Ярослав Ємельяненко – директор організації «Чорнобиль Тур», волонтерського центру «Чорнобиль», «Асоціації чорнобильських туроператорів». Понад 15 років він доносить інформацію про Чорнобильську катастрофу, її причини і наслідки до людей у всьому світі.

У 2015-2016 роках Ярослав організував так званий «волонтерський туризм», який давав змогу заможним людям з усього світу потрапити у зони бойових дій, а гроші, заплачені за такий тур, скерувати на купівлю обладнання, бронежилетів, касок для хлопців на фронті. З початку повномасштабного вторгнення Ярослав і його команда активно включилися у волонтерство, адже завдяки мережі власних відеокамер та присутності людей у Чорнобильській зоні, могли оперативно передавати дані в СБУ та Генштаб, а на цю, тоді вже окуповану територію доставляти гуманітарні вантажі. Одразу після звільнення Київщини він організував виставку і почав працювати над створенням музею, який би допоміг зберегти пам’ять про пережиті жахіття. 

Наше інтерв’ю у межах проєкту «Малі історії великої війни» розкриває Ярославове сприйняття війни, готовність боротися, відновлювати зруйноване і творити нове. 

Ярославе, згадайте перший день війни. Ваші пережиття, про що ви думали?

Перший день, перші години – це намагання зрозуміти, що сталося і якого масштабу, координація з рідними, хто де знаходиться, який наступний крок. Я зрозумів, що ті потужності, які є в Чорнобильській зоні, навряд чи виживуть. Але ми готувались для того, щоб чинити максимальний спротив. За кілька місяців до війни я поповнив склад своєї особистої зареєстрованої зброї, бо бачив, що нарощується агресія з боку Росії, і хоча б свою сім’ю та своїх рідних, співробітників я маю захистити. Частину своєї зброї я віддав, до речі, сусідам, які живуть над нашим офісом, тому що вони тут залишалися. Ну, і спокійніше залишатися, коли є чим відбити хоча б локальний якийсь напад. 

Я вважаю, що за психологічним навантаженням і за кількістю процесів, які відбувалися у мізках у перші дні, йшли тижні за три, чи за місяць звичайного життя. Але більша частина навичок викрутичуватися з будь-якої ситуації, виводити її в позитив, були у мене «з минулого життя» у волонтерці і вони дуже додали впевненості. Пам’ятаю, що  ми дуже мало спали, дуже багато моталися, були втомлені, але з відчуттям, що відбуваються правильні речі, не дивлячись на війну. Я ще подумав, чому це відчуття таке знайоме мені? І зрозумів,  що ця втома схожа на втому у період високого сезону в Чорнобильській зоні. Алгоритми абсолютно ті ж самі: постійний стрес, постійне розв’язання якихось питань, знаходження рогу єдинорога нізвідки, бо він там потрібен і його треба якось матеріалізувати. Ми його шукаємо, знаходимо, доставляємо, і робимо все оперативно. Тобто, попередній досвід дуже допоміг пережити нормально всю гостру частину окупації Київщини. Не зважаючи на те, що ми постійно знаходились на відстані 5-10 кілометрів від лінії фронту, бо працювали з підрозділами, які безпосередньо вели бойові дії, нам це вдавалося набагато простіше, ніж тим, хто виїхав, хто читав новини і не міг ніяк застосувати свої навички і чимось допомогти. Так, вони скидали гроші. Але бути в безпосередній близькості до всіх подій – набагато простіше, ніж спостерігати звідкись. Ти робиш 200% того, що можеш. 

Ми не виїжджали нікуди з Києва, переміщалися між районами, бо, коли на Оболонь зайшли російські бронемашини, ми від’їхали в інший район Києва. Коли вони зайшли на Поділ, – ми від’їхали ще трішки далі. Всі: і син, і дружина, і наші співробітники, зібралися в одному місці, щоб максимально координуватися. Ця активна частина стала такою волонтерською «групою захоплення», постійно їздили і діставали все, що необхідно. Допомагали і формували, якось так це було.

