Норман Дейвіс – британський історик, професор Оксфордського та Ягеллонського університетів, здобув всесвітню відомість своїми публікаціями про історію Європи, Польщі та Британії.

Мені надзвичайно приємно знову побувати у Львові. Востаннє я тут був у 1991 році, якраз перед розпадом Радянського Союзу. Пам’ятник Леніну тоді вже демонтували. Синьо-жовті українські прапори вже прикрашали громадські будівлі. Було очевидним, що відбувалася історична зміна. Однак тоді Львів не був таким цікавим як тепер, бо в 1991 році ще не було Українського Католицького Університету.

Початок науки важкий, але кінець навчання – радісний. Тепер досить науки. Я усіх вітаю з вашим успіхом. Я також вітаю УКУ, що він привів на світ стільки гарних, розумних, інтелігентних випускників. Кажуть, все мале – прекрасне. А коли малий університет є ще й католицьким, тоді студенти тут – як у небі.

Я – історик. А одне із завдань історика — показати, що минуле відрізняється від сьогодення. Я люблю цитувати англійського письменника, який написав: «Минуле – це чужа країна». У Львові ця істина є самоочевидною. Батьки моєї дружини народилися у цьому місті за часів імператора Франца-Йосифа. Вони були громадянами Австрійської Імперії, і під цим оглядом їх можна назвати австрійцями. Але вони сприймали себе не як австрійців, а як поляків. І вони не мали найменшого розуміння, що живуть на території, яка зветься Україна. Офіційними назвами цього міста у ті часи були Lemberg і Lwow. Це минуле дуже мало нагадує про себе сьогодні.

Говорячи про родини, я повинен сказати кілька слів про множинну ідентичність. Це дуже важлива концепція. Вона ґрунтуєтсья на факті, що ми всі маємо численні пов’язання та асоціації в нашій свідомості, комбінація яких робить нас тими, ким ми є. Людська ідентичність – не проста річ. Усвідомлення нашої складної натури допомагає нам розуміти та толерувати, навіть вітати відмінності інших. Мій колега з Оксфорду Тімоті Ґартон Еш пішов так далеко, що сказав: «Прийняття множинної ідентичності є однією з найпевніших ґарантій свободи». Іншими словами, для того, щоб чоловіки та жінки могли вільно жити у вільному суспільстві, вони повинні захотіти сприймати інших як відмінних від себе, і втішатися цим.

Вочевидь, поряд з громадянством, національністю, мовою, місцем проживання, гендером, освітою і професією, релігія є одним з найпотужніших факторів у нашій ідентичності. Сумно згадувати, але релігія в минулому часто була джерелом поділів. Можна лише поглянути на зовсім недавні жахливі конфлікти у колишній Югославії, щоб побачити, як деякі так звані християни не завжди наслідували Євангельську заповідь «любити ближнього як самого себе». У цій частині світу також, як ви знаєте, релігійні відмінності часом використовувалися як претексти для конфлікту. Треба не вагатися у засудженні такого надуживання релігією. Випускники історії та богослов’я католицького університету перебувають у привілейованій позиції, знаючи, що справжнє покликання релігії і віри полягає у зціленні та умиротворенні, розумінні та поширенні гармонії.

Після всього сказаного вас може зацікавити, ким є я. Було би нечесно, якби я говорив про вас, не давши вам нічого знати про себе. Зробити це, як завжди, трохи складно. Я – громадянин Британії, підданий королеви Єлизавети ІІ, але за власними переконаннями я не монархіст. Я народився в Англії, хоча родина мого батька прибула з Уельсу (що є цілком іншою країною). Внаслідок цього я ідентифікую себе як англо-валлійця, тобто частково англійця, частково валлійця. Моє ім’я – дуже валлійське. Воно означає «Син Давида», а Святий Давид від VI століття був покровителем Уельсу. Мої батьки були так званими протестантами–нонконформістами. Хоча протягом багатьох років я належав до Римо-Католицької Церкви. Я пішов до школи в Ланкашірі у Північій Англії, навчався у кількох університетах, включно з Оксфордом, Ґреноблем та Краковом. Спочатку був шкільним вчителем, а тепер заробляю на життя писанням. Я одружений з польською жінкою на ім’я Марія. Маю двох синів – Даніеля та Крістіана. Живу частково в Оксфорді, а частково у Кракові. Коротше кажучи, я маю множинну ідентичність.

