Шалений темп життя, прямі ефіри щотижня, безперервна підготовка резонансних антикорупційних розслідувань та, як наслідок, чималий список неприятелів – усе це будні Наталку Седлецької, авторки програми “Схеми: корупція в деталях” та  цьогорічної лауреатки нагороди “Світло Справедливості” за моральне та етичне лідерство. Ми спробували привідкрити для себе іншу Наталку Седлецьку, яка пройшла непростий шлях до мрії, і, окрім журналістської практики, працювала навіть офіціанткою на Манхеттені. Втім, бажання стати журналістом-розслідувачем супроводжувало її увесь час.

– Розкажи нам трішки про себе. Ти з Києва, так?

– Так, народилась у Києві, тут виросла і навчалась. Ми жили з батьками та моєю старшою сестрою в звичайній панельній дев’ятиповерхівці. Батьки у мене працюють в Академії наук, мати – інженером, а батько науковець-фізик, викладач, пише наукові роботи, багато років викладав фізику та математику.

Ми жили на лівому березі, там пройшло моє дитинство, школа стояла прямо на березі Дніпра. Її я закінчила на відмінно, хоч і з поведінкою регулярно були проблеми.

– Чому?

– Правильність в мені завжди мусила уживатись з внутрішнім бунтарством. А потім я подорослішала – і перестала бачити в цьому протиріччя.

Доволі рано почала писати і читати. Нещодавно мама мені показала мій перший “письмовий твір” – така склеєна книжечка, куди я записувала свої “історії”. Мені було заледве 5 років. Дуже любила писати.

Вже з дитинства я багато подорожувала. Постійні дитячі табори по декілька змін за літо. Я займалась професійно танцями 4 рази на тиждень упродовж 10 років, тому ми багато їздили – відпочивати і на гастролі, в тому числі закордон. Припинила займатись танцями лише в 11 класі, коли треба було готуватись до вступу.

– Журналістика – твоя профільна освіта?

– Так, навчалась в Університеті Шевченка на журналістиці – більше нікуди навіть не пробувала вступати. Помаранчева революція застала нас на першому ж курсі. Пам’ятаю, як за сценою на Майдані показувала магнітний пропуск в Інститут журналістики немов прес-карту – щоб потрапити за лаштунки поближче до епіцентру подій. Вже на першому курсі активно цікавилась політикою.

– Коли ти почала працювати? Що це була за робота?

– Працювала вже з першого курсу, спершу якісь випадкові роботи – помічником стиліста під час зйомок фільмів та реклами, сама знімалась в декількох комерційних рекламах. Це був неймовірний новий світ – зйомки, камери, сценаристи й режисери – в який я одразу закохалась.

Вже з другого курсу працювала у щотижневій молодіжній програмі на київському телеканалі – ми знімали авторські сюжети про шоу-біз, зірок, якісь такі легкі теми. Мені це швидко набридло, бо вже тоді сильно тягнуло на серйозні соціальні теми, які я пропонувала і які затверджували, хоча це був повний неформат.  Платили нам, як зараз пам’ятаю, по 7 доларів за сюжет. Виходило десь 30 доларів на місяць. Тобто дуже мало. Але я була щаслива що сама заробляю професією.

– Як ти потрапила в політичну журналістику?

– В політичну журналістику увірвалась швидко. Це був третій курс, інтернет-телебачення INTV. На роботу мене брав відомий журналіст Єгор Чечеринда. Він подивився мої сюжети на касетах, потім покликав на співбесіду, поставив декілька питань: хто в країні прем’єр, як звуть міністрів, скільки депутатів в парламенті? І взяв на роботу на новини.

Тоді,  маючи хорошу роботу за професією, після 3 курсу навчання я пішла на серйозну авантюру. Називається програма обмінів для студентів Work and Travel. Сестра мені позичила 2 тисячі доларів, я купила квиток до Америки, і полетіла на все літо в Штати. Працювати треба було у сфері послуг – такі умови програми. Контракт у мене був десь в глибинці, але я залишилась в Нью-Йорку. Там жила моя шкільна подруга. Ми ходили вдвох по Манхеттену, і шукали мені роботу. Рівень англійської у мене був скажімо так, шкільний. Але пощастило: я влаштувалася в італійський ресторан прямо на Манхеттені. Працювала там в дві зміни, орендувала цілу квартиру, яку здавали разом із собакою. Ось так ми з кокер-спаніелем Гарісоном і жили 4 місяці, гуляли в Централ парку. Мені було 19 років.

Я сильно добре вивчила мову, почала думати англійською. В кінці літа мені запропонували залишитись жити в Нью-Йорку, йти на підвищення, але ж мене чекала робота на українському телебаченні!  

Я повернулась працювати на INTV. Майже одразу стала кореспондентом у Кабміні та парламенті. Це був 4 курс паралельно з денною формою навчання. Тут і трапився перший серйозний виклик. Видання входило в невеличку медіаімперію соратників Тимошенко. Але мені вдавалось робити об’єктивні матеріали, я почала відстоювати свою думку перед керівництвом. А потім зробила матеріал про чоловіка Тимошенко, про його елітний спосіб життя. Ну і доволі швидко мені створили нестерпні умови праці, довелось звільнитись.

– Чому ти тоді вирішила займатись розслідувальною журналісткою?