Дуже приємно було спостерігати в абсолютно спустілому місті знайомі обличчя. Це була така річ, яка дуже підтримувала. Ти розумів що ти не один, і так  було легше. На другий тиждень ми дістали з консервації свою броньовану техніку, БРДМ-2, який мали підготувати для того, щоб віддати військовим. Але річ у тому, що він два роки простояв на «приколі» і не хотів заводитися. І ось тоді ми, в абсолютно пустому Києві, де тільки повітряні тривоги лунали, зустріли Карима, робітника СТО, який допоміг нам полагодити цей  БРДМ. Ми одразу його помітили  жовтими стрічками та відвезли в частину, щоб на нього була встановлена зброя, він боронив Київ. Потім займалися гуманітарною допомогою, їздили в КМДА, знаходили їжу для бійців ТрО, тому що осередки створилися, а забезпечення в них ще не було. На чому лежати-спати – шукали просто по домівках. Коли нас зупиняли на блокпостах, то казали: «Та, які ви волонтери! Ви на BMW їздите». Я кажу: «Яка машина була на момент початку війни, на тому й возимо» (сміється). 

Великою проблемою були лінзи для очей. Бо багато з військових мали не дуже добрий зір, а в окулярах вони не могли служити. По закритих аптеках та оптиках ми шукали для них лінзи. Контактували з іноземцями, які приїздили до нас з міжнародних місій, спостерігачів, питали, яка ситуація в окупованій Київській області, що там в Чорнобилі. Ми постійно робили їм звіти, оновлювали їх відповідно до інформації, яка надходила від наших інформаторів під Чорнобильською зоною. Паралельно вели якісь вечірні ефіри, бо важливо було  інформувати людей про стан справ, про стан радіації, щоб запобігти паніці в соціумі, і в Києві, і в Україні, і за межами країни.

Дружина з сином не виїжджали з Києва?

Ні, не виїжджали. Я розглядав виїзд своєї сім’ї кудись далі, чи навіть за кордон, мені було би тоді простіше. Але дружина не хотіла їхати окремо від мене. Тому вони залишалися у місці, де було все, що необхідне. Я не думав про можливість окупації. Ми розставили собі такі «маячки»: якби ворог підійшов, ми б трохи переміщувались далі, тобто у нас був план. Але, чим далі ми від’їжджаємо від Києва, від центру, тим менший коефіцієнт нашої корисної дії – ми не можемо робити багато, коли знаходимось десь далі. Тому ми намагалися ось так балансувати. Це було узгоджене рішення. Моєму сину 7 років, я гадаю, що йому спокійніше кожного дня бачити обох своїх батьків, і я, не зважаючи на дуже велике навантаження, був у доброму гуморі. Це досвід ще з 1986 року, тому що я був трохи молодший за нього, коли сталася катастрофа у Чорнобилі. Я ж не розумів, що таке радіація, що там сталося, чому літають гвинтокрили і все інше, але ось цей страх батьків дуже сильно передавався. Вже у дорослому віці спіймав себе на думці, що коли над Києвом пролітає гвинтокрил, я відчуваю ось цей жах моїх батьків, досі. Тому під час цієї війни я, маючи попередній досвід, намагався не поширювати свій страх на сина. Я не приховував від нього ситуацію, розповідав, що росія намагається нас знищити, а ми робимо все для того, щоб їм це не вдалося. Тобто, він це все розумів, бачив, що батько дуже замучений, в бронежилеті, пізно вночі повертається, але спілкується, усміхається, щось робить. Як на мене, це набагато краще, ніж бути десь на Заході Україні чи закордоном і  не бачитися одне з одним. 

Пам’ятаєте цей момент, коли ви вперше довідались, що росіяни зайшли в Україну через Чорнобиль? Яке було у вас перше відчуття і розуміння вашої місії у цій ситуації? 

