Вона зробила крок на нову, омріяну українську землю, вийшовши із приміщення львівського аеропорту. Це  земля її прабатьків, земля, про яку вона багато чула і яку безмежно любила, ніколи її не бачачи.  Молода дівчина з Торонто завжди мріяла побувати в Україні,  і вважала її  своєю рідною землею.

Того дня Україна зустріла дівчину весняною прохолодою. Назустріч білявці із зеленими очима йшли люди, які настільки були заклопотані  своїми думками, що це було помітно навіть у їхній поставі і ході. Українці виглядали пригніченими, невпевненими і задуманими…Тоді вона усвідомила, що те, що їй розповідали і те, що діється довкола, дуже відрізняється. Але від цього вона не відчула розчарування, а зрозуміла, що потрібна тут, аби щось змінити і принести бодай якусь радість цим людям. Адже з дитинства вона вважала себе українкою, а потім громадянкою Канади…

Пропонуємо  інтерв’ю із Оксаною Грициною, викладачем англійської мови в Українському католицькому  університеті (УКУ) у Львові, літературним редактором журналу «Lviv today»про життя канадійки в Україні та українську діаспору в Канаді.

– Оксано, розкажи  про себе і своє походження…

– Я вважаю себе українкою, бо моє коріння – українське. Народилася в місті Торонто (Канада). Вся моя родина, по татовій лінії, з Тернополя. Українські баба і дідусь мігрували з України у 1948 році. Спочатку вони поселилися в провінції Квебек, що в Канаді. Потім вони вирішували чи жити в США, Канаді чи Аргентині. І я вдячна Богові за те, що вони залишилися в Канаді у Торонто. Якби я не жила в Торонто, моє би життя не було таким, яким воно є зараз. Адже в Торонто є найбільша українська діаспора у світі. Український дідусь був греко-католицьким  священиком в Торонто. Мій тато народився в Австрії, наприкінці Другої світової війни в таборі для біженців. Моя мама має словацьке коріння, хоча і народилася в Канаді. Її батьки переїхали зі Словаччини. Я з дитинства ходила до маленької греко-католицької парафії Північного Торонто. Мама працювала учителем французької мови у школі понад 35 років для учнів 9-11 класів. Тато також викладав. В мене ще є сестра Божена – викладачка англійської мови, а я викладач всесвітньої історії. Мені страшенно подобається викладати історію Канади, хоч, можливо для студентів цей предмет є нудним, але таким чином я розкриваю їм їхню ідентичність. Я також викладаю французьку мову і культуру і  можу викладати ще  історію театру, адже в університеті я вчилася на факультеті Шекспірного театру. Дуже люблю педагогіку викладання театру. Я закінчила Йоркський університет Канади. В університету я була у виконавчій секції  українського студентського клубу. Розумієш, якщо ти в діаспорі, ти обов’язково матимеш діяльність в громаді. Така твоя доля (сміється). В клубі найперше я була піар-менеджером, потім секретарем, згодом-президентом. В цій організації студенти планували різні спортивні турніри, вечірки. На таких вечірках ми збиралися з пивом і пирогами, щоби зустрітися з іншими українцями. Тоді якраз, починаючи із 2005 року, всі подібні студентські клуби відроджувалися. А в Йорку  ми створили новий.

– Знаєш, скажу тобі, що я дивуюся твоїй любові до України, з огляду ще й на те, що ти все ж народилася в Канаді. Зараз нечасто можна побачити таку щиру любов до всього українського. Як вашій сім’ї вдалося зберегти  українську ідентичність? Хто прищеплював тобі любов до України?

– Моя перша мова вдома була українська. Не зважаючи на своє словацьке коріння, мама народилася в Північному Онтаріо. Тамтешня словацька громада не була дуже діяльною, українська ж навпаки активна. Коли мама з татом побралися, вони вирішили, що родина буде українською. Моя українська родина – чисельна – це 17 двоюрідних братів і сестер. І ми завжди такою родиною збиралися в українських баби і в діда. Пригадую, як  в дитинстві ми святкували Великдень у діда, який благословив усі  наші кошики. На Різдво ми колядували, їли українські страви. Крім того, ми ходили до великої української церкви. Ми всі вчилися в українській школі. Я ходила 11 років до української школи, причому останні 3 роки навчання я складала а курси з українознавства. І оцінки за цей курс в Онтарійській системі  навчання визнаються. Батьки  мені б не вибачили, якби я говорила лише по-англійськи. Моя родина зберегла українську мову через діяльність у ПЛАСТі.

