Героїнею нашої другої розмови про жіноче лідерство в УКУ стала керівниця відділу розвитку Ольга Зарічинська. Вона є однією з тих постатей, у чиї руки довірили реалізацію цілей та мрій спільноти УКУ. Саме під її керівництвом в Університеті відбувається підготовка та проведення благодійних фандрейзингових заходів в Україні і за кордоном, а це численні благодійні бенкети, аукціони, церковні збірки.

Я довго не наважувалась навіть підійти до Ольги Зарічинської з ідеєю інтерв’ю, бо вона завжди у наскільки рухливій динаміці втілення того чи іншого амбітного проєкту УКУ, що мені здавалося, вона зовсім не матиме часу на розмову. Але разом із тим розуміла, що це одна із важливих постатей у галереї медіапортретів, бо сьогодні уявити жінок-лідерок у спільноті УКУ без Ольги Зарічинської просто неможливим. Водночас, про неї є обмаль інформації в публічному просторі, тож потреба в такому інтерв’ю вже давно назріла.

Цікаво, що керівниця відділу розвитку є вихованкою УКУ, а її професійний шлях багато в чому є персоналізованим втіленням того шляху в управлінському менеджменті, який проходив і проходить сам університет як інституція. Відтак, припускаю, що інтерв’ю з Ольгою Зарічинською про студентські роки (становлення УКУ), професійне зростання, буде цікавим не лише для спільноти, яка з року в рік росте та динамічно розвивається, а й читачам поза нею, адже це одна з тих лідерок, які сьогодні розвивають і творять ідентичність Університету у його прагненні йти «на глибоку воду».

– Олю, розкажіть, як ви стали студенткою УКУ? Ваші батьки легко погодилися на те, аби їхня донька вступила до вишу,  який, на той час,  не визнавала держава?

– Це було органічне рішення, можна навіть сказати покликання, але тут були певні передумови. Так історично склалося, що в Тернополі, звідки я родом, у 90-х роках, коли я була у старших класах, почали активно розвиватися громадські християнські організації та спільноти, зокрема «Віра і Світло», «Українська молодь Христові», «Пласт» та інші.  На той час, будучи в десятому класі, я активно включилася у спільноту тернопільського осередку «Віри і Світла». Через її діяльність я мала нагоду побувати на реколекціях католицького священика з Нідерландів Генрі Ноуена (Henry Nouwen), які організував, тоді ще мирянин, владика Борис Ґудзяк біля Львова. Так я і довідалася про початок діяльності такого закладу як Львівська богословська академія і мала нагоду познайомитися з її першими працівниками та студентами.

Коли настав час вибирати університет, я пробувала вступати до різних навчальних закладів, зокрема вступила на психологію нашого місцевого Тернопільського вишу. Батьки хотіли, щоб це був все-таки якийсь із наших місцевих університетів, аби я не їхала з Тернополя. Однак, покликання є покликання і я вирішила, що варто ще спробувати свої сили у ЛБА. Це було таке інтуїтивне, але, водночас, дуже правильне рішення. Хоча батьки й були більше налаштовані на те, аби я залишилася у Тернополі. Вони не хотіли, щоб я  одразу після школи їхала у чуже місто. 

Крім того, це були ще й чималі видатки для родинного бюджету: винаймати помешкання, проживання у чужому місті, підручники і т.д. Моя родина була незаможна, а на дворі були 90-ті – у ті часи було складно багатьом. 

Однак, мій брат, коли подивився на перелік дисциплін, які я мала вивчати в Львівській богословській академії, побачив там багато годин англійської мови, сучасних практичних курсів і схвалив мій вибір, а потім допомагав мені матеріально, коли я навчалася в академії. 

– Хто з тогочасних викладачів Львівської богословської академії справив на вас враження? Про кого ви можете сказати, що він мав найбільший вплив на ваше формування?

– У нас було багато талановитих викладачів, справжніх педагогів. Про кожного можна поділитися багатьма хорошими спогадами. Конференції, літні школи, майстер-класи – справді, є що згадати. Але особливо хочеться відзначити, нашого уже, на жаль, покійного професора філософії – Ігоря Захару. Він завжди умів зрозуміти кожного свого студента і студентку, знав його слабкі та сильні сторони. 

Для мене він став дуже особливою людиною, бо помітив у мені ті здібності, яких я сама не помічала чи не усвідомлювала, – схильність до адміністрування, менеджменту. На старших курсах у нас було кілька спеціалізацій: журналістика, педагогіка або адміністрування. Я чомусь тоді вирішила для себе, що оберу журналістику, хоча ніколи до того, ні після не виявляла горіння до написання текстів. 

Професор Ігор Захара, коли почув від мене, що хочу обрати журналістику як спеціалізацію, підійшов і так спокійно, ненав’язливо сказав: «Олю, а може ти собі ще раз продумай усе? Може, тобі краще спробувати свої сили в адмініструванні?». То був для мене справжній інсайт, бо таки справді, адміністрування – то моє!

Згодом були різноманітні вишколи з менеджменту, лідерства, управлінських навичок в Україні та за кордоном, але все це почалося з тихої підказки професора Ігоря Захари…

– Що для вас є лідерство? Якими мають бути риси лідера у спільноті і жіночій зокрема? 

– Цю тему добре розкриває книжка Шеріл Сандберг «Включайся! Жінки, робота і воля вести за собою». У ній є один з епізод, коли авторка розповідає таку закономірність – жінки, зазвичай, бояться підійти і сісти за один стіл з чоловіками, тобто взяти участь у діалозі на паритетних умовах.

Для мене лідерство, і жіноче зокрема – це вміння брати на себе відповідальність, бути ініціативним, передавати свої знання команді, вміти ставити правильні амбітні цілі та їх досягати.

– Хто зі спільноти УКУ є для вас такими лідерами? Кого б ви виокремили тепер як своїх менторів?

– Я вдячна Богу за можливість зустріти на своєму шляху багато знакових постатей, вчитися в них, спілкуватися, переймати досвід… Такими особливими людьми для мене є Президент УКУ владика Борис Ґудзяк із прикладом «іти на глибоку воду», ректор о. д-р. Богдан Прах із гостинністю усіх запрошувати на каву, проректор із призначення та місії УКУ Мирослав Маринович з його неперевершеним гумором та силою духу, проректорка з розвитку та комунікацій Наталія Климовська з сильною інтуїцією та жіночою мудрістю. Насправді таких людей є у рази більше. Не можу не згадати і про митрополита Андрея Шептицького. Він завжди був і залишається духовно присутній у житті студентів ЛБА та УКУ. Пригадую, як тільки приїхала до Львова, пішла до Національного музею, де в той час, якраз експонували виставку присвячену митрополитові. Тоді я собі подумала, хочу бути як Він – максималіст із далекоглядною візією, глибокою любов’ю до людей, служінням, якому присвятив усе своє життя.

– Поділіться як ви проводите дозвілля? Вишиваєте хрестиком чи катаєтесь на велосипеді?

– Люблю проводити вільний час з рідними, з донькою. Хоча мушу зазначити, навіть дозвілля я люблю спланувати, щоб воно було ефективне. Для мене це важливо. Літургія є для мене і відпочинком у спілкуванні з Богом, і можливістю перезавантажитися. Люблю займатися у спортзалі і слухати якийсь подкаст чи вебінар, їздити на велосипеді, ходити у театр чи кінотеатр. Подорожувати, при чому багато і всюди. Люблю відкривати нові горизонти, нові досвіди та обрії в усьому. І часто, повертаючись з якоїсь подорожі, по-новому переосмислювати рідні місця.

Спілкувалась Оксана Палій