Останні 15 років, з того часу, як створив свою першу організацію, я відповідальний за всі проєкти і за людей, які залучені у них. Я думаю, планую, що робити, переживаю. Під час ковіду, ми майже рік протрималися коштом моїх заощаджень, бо я не хотів, щоб розпався колектив. Я відчуваю відповідальність за них, і перші рефлексії, які були – це захистити всіх наших колег. 

Ускладнювалось все тим, що частина моїх співробітників перебували в безпосередній близькості до Чорнобильської зони, і вони постраждали першими. Ми контактували з ними, дізнавалися про ситуацію. Пропонували переїхати в Київ. Дехто виїхав, дехто відмовився і в результаті потрапив до окупації. І, до речі, вони дуже допомагали збирати дані про рашистів. Я намагався зрозуміти: скільки часу, якими зусиллями нам доведеться відновлюватись? І наскільки далеко вони [росіяни] зайдуть? Тобто, страху, що це може бути наш останній день, не було. Я це сприймав як робочу задачу, намагаючись якомога зменшити їхній вплив на наші справи. Бо це не є просто бізнес, це є дуже великий шматок дорослого життя і вкладеної душі. І кожна людина тут є складовою нашого життя. Тому завдання було фізично захистити своїх,  свій бізнес і зробити так, щоб це якомога швидше закінчилося. 

Коли росіяни вже в Чорнобилі почали окопуватися і базувати свої війська, як ви для себе це трактували, наскільки це було несподіваним для вас? 

Ви знаєте, це була дуже приємна несподіванка, що вони почали рити окопи в Рудому лісі. Коли це вперше сказали, я не повірив. Адже наші ліквідатори, радіаційні розвідники, в перші місяці після аварії складали детальні звіти про рівень забруднення в Чорнобильській зоні і передавали їх в Москву, для побудови стратегії ліквідації наслідків. У Москви всі ці дані щодо забруднення Чорнобильської зони були завжди. Звісно, зараз рівні радіації в тисячі разів нижчі, але профіль залишився той самий. Там лісу як такого нема: по один бік дороги він був і порудів, а по інший бік дороги забруднення таке ж саме, але лісу там нема, є кущі. Те, що вони почали там копати окопи, було дуже великою несподіванкою. І тільки коли ми отримали візуальне підтвердження, що справді там є ці окопи, ми повірили. 

Ми вирішили з цього зробити інформаційно-психологічну операцію і розкрутити це максимально, тому що це було дуже на руку Україні – створення паніки у ворога. Те, що вони зробили, говорить про те, що вони ставляться до Чорнобильської зони як до будь-якої території, яка не має радіаційної складової. Вони заходили в перші дні та підняли своєю броньованою технікою рівні радіації настільки, що ми зафіксували перевищення у шість-вісім разів, поки ще автоматичні системи радіаційного контролю працювали. Потім були пожежі, потім ці окопи. І цього було достатньо для того, що б в соцмережах та телеканалах всіх країн зробити справді паніку. Ми пояснювали, що вдихання цих радіонуклідів, перебування в окопах там, де падали навіть частинки реактора, може заподіювати шкоду здоров’ю. І, ви знаєте, це вдалося розкрутити. Ми побачили зворотній зв’язок в російських та білоруських пабліках. 