– В новини йти не хотілось. Бо стало ясно що є темні плями, на які набагато цікавіше проливати світло, ніж на те, про що всі й так напишуть. Тоді я почула, що в програмі розслідувань “Знак Оклику” на телеканалі ТВІ є вакансія. Декілька тестових сюжетів –  і мене взяли в команду. Тоді почалось найцікавіше. Уявіть: президентом є Янукович, ТВi – єдиний опозиційний канал з непоганим покриттям у кабелі, я працюю з потужною команда розслідувачів – Дмитро Гнап, Аня Бабінець, Костя Усов, потім Денис Бігус. Мені найбільше імпонували теми про політичну кухню, приховані домовленості. Регулярно висвітлювала це закулісся. Тоді й почала працювати винятково над корупційними темами.

Ми створили окрему програму про корупцію в державних закупівлях – Тендер News. На інших каналах такого ніхто не робив.

На канал, через його опозиційність, тоді був сильний тиск. Ми виходили на мітинги. Мама стояла в перших рядах. Підтримувала. Ну а що було далі –  відома історія. Коли відбулось рейдерське захоплення ТВі, весь колектив звільнився буквально одразу. А ми з Денисом Бігусом вчинили по-своєму, чого, до речі, тоді багато хто не зрозумів до кінця. Ми залишились, але щоб доробити своє власне розслідування про захоплення каналу. І домоглися того, що його видали на цьому ж каналі без купюр. Ми розказали на всю аудиторію, що канал захопили, а ось тоді вже і звільнились з чистою совістю.

– Як ти потрапила на Радіо Свобода?

– Після звільнення з ТВі  здавалось, що лишаємось ні з чим. Був свій власний проект і нема. Йти нікуди, адже все телебачення під Януковичем. У мене залишилась якась тисяча доларів, здається. Ось на неї я й купила квиток в Америку. У Нью-Йорк. Просто так, щоб трохи відійти від всього, подумати. Жила в друзів. Гроші закінчились і я пішла працювати в той же ресторан, в якому працювала за студентських років, в якості такого соціального експерименту. Від ведучої та автора своєї програми – до офіціантки, хоч і в Нью-Йорку (сміється). Це було весело. Я подорожувала з друзями Америкою, була в Чикаго. В те дивне літо 2013-го року, я й подалась на стипендію імені Вацлава Гавела на Радіо Свобода. Новина, що мене обрали, застала мене в Америці.

Далі я розпочала стажування у Празі, але швидко почався Майдан. Всю стипендію я витрачала на постійні польоти в Київ. Не могла там сидіти. Ось так і літала туди-назад. У Празі ми познайомились із дівчатами з Центру протидії корупції. З Татою Пеклун і Дашою Каленюк. У нас була купа спільних тем. У дні Майдану ми їздили у Відень, говорили з депутатами і журналістами, агітували за введення санкцій проти оточення Януковича.

– Як ти потрапила у проект ЯнуковичLeaks?

– Коли президент втік, я прямо з аеропорту поїхала в Межигір’я. Де вже зібрались інші журналісти-розслідувачі. Звідти не виїжджали упродовж тижня і саме там народився проект ЯнуковичЛікс, вдень і вночі ми рятували ті втоплені документи, а потім видали низку гучних розслідувань на основі висушених паперів.

– Як народилась ідея програми “Схеми”?

– Влітку, коли час стипендії завершився, директор української служби Радіо Свобода Мар’яна Драч запропонувала мені створити свій проект розслідувань. Я написала проект, концепцію, бюджет – і все це доволі швидко затвердили у Празі та Вашингтоні. Так народилась програма розслідувань “Схеми”, яка вже успішно існує майже 4 роки.

Зараз кожен мій тиждень починається з того, що я проводжу нараду, затверджуємо теми, плануємо ефіри. У нас зібралась дуже крута команда. Мені пощастило залучити неймовірно сильних журналістів з незаплямованою репутацією. Плюс весь наш продакшн – режисери, оператори, дизайнер – це справжні профі, що роблять якісне телебачення. Минулого року Схеми визнали найкращим проектом на всьому Радіо Свобода, а це понад 20 редакцій у 20 країнах світу.

–  Дивлячись випуски “Схем” розумієш, яка велика робота стоїть за кожним ефіром…

– Щотижня видавати глибинне, вивірене, точне, збалансоване і власне, як ми кажемо, докопане розслідування –  це не так і просто. Над такими форматами закордоном працює набагато ширший штат людей. Тому ми, якщо чесно, живемо на роботі. Ніч перед ефіром редакція як правило додому не йде.

Наш ключовий капітал – це довіра людей. Вони бачать, що для нас нема заборонених тем. Що для нас нема недоторканних. Що ми керуємось тільки чіткими принципами та стандартами. Думаю саме тому люди нам довіряють. І ми не можемо допустити помилки.

Плюс в нас дуже багато впливових, не скажу ворогів, радше недоброзичливців, з кола героїв наших розслідувань як правило. Вони стежать за кожним твоїм кроком. І тільки й чекають що ти десь помилишся. Але ми до цього вже звикли, і психологічно, і технічно теж. Ми проходимо багато тренінгів, в тому числі з кібербезпеки. Голими руками нас не візьмеш.

–  Сьогодні у тебе шалений ритм життя, чи залишається час на себе, на родину, друзів?

– Від такого темпу, звісно, трохи страждають всі інші сфери життя. Мої рідні, а особливо друзі, здається вже давно звикли, що часу на зустрічі регулярно не вистачає. Але любимо один одного від того не менше. Мої близькі мене у всьому підтримують. І знають, що все одно жити по-іншому не можу. Чесна, важка, але справедлива журналістика – це і є моє життя.

Підготувала Оксана Левантович