– Коли ти вперше приїхала в Украну, ти почувалася розчарованою тим, що побачила? Якими були твої враження?

– Мої батьки ніколи не були в Україні. Я весь час їх прошу приїхати. Але завжди знала, що баба і дідусь  –  з України, з  Тернополя. Вивчаючи  історію України, я усвідомлювала, що ця держава завжди була під другою країною. До Помаранчевої революції всі в діаспорі мали романтичне уявлення про Україну. Зараз  той, хто тут не був, ніколи і не зрозуміє, що тут діється. Вони гадають, що на Україні – рай. Я вважаю Україну своєю рідною землею. Дехто вважає, що мене хтось у цьому переконував. Насправді-ні, але у ПЛАСТІ нас вчили любити Україну, Бога.  Коли я вперше сюди потрапила, то дійсно була шокована, тим, яке тут життя. Вперше я приїхала сюди із своїми сестрами на табір в Карпати із ПЛАСТом, а пізніше вже самостійно.

– Чим, окрім навчання, ти ще займалася в Канаді?

-Я  поєднувала роботу, навчання і волонтерське життя. В ПЛАСТі ми вважаємо, що якщо країна має погану науку, то їхня політична система теж буде поганою. Гадаю, що люди в Україні мають статичну науку. Вони не розуміють, як брати на себе ініціативу, як творити думку. Тільки через науку можна мати свою опінію, можна висловитися,  поєднувати  думку з фактами. Свого часу, мама моєї мами, тобто моя бабця, залишила гроші і сказала, щоб вона їх використала для подорожей, щоб вона побачила, як живуть інші люди. І як сформовані  чужі культури. Моя мама в 16 років поїхала у Європу. І вона мене розуміє, коли я вже від 2-го курсу університету подорожую щорічно. Я була у Франції, Іспанії, Туреччини, Румунії, Болгарії, Польщі, Словаччині, Україні,Австрії. Також мені подобається, те що ми їздимо по ПЛАСТових хатах у всьому світі.

– Ти зараз у Львові займаєшся викладацькою справою. Навчаєш студентів УКУ англійської та французької мови. Крім цього, чим  ще займаєшся в Україні?

– Я проваджу діяльність в Українському Канадійському Конгресі. В Україні також продовжую діяльність в ПЛАСТі. А ще є організація, яка змінила моє життя з 2006 року – Міжнародний БФ «Нове покоління», що допомагає дітям-сиротам. В цій організації її представники збирають стипендії для сиріт. Ми маємо близькі стосунки із 36 інтернатами в Україні.

– Відомо, що зараз простежується у світі нова хвиля міграції. Як українці адаптуються до життя в Канаді?

– Особливо це помітно в Торонто. У мене є одна родичка, яка могла бути лікарем в Україні. Але, коли вона їхала з України до Канади, то була дуже молодою і привезла туди двох синів і чоловіка. Один син молодший-долучився безпроблемно до нового життя, а інший – довго шукав свій шлях і вирішив служити в канадійській армії. Тепер українська громада старається більше розуміти менталітет людей, які приїжджають. Суспільна служба в Торонто тепер вивчає російську мову, адже приїжджає  багато російськомовних українців. Нам, звичайно, важко це зрозуміти, бо наші прабатьки боролися проти цього. Вони прагнули зберегти українську мову і культуру, будували в Канаді українські церкви, робили чисельні заходи. Зараз ПЛАСТ потрохи вимирає, бо у ньому стає дедалі менше потреби. Відкриваються різні студентські клуби, куди приймаються усі, хто має українське коріння. І неважливо чи говорять вони російською чи англійською, важливо коріння українське. У той час, як у ПЛАСТі є головна вимога членства-знання української мови.

– Чи хотіла би ти залишитися в Україні?