Дуже погано білоруси почали реагувати на те, що росіяни вивозять свою броньовану техніку і все награбоване в українців, через Чорнобильську зону, бо ми пояснювали, що воно забруднюється пилом і може нести небезпеку для життя. І для будь-яких цивільних, які не розбираються в радіації, це звучить дуже панічно. Якщо сказати відверто, такої великої шкоди суто фізично не було. Але важливо розуміти, що був збіг факторів: росіяни пів року перед нападом на Україну зимували в наметових таборах на кордоні з Білоруссю. Умови у військових таборах ви собі можете уявити. Тобто, їх імунітет знаходився не в найліпшому стані. По-друге, у кожного з них були свої хронічні захворювання. Здорових людей не існує. По-третє, величезний стрес: вони хотіли захопити Україну за три дні, а тут і за місяць, і за два місяці не вийшло, – кожна хата відстрілювалася і чинила  величезний спротив. І коли до всіх цих факторів плюсується ще й радіація, яка пригнічує імунітет, ось тут може статися що завгодно. Психосоматика плюс дія радіаційного випромінювання впливає дуже негативно на імунітет. Потім прийшла інформація про те, що білоруси сказали, що є ураження середнього та високого ступеня від радіації, і навіть є якісь смертельні випадки. Я не міг перевірити цю інформацію, тому що ми залишалися в Києві, але дуже скептично до неї ставився, доки мені не сказали, що вони [росіяни] розвандалили дві наші надсучасні лабораторії та повивозили тестові джерела випромінювання, які знаходилися в лабораторіях. Там навіть були фрагменти «слонячої ноги» з четвертого реактора – сплавленої з бетону, заліза, шматків реактору, графіту і всього іншого. Надрадіоактивні речі, які наші науковці дістали, щоб досліджували, як можна вичистити реактор, утилізувати відходи, зменшити випромінювання. Все це було вивезено у невідомому напрямку. Зрозуміло, що це робили не науковці. Це робили військові, які навіть не зможуть використовувати вивезене обладнання, бо воно дуже специфічне і робилося спеціально для Чорнобильської зони. Основна їхня задача була не накрасти для того, щоби собі зробити краще, а просто знищити для того, щоби опустити нас до їхнього рівня. Але в результаті всіх цих дій і потужно піднятої теми, бо Рудий ліс прозвучав у світі на всіх мовах, виникла насправді паніка, на яку навіть білоруси реагували. Вони заборонили пересилати награбовані вже радіоктивні речі, які російські військові відправляли в росію. І це сприяло виходу військових російських за межі Чорнобильської зони. Коли Збройні Сили України почали робити «котел» на рівні Іванково та відрізати Ірпінь, Бучу всю і цю територію, росіяни відходили до Чорнобильської зони і мали там залишатися. Це мав бути об’єкт міжнародного ядерного тероризму, який мали використовувати для шантажу, як зараз відбувається у Енергодарі. Але нам доповіли, що у них в частинах почалися істерики, паніка, у тому числі завдяки цій психологічній роботі. В результаті – ворог повністю вийшов за територію України, не закріпившись у Чорнобильській зоні відчуження.

Чи ви були серед перших, хто увійшов у Чорнобильську зону після виходу росіян? Які були перші враження?

Ми на другий день після деокупації регіону одразу поїхали туди. Там були наші друзі співробітники, з якими ми останні місяці не могли зв’язатися, адже зв’язок був майже відсутній. Ми навіть не знали, чи живі ці люди. Тож у соцмережах ми зібрали інформацію про людей, яких треба там знайти,  і на другий день одразу поїхали до Іванково, до початку Чорнобильської зони. Ми їхали нерозчищеною територією, стояли розбиті російські колони, міни лежали просто на узбіччях, на дорогах. Специфічний запах смерті стояв майже біля кожної розбитої колони. Техніка стояла зі всім озброєнням, вибирай, що хочеш. Але на це навіть не хотілося дивитися. Я зробив одне-єдине селфі на фоні розбитого ворожого танку за всі ці місяці, одну-єдину фотографію. Просто примусив себе, щоби потім подивитися і нагадати собі, що я там був. 

Відчувалася огида до всього, з чим вони приїжджали до нашої України. Ця безкультурна нація, з якимись надуманими приводами приїхала нас знищувати. Я весь час оцінював, як швидко ми зможемо це все прибрати, відновитися. Але, думаючи про це, я розумів, що потрібно обов’язково, щоб кожна людина, яка не мала прямого досвіду війни, сама побачила, відчула, відчуття людей, коли у них перед хатою стоїть військова техніка, яка знищує нас, українців. І як ця техніка виглядає, коли її знищують українці. Бо, без цього розуміння люди будуть знову і знов повертатися до «хороших русских», до компромісів, до того, що можна домовитися, що можна підписати ще 250 міжнародних угод чи чогось такого, хоча воно не працює.

