О. Ігор Пецюх – духівник Українського Католицького Університету. Живе у Львові.

Попри те, що ми не спимо у ніч з 31 грудня на 1 січня, – це все ще не те свято, якого ми чекаємо…

Для мене Різдвяні свята – це, з одного боку, щось дуже гарне й прекрасне, і водночас щось, що не позбавлене певного внутрішнього дискомфорту. Ніяк не можу позбутися цього. Думав, з віком мине, але з року в рік знову відчуваю те саме. Я завжди пам’ятаю про перший аспект Різдва – незвичайного дива, коли Бог стає людиною. Переосмислення цього факту є джерелом радості. Звідки ж тоді відчуття, що щось цю радість затьмарює?

Часом здається, що я шизофренік. Відчуваю проблему, говорю про це з людьми, а вони цієї проблеми просто не бачать. Дехто дивиться на мене як на хворого, який бачить неіснуючих людей…

У чому ж проблема? Вона пов’язана з очікуванням приходу Месії. Логічно – якщо я на щось очікую, то те, що приходить після чекання, для мене має бути дуже важливим. Ми ніби теоретично й очікуємо на Різдво (Різдвяний піст є для того, щоби приготуватися до народження Месії), і тут настає 31 грудня та 1 січня – і процес очікування розривається. Ти розумієш, що чекав не зовсім на те, а всі навколо стверджують – нарешті свята!

Після святкування Нового року є ще цілий тиждень, щоби приготуватися до Різдва. Але я так не можу, тижня замало.

Розумієте, мене дістає наш юліанський календар. Хтось розв’язує дилему, просто абстрагуючись від навколишнього світу, замикаючись у своєму “старостильному” просторі і не звертає уваги на офіційний календар. Наскільки це щиро і реально – не знаю, але принаймні є люди, які це декларують.

Мені ніколи так вдається, як не намагався б. Я навіть телевізора не маю, не дивлюся “огоньків” – однаково не вдається. Чув пояснення одного російського богослова, що після святкування Нового року є ще цілий тиждень, щоби приготуватися до Різдва. Але я так не можу, тижня замало. Я починаю готуватися до Різдва трохи швидше…

З ялинкою ті ж проблеми. Колись напередодні Різдва ми ставили вдома живу красуню, але знайти щось путнє на початку січня було або вкрай складно, або надто дорого… Згодом перейшли на штучну – ніби зняли проблему. Але знадобилося багато років змагань із мейнстрімом, щоби нарешті цього року старша донька сама сказала: “Будемо ялинку вдягати щойно 6 січня, це ж бо Christmas tree”… Так і сказала… Але я не знаю, це вплив мій чи Голлівуда.

Чому не піти за грецькою традицією і не прийняти так званий неовізантійський календар, де Різдво та постійні свята – за новим стилем, а Пасхалія – за старим?

Намагаюсь слідкувати за суспільною дискусією на цю тему, яка іноді виринає: є різні голоси з різних середовищ, але їх мало, і вони кволі. У нас досі не відбулося широкого міжконфесійного обговорення теми календаря. Чому не піти за грецькою традицією і не прийняти так званий неовізантійський календар, де Різдво та постійні свята – за новим стилем, а Пасхалія – за старим? Адже велика частина православного світу саме так й вчинила. І виявляється, що Різдво 25 грудня є не католицьким, а просто Різдвом за точнішим астрономічним календарем…

У нашому різдвяному очікуванні немає природного процесу, де те, що наступає першим, і є найважливішим, вже потім – другорядне. Ти чекаєш на щось, а у твоє очікування вривається якесь інше дійство. Інколи виникає враження, що для частини суспільства Різдво – це свято “другого олів’є”. А найбільше болить, що ніхто не бачить проблеми.

Я не хочу, щоби при переході на новий календар стався новий поділ у суспільстві. Завжди знайдуться ті, що покладуть душу й тіло за “наші” свята. Тому вихід я бачу в діалозі – і без різких рухів. Лише коли у суспільстві виросте критична маса людей, готових змінити щось у календарі, тоді можна діяти. А поки дискусія не почалася, мені залишається просто переконати своїх дітей, що хоча ми не спимо у ніч з 31 грудня на 1 січня, – це все ще не те свято, якого ми чекаємо…

Джерело: ТВІ