Старі латиняни залишили нам чимало мудрих думок, що ними коротко і влучно ми часто характеризуємо певні життєві ситуації, наші переживання, труднощі чи й радощі. Між ними ось одна: “De mortuis aut bene aut nihil” – тобто – “Про покійників говорім добре, або нічого”. Думка похвальна і шляхетна. Церква своєю Літургією зі щирою призадумою молитовно просить про “вічную пам’ять”, композитори творять глибоко змістовні журливі мелодії, а людські голоси та музичні інструменти з болем-плачем і з надією доповнюють побажання великого і вічного добра в Господі для покійного…

В Австралії 21-го березня помер по  довгих і важких терпіннях священик Іван Шевців. Мені з ним судилося провести разом сім років студій у Римі (1945-1952), два роки душпастирської праці в Англії (1956-1958), а потім наші дороги розійшлися на велику віддаль. Я залишився в Англії, а 1975 року Церква покликала мене знову до Риму. Отець Іван трудився у Христовому винограднику аж до своєї смерти в Австралії. А тому впродовж останнього періоду ми мали тільки кілька коротких зустрічей, погрузнувши кожен у своїй праці. Моя згадка про Покійного заснована насамперед на досвіді нашого безпосереднього спілкування.

Народився Іван Шевців 1-го листопада 1926 року в селі Гарбузові біля Зборова на Тернопільщині, а згодом батьки перебралися в село Лукавець на  Бродівщині, де він закінчив початкову школу.  Середню освіту отримав у Малій духовній cемінарії у Львові під час Другої світової війни. У 1944 році юнак добровільно зголосився до української дивізії “Галичина”, де після короткого рекрутського вишколу став радистом та був зарахований до сотні зв’язківців. Війну закінчив у британському полоні в Ріміні (Італія),  звідки в листопаді 1945 року разом  із 26 іншими полоненими українцями (включно зі мною) дістався завдяки сприянню військових властей союзників до Риму, де вступив до греко-католицької Колегії св. Йосафата. Студії закінчив у Атенеї (потім в університеті) Конґреґації для поширення віри і прийняв священство з рук кир Івана Бучка в травні 1951 року. В березні 1952 року той же єпископ, як апостольський візитатор для українців у Европі, скерував о. Івана на душпастирську працю до Англії, спершу в Лондоні й окрузі, а згодом, у 1956 році –  сотрудником у великій громаді в Бредфорді. 1959 року кир Іван Прашко запросив його до Австралії, де організувалась чимала українська спільнота (понад 20 тисяч вірних), розсипана по велетенських просторах того континенту, включаючи і острови Нової Зеландії. Усіх їх треба  було “позбирати”, зорганізувати, духовно опікати, долаючи колосальні віддалі  між поодинокими громадами не лише автомобілями й потягами, а й літаками. Звичайно, що українські скитальці могли користати із послуг латинських священиків, але їх обряд, Літургія, мова, шкільне виховання спричинялися до втрати власної тожсамости та швидкої обрядової й національної асиміляції. Своїх душпастирів для такої чисельної пастви було обмаль, та й інтеліґентних голів до громадської праці теж не вистачало.

Серед того жнива опинився й о. Іван Шевців зі своєю невсипущою енергією та працьовитістю. Його та кількох інших греко-католицьких священиків під проводом владики Івана Прашка доробок за відносно короткий період часу справді вражаючий. Подібного не осягнула жодна інша хвиля еміґрації чи то  в другій половині XIX ст., чи між двома світовими війнами. Стараннями скитальців, що прибули до Австралії з “голими руками”, без якихось фінансових чи матеріяльних засобів, без чиєїсь допомоги, немов з-під землі виросли 12 новозбудованих (а не куплених!) храмів, 8 парафіяльних домів з просторими громадськими залами, кілька шкіл і 3 монастирських доми сестер-василіянок. А крім того – поява часопису і друк іншої потрібної літератури, діяльність братств і товариств, провід молоді.  Життя, як кажуть, закипіло, хоч і не без труднощів та різних перешкод. І в усьому тому – завзята, вперта, відважна і жертвенна праця на цій Христові ниві о. Шевціва. Мав щастя навіть здобути поважні суми грошей, з яких покривав борги слабших громад та дбав про підтримку загальноцерковних справ.