Росіяни зайшли через територію Чорнобильської зони, яка, в принципі, була захищена і Женевською конвенцією, і всіма іншими міжнародними документами, які не передбачають використання будь-якої зброї чи ведення бойових дій на території з радіоактивними відходами. Але все це папірці. Тут папірець не працює. Я хотів би, щоб це зрозуміла кожна людина, яка живе в Україні чи планує жити тут, бо від її рішень, від її позицій і залежить наше суспільне майбутнє. І ми маємо розібратися з цим зараз, бо якщо не розберемось, воно повернеться за кілька десятків років. А я б не хотів, щоб мої діти отримали більший досвід війни, ніж вони отримали зараз.

Чи мали ви інформацію про те, як поводили себе люди з сіл і містечок поблизу Чорнобиля під час окупації?

Я не вважаю, що війна дуже змінює людей. Вона увиразнює ті людські риси, які вони завжди мали. Люди, які були бойовими у мирному житті, залишились бойовими і під час окупації. Справді були люди, які допомагали всім навколо. Волонтери, які знаходили ліки, комунікували з «великою землею», ризикували своїм здоров’ям, обходили, обпливали російські блокпости.  Один мій знайомий кілька тижнів намагався потрапити в окупований Чорнобиль до свого батька. Він розглядав будь-які можливості потрапити туди. І в результаті дістав багато скатів від автомобілів, надув їх і намагався через «київське море» допливти до чорнобильської частини з ліками та їжею для свого батька, який був у дуже глибокій окупації без зв’язку. На жаль,  йому це не вдалося: його вітром здуло в інший бік і його ледь не розстріляли, як неопізнаний плаваючий засіб. Але є люди, які мали такі якості, не чекати поки за них щось зроблять. Вони ризикували своїм життям, передаючи інформацію про ворога з середини російського тилу, а ми ділилися з ними новинами. І ця інформація допомагала їм переживати все, аже так вони бачили перспективи, якесь світло в кінці тунелю. 

Вперше туди ми їхали кількома бусами через болота, через річки, разом з військовими. По дорозі витягали один одного, тому що в тих полях застрягали навіть повнопривідні машини. Ми привезли Starlink, вийшли на головну площу Іванкова з гуманітарною допомогою. Перше, що питали у нас місцеві, як можна зв’язатися з рідними. І це дуже важливо, адже людині головне не вдовольнити свій голод, а дізнатися, що сталося з рідними. Наприклад, я підключав людей по вайберу з платного акаунту, і один дідусь дуже боявся набрати номер свого сина, тому що вважав, що він мертвий, не встиг виїхати. Розумієте емоції людини, яка зараз подзвонить синові,  не знаючи чи той відповість? Син відповів, та ще й втішив дідуся тим,  що за цей час в нього народився онук. Таких історій багато.

Люди переживали, чи не зайдуть знову росіяни, чи добре там укріпилися. Я кажу: «Друзі, я їхав разом з військовими, там військових наїхало повний Чорнобиль. Не переживайте, будь ласка, другий раз це не повториться. Тому бережіть себе, ось вам ліки, ось вам їжа. І все буде добре». Одна жінка спіймала нашу колегу на вулиці, побачила, що ми з Києва, і дуже довго розповідала, як її затягли кудись кадирівці, мало не зґвалтували, а сусіди її відбили і вони втікали через городи. Під час досить довгої окупації у людей назбиралося дуже багато негативного досвіду, травм. Тому зараз ми також займаємось психологічною реабілітацією деокупованих регіонів. З ними треба працювати і не чекати, поки ці травми кристалізуються і в нас виникне нова травма національного масштабу, як сталося з Чорнобилем. Бо тоді не встигли. Розпався Радянський союз, не було часу-можливості, пріоритети були інші. А в результаті – травма на всю націю. Тому працюємо зараз і в психологічному напрямку також.

Росіяни дуже швидко увійшли у Чорнобильську зону. Як ви це для себе пояснили? Чому так сталося?

