в болях і муках. Проте народ не сміє полишати надії.

Ненасильницький спротив не означає зневіреного та пасивного очікування, чим усе закінчиться. Не уподібнюймось розгубленим апостолам, які у час Христових страстей у відчаї блукали полями чи вуличками Єрусалима. Радше прислухаймося до того, що уявно говорить Ісус з-під свого хреста: «Ось творю все нове» (Об 21:5).

Так, нове в нашому грішному світі приходить лише в болях і муках. Як бачимо, преображення України – також. Не виключено, що комусь із нас доведеться примірити до плеча свій стражденний хрест. Проте не матиме виправдання перед Богом той, хто ховатиметься у безпечну шпарку й не почує Христового: «Прийди і, взявши хрест, іди за мною» (Мр 10:21).

Серед героїчних поривів, а також сумнівів і страху зуміймо розрізнити голос свого сумління і діяти у згоді з ним.

Бог не хоче нашої поразки – вірою й молитвою допоможім Йому перемогти!

Мирослав Маринович

20 січня 2014 року