Отець Іван не тільки жив і трудився для душ йому повірених в Австралії. Він піклувався і, в різний спосіб, дбав про потреби нашої Церкви в Україні, у неволі. Її там хотіли знищити, і ворогам навіть здавалося, що їм це вдалося , і що на чужині вона також загине. Блаженніший Патріярх Йосиф, діставшись на волю, розбудив і згуртував нас, “в розсіянні сущих”. Отець Шевців був одним із тих, хто кинувся кир Йосифові допомагати, щоб усі ми “були собою”. Дуже глибокий за змістом вислів. Він мав відвагу писати (проти “бон-тону” дипломатії!) свої листи-благання безпосередньо до папи, кардиналів, конґреґацій, наших єпископів. Це можна б назвати відчайдушністю з духовного розпачу чи навіть одержимістю, але пояснити це можна тільки любов’ю – безмежною любов’ю до своєї Церкви і до свого Народу. І це не просто гучні слова. Цьому можна лише дивуватися і подивляти. Бо якоїсь особистої користі о. Іван не мав ніякої, а лиш терпіння. Від чужих і своїх…

Признаюся, що був час, коли, спостерігаючи всю оту працьовитість о. Шевціва, писання листів, друк статей і проповідей, полемічну гарячку та організаторську ревність, я трохи легковажно порівняв його з відомим мужем ранньої Церкви ІІ – ІІІ ст. Тертуліяном (?160 – ?220). Того не зараховують до Отців Церкви, бо через свою юридичну практику та крайню ригористичність в питаннях віри він потрапив  у єресь (монтанизму), але арґументованістю своїх творів та переконливістю у проповідуванні Христа він розбивав усі ворожі затії диявола! Жоден патролог сьогодні не може оминути цю постать як видатного християнського письменника. Зокрема й наш о. Василь Лаба описував Тертуліяна з неприхованим захопленням. Саме ці прикмети Тертуліяна – у слові, ревності,  у відвазі, незвичайній працьовитості і відданості своєму покликанню – я і зауважив у о. Шевціва. Натерпівся він багато від тих, що його не розуміли і не цінували його праці.

Життєве кредо о. Івана можна було б передати відомими рядками з “Кобзаря” Тараса Шевченка: “Мені однаково…” Гарний паралелізм. “Мені однаково, – сказав би він, – чи буду я жить в Україні, чи ні. Чи хто згадає, чи забуде… Та не однаково мені, як Україну (і мою Церкву) злії люде присплять, лукаві, і в огні її окраденую збудять… ” Цим я пояснюю і виправдовую о. Шевціва і в його помилках та невдачах, у недоліках і пересадах, в його категоричності й одержимості. Така була в нього вдача і такою була його любов (і до своєї Церкви, і до свого Народу). Це треба шанувати.

Про все це може колись ще скажуть нам біографи. І не на підставі якихось емоцій, амбіцій чи паперового патріотизму, але на основі плодів жертвенної праці о. Івана. Старий Сенека писав: “Nulla dies sine linea”  (“ані дня без рядка”)! Жодного дня без праці-труду. Таким дослівно був о. Іван Шевців і ця коротка фраза якнайточніше характеризує його особу. Це можуть підтвердити усі ті, кого він навчав і провадив у духовному та громадському житті. І знову не обійдусь без давньої латинської засади: “Sine ira et studio”.  Тож і свій спогад про Покійного не писав я ані в гніві, ані з упередженням. Нехай австралійська земля прийме його (додам: він хотів, щоб його поховали в Україні, але … мабуть о. Іван знав слова Івана Франка про його любов до своєї Батьківщини і свого народу: “Я не люблю тебе з великої любови!”) з великою і щирою вдячністю, а Україна і наші поселенці в Австралії зі своїми нащадками нехай його ніколи не забудуть!…

о. Іван Музичка