Це розмова, яка маємо вести вже після перемоги. По цій ситуації є дуже багато питань. Тому що, не зважаючи на те, що ми знали про напад, знали звідки він буде, готувалися ми абсолютно недостатньо. Коли в перші дні люди з сокирами йшли, щоб стримувати ворога, з будь-чим, що було під рукою, у нашої влади не було іншого виходу, як стати «правильними» керівниками для своєї країни. І тоді вже, мені здається, почався спротив. У Чорнобильській зоні так само є багато питань: є люди серед місцевих працівників, жителів Чорнобиля, які зустрічали окупантів з російськими прапорами. Є питання, чому не всі мости були підірвані. Дуже багато факторів, які мають скластися в якусь картину, коли ми матимемо час у цьому розібратися, бо зараз задача одна – прибрати росіян з території України і вижити, а далі буде час – будемо розбиратися.

Ми зараз на території музею, розкажіть про вашу ідею. 

Я згадував, що ми були в безпосередній близькості до фронту, бачили, як працюють військові і що залишається після росіян на деокупованих територіях. На це все було важко дивитися. Воно несло біль. На наших очах відбуваються історичні події. Це небажаний досвід для нас, але він є таким, яким він є. Коли ми за місяць чи за кілька тижнів поверталися до територій, які були під окупацією чи, де відбувалися гарячі бойові дії, ми бачили, що техніку вже прибрали, травка зазеленіла, розбиту хату чимось затягли. Здогадатися, що тут відбувалася кривава бійня, було вже неможливо. І тоді я зрозумів, що люди, які бачили це все на власні очі, не допустять, щоб воно повторилося. А ті люди, які поїхали за кордон, чи ті, які приїжджають до нас з міжнародних місій, журналісти, всі, хто не бачив цього всього на власні очі, їм треба показати, що тут сталося, показати історію. Бо тільки візуальні об’єкти, реальні, які можна помацати, які можна оцінити, дають розуміння того, що насправді сталося і чому ми чинимо спротив проти всього цього. Ми зрозуміли, що це треба показувати. 

Тоді наш простір «Чорнобиль hub», у якому раніше відбувалися виставки, презентації книжок, невеличкі концерти, ми перетворили на виставку. Ми стягли сюди артефакти, розписали їхні історії, щоби кожна людина, яка приходить сюди, побачила, що було на території, окупованій росіянами. 

Тут, окрім різних видів ракет, російського озброєння і всього іншого,  є дуже цікаві експонати. Мій улюблений – це той самовар гостомелівського десанту, який наші волонтери разом з військовими витягли з російського бліндажу під Гостомелівським аеропортом разом із парадною формою. Росіяни були настільки впевнені, що вони візьмуть Київ за три дні, що брали з собою парадну форму та сімейні реліквії. Це Тульський самовар 1895 року (показує).  Коли нам його привезли, я обдивився з різних боків, топку самовару навіть сфотографував, бо знайшов там недопалки того, чим його розтоплювали, щоб приготувати чай. Це дуже символічно, бо до нас прийшла така недокультура, яка для приготування чаю в бліндажі палить свої ж книжки. І ці люди нас намагаються від чогось звільнити. 

У сусідній розбитій російській колоні була знайдена українська побутова техніка, у тому числі відеоплеєр початку 2000-х років, який зараз взагалі нікому не потрібний, їх можна на сміттєзвалищах знайти. Але ця людина [невідомий російський військовий] вкрала відеоплеєр в українця і навіть підписала своїм ім’ям, назвою своєї частини для того, щоб в нього свої ж росіяни не вкрали цю вкрадену річ. Ці всі факти дають розуміння, хто до нас прийшов. Також популярний експонат – це крісло смертника-пілота російського сучасного бомбардувальника СУ-34, яке було пошкоджене для того, щоби пілот, якщо машина підбита, не вижив, не потрапив в полон та нічого не розповів українцям. Конкретно цього пілота розірвало навпіл при намаганні катапультуватися з підбитого СУ-34. До речі, наші волонтери навіть знайшли прізвища тих двох людей, які летіли в цьому СУ, ми зробимо таблички з їхніми фотографіями та регаліями для того, щоб кожен відвідувач виставки міг уявити, що таке служба в російській армії і до чого вона веде. Коли твої ж люди шкодують механізм, який може тобі вберегти життя. 

