Повномасштабна російська війна проти України створила новий геополітичний контур. Вісь української соборності поширилася і зміцнилася

Кожного року ближче до 22 січня — дня Злуки — мене питають про стан соборності. Кожного року мені не було чого більш-менш оригінального сказати, бо цей стан особливо не мінявся. За винятком 2014-го зміни були радше еволюційні, а не революційні.

Минулий рік приніс зміни революційні. Коротко їх можна описати так. Після Євромайдану, анексії Криму та початку війни на Донбасі в Україні склалася нова вісь «Львів-Київ-Дніпро». Вона стягала більшість українських земель міцним обручем. Ключове питання було: чи вдасться продовжити цю лінію до Одеси і Харкова? Не те, щоб Одеса та Харків виявляли сепаратизм, але після 2014-го виглядали як слабкі ланки. Та з початком повномасштабної війни і масових російських бомбардувань, це питання відпало.

Нова, подовжена українська вісь має ще один вимір. Колись Адам Міхнік пророкував, що про євроатлантичні перспективи України вирішуватиме не так Львів і Київ (з ними все було ясно) як Харків та Одеса. Минулого року це питанння також відпало: восени 2022 року підтримка вступу України в НАТО становила 81% на Півдні і 69% на Сході України.

Важливо застерегти: ці зміни не означають, що соборності не існувало до 2022 року. Якби її не було, Україна давно б розпалася за сербо-хорватським варіантом по Збручу чи по Дніпру. Такого сценарію боялися українські діячі ще задовго до революції 1917 р., про його загрозу попереджувало ЦРУ ще у 1993-му й на розпад України дуже розраховували у Кремлі від самого початку української незалежності.

Попри численні загрози та виклики, соборність в Україні існувала від 1991 року. В країні могли сперечатися і сперечалися навколо багатьох питань, але у головному здебільшого погоджувалися: всі хотіли жити у незалежній від Росії державі. Сама соборність була незмінною, однак, мінялися її контури та виміри.

Повномасштабна російська війна проти України створила новий геополітичний контур. Вісь української соборності поширилася і зміцнилася не лише схід до Харкова — вона поширилася на захід, поза західні кордони України і навіть далі через Атлантичний океан.

Розпочинаючи свою агресію у 2014 році, Путін плекав ілюзії, що зможе розмовляти і домовлятися окремо з Берліном, окремо з Парижем, окремо з Римом, окремо з Брюсселем, окремо з Вашингтоном. В основі цієї ілюзії була віра, що Заходу як такого не існує – він є видумкою високочолих інтелектуалів та деяких наївних політиків. Зараз Путін так більше не думає. Він вважає, що веде війну в Україні проти всього Заходу.

Війна об’єднала Захід. Але так само як у випадку з українською соборністю, конструкція колективного Заходу не з’явилася у 2022 році чи навіть у 2014-му. Уже під час Майдану 2004 року Вашингтон і Брюссель зайняли спільну позицію, й декілька коментаторів уже тоді помітили, що українське питання є одним з небагатьох, що може об’єднати Захід з двох берегів Атлантичного океану.

Від осі 2004−2014 вісь 2022 року відрізняється тим, що у ній наявна третя ланка — Київ. Київ як суб’єкт, а не об’єкт. У цій новій осі «Вашингтон — Брюссель — Київ» українська ланка нагадує «старій Європі та її дітям», якими вони насправді мали би бути. Або, як цю складну думку переоповів мені простими і не зовсім коректними словами один американський журналіст: «Україна — це віагра для Заходу».

Очевидно, що ця вісь має свої слабкі ланки. На її східному кінці є «ждуни» та зрадники, які корегують російські ракетні удари по українських містах і селах. На захід від українських кордонів такою слабкою ланкою є Угорщина і потенційно Італія. Всередині всієї «старої Європи» є значні групи, які хотіли би послабити допомогу України. Мотивація різна: страх, що війна пошириться на їхню територію, страх через загрозу ядерного удару, страх розпаду Росії, втрати підтримки серед виборців, котрі відчують на собі кошти цієї допомоги, зрештою — постання України як нового сильного гравця на східних окраїнах ЄС: їм вистачає проблем з Польщею.

Ключовою ланкою, яка вирішить міцність осі, є Німеччина. Щоб там не говорили про Берлін, він залишається мотором Євросоюзу та головною опорою НАТО в Європі. Позицію німецької владної еліти по відношенню до України можна описати трьома словами «запізно, заповільно, замало». Останніми днями у соціальних мережах з’явилося нове слово, що утворене від імені Олафа Шольца та замінює усі три: «scholzing» — повідомлення про добрі наміри тільки для того, щоб знайти/вигадати будь-яку уявну причину, щоб відстрочити та/або запобігти їх здійсненню.

Моя німецька знайома, експертка з німецької політики каже, що чимало німецьких політиків чекають на погані новини з України, щоб виправдати свою позицію. Таких новин мало би бути дві. Перша: Україна і дали залишається корумпованою країною, і частина західної допомоги осідає у приватних кишенях. Друга: Україна не є демократичною країною, у ній є націоналісти, які використовують війну, щоб притіснити права релігійних груп та етнічних меншин.

Як і в інших випадках, тут Україні «допомагає» Путін. Кожна новина про чергові «подвиги» його армії в Бучі, Ірпіні, Маріуполі, Краматорську, Дніпрі, смерть цивільних українців, у першу чергу дітей, уневажнює позиції тих, хто сумнівається в потребі постачання України зброєю.

Виникає питання, цинічне, але справедливе: невже лише збільшення українських жертв може зміцнити союз Заходу й України?

Це питання не має відповіді. Бо відповідь лежить не в словах, а в дії. Час покаже. Але українське питання розв’яжеться остаточно лише тоді, коли Україна стане повноправним членом ЄС та НАТО, і, відповідно, кордони обох міжнародних спільнот співпадатимуть з російсько-українським кордоном 1991 р., з користю для України, Заходу та всього світу.

Джерело: НВ