Я згадав про Уельс, який є країною, у порівнянні з котрою Україна – це ґіґант, потужна сила. Але проблеми української історії є нічим у порівнянні з довгою сагою валлійської історії. Колись, дуже давно, валлійці населяли цілий острів Великої Британії. Потім, у V столітті англо-сакси приплили зі cходу і утворили Англію. У VI столітті зі заходу прибули скоти й утворили Шотландію. Валлійцям залишилася невелика гориста частина їхньої первісної батьківщини. Нарешті, у XIII столітті, у ті часи, коли Данило Галицький прийшов до Львова, англійці завоювали Уельс. І з тих часів Уельс ніколи вже не був незалежною державою. Але валлійський народ так і не засимілювався. Валлійці зберігають свою тожсамість. Їхня історія протягом останніх восьми століть виявляє, наскільки меншими у порівнянні є зібрані разом проблеми України з поляками, австрійцями, росіянами та всіма іншими. Валлійською мовою назва Англії є LLOEGR, що означає «Наша втрачена земля». Чи ви можете уявити, як би ви почувалися, якби Росія сьогодні була країною, яку колись втратили українці?

Але я був занадто романтичний. І надто неісторичний. Проте моя тема вимагає від мене наголосити на принципи переваги «культури над політикою». Політичні спільноти швидко піднімаються і падають. Радянський Союз був тут одного дня і зник наступного. Хто міг би у це повірити? Протягом більшості моєї академічної кар’єри Радянський Союз був домінуючою силою. І все-ж-таки він випарувався, розсипався, атомізувався. У порівнянні з цим, культура є глибокою і тривкішою частиною людського стану. А релігійна культура складає важливий сегмент культури в цілому. Вивчаючи такі дисципліни як історія та богослов’я, які є важливими складовими гуманітарних наук, ви вибрали ділянку знань, що є наближеною до найбільш істотної сфери. Нехай інші вибирають політику, економіку або фізичні науки – всі вони є добрі і потрібрі – але ви ніколи не пожалієте про свий вибір.

Я бачу, що велика частка сьогоднішніх випускників – жінки. Це обставина, яку треба особливо відзначити. Тому що боротьба за зміцнення рівних прав для жінок ще не завершена. Сто років тому моя найстарша тітка Лідія належала до найпершої групи жінок, які закінчили Кембріджський університет. Перед тим жінкам дозволялося відвідувати лекції лише як «спостерігачам». Сьогодні жінки формують більшість випускників гуманітарних програм британських університетів. Інша леді, яку я знав і котра, як і моя тітка, дожила до ста років – це принцеса Кароліна Ланьскоронська. Вона, мені здається, була першою жінкою, яка обійняла вищу академічну позицію, як виконуюча обов’язки професора історії мистецтв у цьому місті, тут, у Львові у 30-х роках. А зараз жіночі загони штурмують фортецю богослов’я у Католицькому університеті. Мій єдиний коментар до цього є: «А що ж далі?»

Я також бачу, що богослов’я в Україні вперше визнано як офіційний академічний предмет. Це дуже правильно та доцільно. В більшості європейських університетів богослов’я є одним з найстаріших предметів, а не найновіших.

П’ять років тому Святий Отець, Кароль Войтила, Папа Іван Павло ІІ освятив наріжні камені Українського Католицького Університету та Семінарії Святого Духа. Що більш відповідного могло статися з цією спільнотою?! На мій погляд, Іван Павло ІІ був найвеличнішою постаттю свого часу, чоловіком Миру і духовним провідником, якому ніхто не може дорівняти. Воістину щасливі ті, кого безпосередньо заторкнула його присутність. Можна лише повторити слова, сказані Іваном Павлом ІІ під час відвідин його власної батьківщини: «Нехай Святий Дух перемінить обличчя Землі – Цієї Землі».

Дякую,
Норман Дейвіс