Ярославе, мабуть, Рудий ліс, Чорнобаївка залишаться місцями, де колись будуть проходити тури, де розказуватимуть про цю війну. Чи ви вже думали про це? 

Я не просто думав про це, я працював над цим ще коли Чорнобильська зона знаходилась в окупації. Тому що окупована Чорнобильська зона та окопи в Рудому лісі – це перший в світі приклад міжнародного ядерного тероризму. І всі ці залишки життєдіяльності російської армії там мають бути меморіалізовано для того, щоб наочно на них демонструвати українцям, іноземцям, майбутнім поколінням, до чого призводить намагання домовитися чи підписати якийсь папірець з росією. Бо коли ти комусь розповіси, що вони [росіяни] порушили все, що можливо, це буде просто абстрактна фраза. Коли ж ти привезеш безпосередньо до розритих окопів, і на «Мапі радіаційного забруднення» покажеш, що саме в тому місці, де вони їх нарили, дуже велике забруднення, це – візуалізує. 

По-друге, як тільки зона була деокупована, ми пропрацювали нові туристичні маршрути Чорнобильською зоною. Туризм в такому випадку – це, знову ж таки, інструмент донесення історії до людей. Раніше в Чорнобильській зоні була тільки історія 1986 року, історія ліквідації, а зараз нове історичне нашарування – війна 2022 року. Ми склали сценарії, як збалансувати історію 1986 з історією 2022 року, як пояснити, чому росіяни постраждали від своєї зневаги до української землі і до української радіації. Ми розповідатимемо як сама природа допомогла українським військовим, адже у міжчассі як росіяни пішли, а українці повернулися у чорнобильську зону, пройшли тижневі зливи, які змили більшу частину радіації назад в ґрунти, стабілізувавши її на кількох сантиметрах нижче поверхні. Тому наші українці, які прогнали ворога звідти, не завдали собі ніякої шкоди.  Всі ці речі потрібно розповідати. У нас є дуже багато запитів на відвідання Чорнобильської зони, вони почались на нас сипатися буквально з другого дня після деокупації цієї території. І як тільки буде досягнуто домовленість з військовою адміністрацією та адміністрацією Чорнобильської зони, історичний туризм в Чорнобильську зону, у тому числі і по війні 2022 року, буде діяти.

В історії перебування російських військ на території Чорнобиля  є такий парадокс: росіяни приходять сюди, щоб повернути Радянський союз в Україну, а сам Чорнобиль був витвором і таким цвяхом в домовину Радянського союзу. Чи для вас це має якийсь сенс?

Так. У цих маршрутах, про які ми щойно говорили, основна ідея пов’язання війни та Чорнобиля полягає саме в тому, що причиною чорнобильської катастрофи був Радянський союз. Це забруднило нашу територію, але ми перемогли, і ця територія очистилася. Тепер це найбільший в Україні біосферний заповідник, туристичний магніт №1, відомий на весь світ. Своєю культурою, працею ми перетравили це проблемне місце Радянського союзу на зону Відродження. І ця зона Відродження вже українізована, вона зараз знову допомогла нам у боротьбі з московією, яка вкотре до нас прийшла з намаганням нас вбити. І саме та радіація, яка залишилась від минулого витка цієї історії, сприяла виводу російських військ вже в цьому році. Ця територія збагатилася на події. І про це ми будемо комплексно розповідати із зануренням у 1986-й, і давніші часи колективізації, коли Радянський союз на поліській українській території, вирізав ліси, будував залізобетонний кип’ятильник, знищував природу, видозмінював території. Коли це все історично і послідовно розглянути, ти починаєш розуміти, в чому проблема нашої землі. Вона не тільки в нас самих, вона трошки східніше, на 300 чи 500 кілометрів. Про все це будемо розповідати саме там, але потрібна візуальна картинка. 

