Розмова з Мирославом Мариновичем, віце-ректором Українського Католицького Університету, відомим правозахисником і релігієзнавцем. Опубліковано 25 березня 2008 року.

У часи зміни світової конфігурації, коли Америка, Європа й Росія набувають принципово нового статусу, ми вкотре замислюємося, чи знайде себе Україна на новій політичній карті світу. Здавалося б, українська непевність у собі і замріяність є причиною нашої неспроможності реалізувати себе в різноманітних галузях. Однак деякі етнопсихологи характеризують ці риси як перехідні в процесі національного дозрівання. Про те, на що спроможні українці та чи належимо до духовної Європи за своїми ментальними ознаками, – в розмові з віце-ректором Українського Католицького Університету, публіцистом, релігієзнавцем, членом-засновником Української Гельсінкської групи Мирославом Мариновичем.

– Пане Мирославе, ви часто акцентуєте на синусоїдальному характері розвитку української нації, коли сплеск зумовлює спад, а падіння – новий підйом. Які перепони нині маємо в процесі реалізації нашого національного й духовного потенціалу?

– Передусім зауважу, що в моєму світогляді всі економічні та політичні здобутки є відображенням духовної сфери нації. Тому головним для нас є розвиток нашого духу. Помаранчева революція показала нашу здатність зайняти важливе духовне й геополітичне місце серед народів – значно вище і важливіше, ніж посідаємо тепер. Однак, пройшовши через великий переворот у 2004 році, ми відразу почали надуживати рівнем свободи, який здобули, а тому за цю гординю й отримали покарання. Адже на політичному рівні революцію знівелювали. Проте лише на політичному. В усьому іншому ми тільки виграли.

Щодо реалізації нашого потенціалу, то, думаю, нашою найвищою метою сьогодні вже не може бути тільки утвердження державності. Нині найскладніше для нас – усвідомити самих себе і те, на що ми спроможні. Коли вдасться це? Тоді, коли переживемо всі ті етапи самокритики, нерозуміння свого призначення, самозневаги, на яких перебуваємо тепер.

– А який тип національної психології нині резонансний?

– Сьогодні імператив державницьких пріоритетів, що впродовж багатьох століть приглушував такі духовні категорії, як справедливість і мораль, втрачає свою силу. Для українців це добра новина, бо наш державницький інстинкт порівняно з державницькою волею, скажімо, росіян чи поляків, таки ослаблений.

Основне значення для українця має те, чи справедливою є якась справа, а це загалом мало турбувало російського великодержавника. Однак імперську епоху успішно “підпирає” інша епоха, в якій перспективними стають такі риси, як схильність до справедливості й те чуттєве, емоційне сприйняття світу, що завжди було притаманне українцям. Нова епоха ще не набула повних прав, а тому підйом України щоразу обривається тимчасовим спадом і ваганнями. Але перспектива є, і нам варто було б усвідомити її.

– Бог допускає страждання часто для того, щоб людина (а в більших масштабах – нація) могла осягнути певні істини. Якщо так, то за століття пережитого українці мали б усвідомити дуже багато речей. Проте постійний біль не лише загартовує, а й здатний сильно травмувати психіку, аж до остаточного зламу…

– Такі процеси, думаю, справді можуть відбуватися. Але, якщо говорити конкретно про Україну, то я абсолютно переконаний, що процес нашого падіння – соціального, а тим паче духовного – не є незворотнім.

Ще влітку 2004-го, напевно, згодився б із думкою, що ми втрачені для світу і самих себе. Тоді я був сильно пригнічений тими процесами, які відбувалися в Україні. Але щойно нами опанувала та всеохопна депресія, як розпочалася помаранчева революція. Це був великий духовний переворот, що показав нам, яким величезним духовним капіталом володіємо. Україна здивувала світ своєю рафінованою європейськістю, адже спроможність вирішити такий складний політичний конфлікт без жодного акту насильства – справді європейська ознака. Відтоді ми почали сильно змінюватися. Не зауважуємо цього самі, але це бачать іноземці, які приїжджають до нас.

З іншого боку, нам дуже комфортно займатися самобичуванням. Нам подобається зневажати себе, рватися в інші світи, і ця настанова не зміниться протягом одного дня. Проте навіть така непевність у своїх силах і повільний процес самоусвідомлення часом обертаються для нас добром. Адже так ми входимо в той стан філософської рефлексії, в якому можна побачити свої здобутки збоку.

– Наскільки важлива кількість інтелігентів у нації?

