ENGМирослав Маринович: Жертва не була божевільною і зусилля не були даремними (Політ.ua)
Напередодні публічної лекції “Полiт.ua” публікує традиційне бліц-інтерв’ю з нашим майбутнім гостем. На запитання видання відповідає правозахисник, публіцист, релігієзнавець, член-засновник Української Гельсінської групи Мирослав Маринович.
Пане Мирославе, що таке взагалі було дисидентство? Арсеній Рогінський в одній з розмов сказав, що дисидентство – це сім’я. Як Ви розумієте взагалі дисидентство?
Я мислю, що це не сім’я, а побратимство. Для мене ті люди, з якими я пройшов свою долю дисидентського протесту і потім ГУЛАГу, – це побратими у дуже важливій боротьбі. Вони стали рідними і часом для багатьох навіть ріднішими, ніж власні родини. Цей елемент здруженості у боротьбі проти існуючого ладу був визначальним. Натомість дисидентство відзначалося тим, що було абсолютно диференційованим, різним, коли йшлося про те, як же уявляють отой бажаний лад. Ми всі сходилися на тому, що не приймали існуючих реалій у тодішньому Радянському Союзі. Коли ж говорити про те, як ми собі уявляли отой бажаний лад, то тут була велика різниця в поглядах і це потім вплинуло на те, що дисидентство так розчарувалося, коли вже почалася епоха державного відродження в Україні.
Чим відрізнялось українське дисидентство від російського? Чи була різниця?
Можна теоретично вивести таку різницю. Московське і взагалі російське дисидентство, але я підкреслюю – московське, бо воно там було сконцентроване, як вони неформально окреслювали, було чисто демократичне дисидентство. Тобто вони ставили лише питання боротьби з тоталітарною владою за якісь демократичні принципи. Українське дисидентство стояло на двох таких китах: з одного боку, то була боротьба з елементами тоталітаризму, з іншого – боротьба за національне визволення. Це був рух за національне відродження і права. І в цьому сенсі, як мені здається, українське дисидентство краще відображало подвійну природу радянського режиму, який був водночас і тоталітарним, і імперіальним режимом.
Чим зараз займаються тогочасні дисиденти? Яка взагалі роль дисидентів у сучасному житті?
Якщо говорити реальні речі, то тодішнє дисидентство доживає свого віку, бо треба реально розуміти, що це, як правило, люди дуже похилого віку і проблеми зі здоров’ям практично унеможливлюють якусь активну громадську позицію. Разом із тим голос дисидентів є важливим як голос моральних авторитетів. Все-таки такі постаті, як Михайлина Коцюбинська, як Євген Сверстюк, можна перелічувати ще багато імен – такі постаті при тому всьому, що вони вже відійшли від активної громадської роботи здебільшого, я не маю на увазі Євгена Сверстюка, який є редактором газети «Наша віра», й інші, то вони все ж озвучують своє ставлення до сучасних процесів політичних і громадсько-політичних. І цей голос є дуже важливим.
ГУЛАГ як духовний вишкіл. За що можна бути вдячним такому досвіду?
Я думаю, вдячним можна бути за приклад громадської і громадянської позиції і за жертву, яку всі ці люди принесли у цьому «прямо стоянні» – послуговуюся словами Михайлини Коцюбинської. На це дуже важко було спромогтися у радянський час. Якась спроба висловитися проти радянської влади, яка здавалася вічною, – це було якесь донкіхотство, боротися з вітряками – це було наче битися головою об стінку. Багато людей говорило мені у той час: “Ні, головою стінку не проб’єш, що ви робите? Ви божевільні!” Оця божевільність не давала людям можливості піти на жертву, протиставитися злу. Натомість, жменька людей здобулася на це і, як виявилося, та жертва не була божевільною і зусилля не були даремними.
Чи існує зараз дисидентський рух і за яких умов він може утворитися в сучасній Україні?
Дисидентство того вигляду, якого воно набрало у радянський час, можливе лише у тоталітарній державі. Чим більше Україна повертатиметься до авторитарного або, не дай Господь, і тоталітарного стану, тим більше будуть породжуватися умови для відновлення такого самого руху, як це було і тоді. Я, щиро кажучи, не вірю, що такі обставини будуть відроджені. Мені радше здається, що нинішні спроби державної влади знову освоїти інструменти авторитаризму, контролю над суспільством призведуть до того, що дисидентські форми, форми інакодумства, протесту проти цього набудуть різних форм. Ми мали нещодавній приклад протестів підприємців і я думаю, що будуть і інші категорії населення так само організовуватися для захисту своїх прав. І це, в принципі, нормально. Це те, що потребує сьогодні суспільство, зокрема, диференціації суспільних груп за формами і за видами протесту.
Думаю, що зараз дисидентський рух не існує, оскільки немає тоталітарного режиму.