– Я би хотіла жити в Україні. Проблема у тому, що за професією я – викладач. І те, що я маю канадське громадянство означає, що майже всі двері у світі мені відкриті і я маю багато можливостей. Я відчуваю, що є тут корисною, а це означає, що я можу тут робити щось добре. У Львові я би залишилася  на всі 100%, у Києві мені вже запропонували роботу в головному офісі Українського Канадійського Конгресу. Але я би хотіла викладати і бути поруч із молоддю, щоб «масажувати» їх голову інформацією. Я викладаю в УКУ, стала редактором журналу «Lviv today», працюю із дітьми-сиротами. Ці діти приносять мені величезне задоволення. Я багато вчуся від них, крім того більше дізнаюся про українську мову і менталітет український. І я знаю, що якщо я навіть трішки поспілкуюся з ними, вони всеодно від мене чогось навчаться. Завжди хотіла працювати в УКУ. На мою думку, це найкращий університет у Львові. Тут немає хабарів, корупції і тут можна здобути знання на професійному рівні. В Канаді також є приватні католицькі університети.

– На твою думку, чому, попри те, що Україна багата на традицію, мальовничу природу, милозвучну мову, люди залишають свої сім’ї і їдуть?

– В Канаді можна добре заробити. Викладачі в Канаді в тиждень заробляють близько тисячі канадійських доларів.  Не можу сказати, що гроші не відіграють значення в процесі міграції, адже кожна людина хотіла би мати власне житло і почуватися захищеною. Але я не залишуся в Україні, бо викладачі тут не є захищеними. Я не отримую тут жодної страхівки, відповідно і мої діти  не були би тут застраховані. Викладачка в Канаді до 25 літ має різні страховки, медичну допомогу. І якби щось сталося зі мною, чи з моїми дітьми, я би не відчувала там стресу і не думала би що робити, бо я не маю грошей. Мої батьки – викладачі, і повір, що це ще не є найбільш високооплачувана професія у Канада. Але я ніколи не переживала про те, що я буду їсти, як оплатити своє навчання. Навчання мої батьки завжди ставили на перше місце. А тут наука…Я би дуже багато хотіла змінити, якби таки залишилася тут. Я би хотіла стати міністром науки тут, бо існуюча система освіти в Україні  повинна бути зруйнованою, і все має початися  наново. Почати було би варто із використанням позитивних рис західного менталітету. Мені дуже не подобається, коли люди кажуть, що уряд в Канаді чи Франції є найкращим урядом. На мою думку, потрібно просто перейняти найкращі правила та ідеї інших цивілізованих урядів, позбутися старого, бо те, що є в Україні – “гнилий будинок”. Я кажу своїм студентам те, що, якщо я не розумію чиєїсь курсової роботи чи дисертації, щоб вони почали заново її писати. Потрібно зрозуміти ту істину, що якщо щось не працює, потрібно почати заново. І зробити це добре, а не частину роботи. Тато на нас часто кричав і казав: «Зроби цілком! Дійди до кінця!». І я дуже вперта людина і завжди мушу завершити проект, поки всі мої сили не будуть виснажені.

А знаєш, люди від’їжджають,бо не почуваються тут потрібними. Вони працюють на роботі і не можуть підвищити свій рівень життя. Отримують таку зарплату, яка не є відповідною для них. Люди не заробляють стільки грошей, щоб вони могли відкласти якісь кошти. А ті, кому вдалося щось заощадити, то мають переважно родичів із-за кордону, які їм висилають ці кошти

* * *

Після розмови з Оксаною, 25-літньою канадійкою українського походження, стало трохи незручно і соромно від того, що ми – ті, хто народилися і живемо в українській державі, так і не навчилися любити свою землю, плекати її культуру, цінувати її незалежність, зберігати її мову. Коли ця дівчина в розмові торкалася національних питань, вона дуже емоційно  їх пояснювала і відчувалося в її голосі жаль через те, як українці живуть і як вони занедбують скарби Божі. Мені здалося на мить, що головною причиною того, як ми живемо і не можемо ні до чого вагомого доробитися.  –  є ми самі. Напевно, варто почати із себе, а тоді Бог так попровадить, що таки змінить “гнилий будинок” на нову затишну українську оселю…

Автор: Руслана Ткаченко

Джерело: Навігатор