– Надзвичайно важлива. У цьому сенсі ми дуже багато втратили під час процесу “вимивання мізків”, який посилився останнім часом. Зрозуміло, на нас сильно вплинули і сталінські репресії. Після сталінських катувань в Україні, здавалося, не залишилося й живого нерва. Та зауважте, достатньо було найменшого подуву “хрущовської весни”, як наші культура й духовність відразу ожили, що для мене було справжнім чудом Господнім.

Сьогодні нам теж здається, ніби не маємо престижного вигляду в очах світової спільноти. Це так і не так. Мрійники хочуть змін протягом одного дня, а реалісти вважають, що це станеться через кілька поколінь. Розумію й тих, й інших. Через кілька поколінь в умовах свободи справді відкоригується механізм відтворення нашого культурного коду, у школах та університетах запрацює нормальний цивілізований вишкіл патріотизму.

– У таборах ви теж переживали зневіру?

– Не скажу, що в мене була повна зневіра, бо в таборі це рівнозначно остаточному кінцю – коли ти просто втрачаєш себе і йдеш служити режиму. Однак у мене були моменти слабкості. Тепер я глибоко переконаний, що вони були надзвичайно важливими для мого духовного здоров’я. Адже тільки тоді, коли відчуваєш сильний біль, через його вібруючу напругу можеш збагнути те, чого неможливо осягнути у спокої.

– Чи потрібна Україні люстрація? І яка? Існують різні варіанти люстраційних процесів у Чехії, країнах Прибалтики, а найсильніший – у Польщі…

– Не маю однозначної відповіді на це. Проте чітко переконаний: злочинні дії потрібно визнати злочинними, і як наслідок, ті, хто здійснив їх, повинні понести належне покарання. Зрозуміло, що суспільство також має право вибачити злочинцеві. Але вибачати можна лише після чіткого усвідомлення злочину.

Погляньте, 2004 року Борис Колесніков був причетний до антидержавної змови – адже хіба можна інакше розцінювати його заклики до розколу країни? За ці кілька років, що минули, його не лише не покарали, а навіть нагородили президентською відзнакою. Отже, той факт, що його дії не кваліфікували в належному судовому процесі як злочинні, є важливою помилкою “помаранчевої” команди, що підважує ефективність верховенства права в країні. Якби це відбулося, то всі подальші спроби спекуляцій на цій темі були б рецидивом, і Колесніков, за такою логікою, теж був би рецидивістом.

– Але, можливо, варто простити наперед?

– Мусимо добре розуміти, що для сили, яка робить ставку на насильство, християнська схильність до миру та взаємного прощення завжди виглядає як слабкість. Ця сила не спроможна пізнати логіку цивілізації ненасильства.

Але в Україні однаково тривають сильні позитивні процеси. Роки незалежності були для нас великою школою демократії. І я переконаний, що ця школа ніколи не була б ефективною, якби реалізовувалася в суспільстві безпроблемно. На наших суспільних пристрастях вчимося цивілізовано розв’язувати найскладніші політичні і психологічні конфлікти й водночас виростаємо в нашому вмінні реагувати на виклики свободи.

– Пане Мирославе, а що, на вашу думку, відбувається нині з українською журналістикою?

– Журналісти віддзеркалюють передусім те суспільство, в якому перебувають. Зараз вони перебувають на п’янкому рівні свободи, хоч, зрозуміло, і не на абсолютному. Проте від цієї свободи вони, власне, п’яніють, бо ще не готові до неї.

Журналістика Заходу більш рафінована й більш професійна. Українська журналістика потребує великої школи. Мене дуже хвилює ситуація, яку в “Українській правді” якось описав один дописувач. Ідеться про небезпеку позірного плюралізму думок, жертвами якої ледь не щодня опиняються телеглядачі. Телеведучий, нібито збалансовано пропонуючи два погляди на проблему, на стикові яких мала б бути правда, насправді ретранслює у свою аудиторію брехню. Бо обов’язок журналіста – не просто ставити запитання, а потім замилувано слухати обидві сторони, а професійно керувати розмовою.
І щойно якийсь із співрозмовників починає брехати, журналіст мусить відразу ж аргументовано уневажнити брехню, а не дозволяти поширювати її в рамках хибної “свободи слова”. Тоді аудиторія зможе якщо не отримати правдиву інформацію, то хоча б усвідомити, що її намагаються звести на манівці. Але щоб робити це, журналістові треба багато й мозолисто працювати над собою.

Розмовляла Світлана Одинець

http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2008/03/25/30151/