Після завершення цієї війни, після нашої перемоги Україну очікує дуже великий туристичний бум. І я кажу не про той туризм, щоби полежати на пляжі, не про відпочинковий туризм, а про військовий та історичний. Це, напевно, один з позитивних наслідків цієї жахливої війни. І, можливо, він частково компенсує наші зусилля, втрати і все інше, тому що про Україну дізналися всюди, Україну підтримують у всіх країнах. Немає жодної людини, яка не склала би якесь своє враження, відношення, чи не задонатила, не підтримала екіпіруванням, чи просто не переживала б за нас, розумієте? Ця «Україна» пройшла по всьому світу, і як тільки відкриється небо для міжнародних перельотів, як тільки тут стане трішки безпечніше, кожен з цих іноземців, який долучався, витрачав свої гроші, ресурси, емоції, захоче приїхати та подивитися, кого він підтримував. Він/вона також захоче подивитися на результати своєї діяльності. Захоче зустріти тих людей, військових, волонтерів, якщо ми ще будемо живі на той момент, щоб потиснути їм руку. Тому зараз ми пропрацьовуємо з невеличкими територіальними громадами музеєфікацію подій, які відбулися на їхній території. 

Насправді в кожній територіальній громаді є свої історії, є що розповісти. Я вважаю, що держава не повинна мати монополію на все це. Бо ця війна – це не війна держави з державою, це війна з нами, з людьми. І кожна людина, яка жила в Бучі чи в Гостомелі, якщо вона вижила і хоче розповісти про свій досвід, має бути гідом, екскурсоводом, і має виговорювати це з себе. Це той самий алгоритм, який дозволяє позбутися психологічних проблем. Розповідати українцям про війну треба. Це нас оздоровлює. Ми позбуваємось всіх цих «зажимів» щоразу, коли розповідаємо навіть найболючіші історії.

Що вас надихає? А що тривожить? 

Я гадаю, що надихає і тривожить одна й та сама річ. По-перше, надихає те, що зараз українське суспільство дуже згуртоване, і ми всі розуміємо, що робимо, і що має бути в результаті. І тривожить та ж сама річ: щоб воно залишалося таким дуже довго. Щоб війна для кожного українця не закінчилась до тих пір, поки війна на території України не завершиться. Тому що, коли ворог відходить від якоїсь території, за місяць-два там починається абсолютно нормальне життя, і люди починають забувати про те, що продовжується війна і що вони мають долучатися до спротиву, хто як може. Я не кажу, що поки йде війна, всі мають не сміятися, не пити коктейлі, не танцювати в клубах чи займатися чимось, чим вони займаються. Мають займатися, бо саме це дає можливість перезавантажити своє тіло, свою психіку. Людській психіці властиво адаптуватися і звикати. Так працюють наші захисні механізми. 

Проте ми маємо абсолютно всі наші ресурси та можливості кидати на допомогу тим людям, які б’ються за нашу свободу. Саме для того ми цю виставку зробили. Бо, по-перше, вона доносить інформацію для тих, хто не бачив, що тут відбувалося. По-друге, вона фінансово підтримує волонтерів, наші добробати та Збройні Сили України. Цей потік не має закінчитися до завершення війни, коли й Крим буде наш, коли Донбас повернеться до територій України, Луганськ і всі інші території. 

У вас особисто є хтось, кого ви втратили, хто загинув в Чорнобильській зоні?

Безпосередньо в Чорнобильській зоні – ні, але на цій війні – так, багато людей. На цій війні загинуло багато людей, з якими я був знайомий і з якими дружив. Є люди, яких ми фізично втратили, є люди, яких ми втратили ментально і емоційно, тому що вони залишилися на тому боці барикад та інформаційної пропагандистської війни. Коли ти працюєш з передовою, то бачиш звідки летять ракети. А, коли ти читаєш про це в якійсь пропагандистській пресі і віриш, що Україна все це почала і Україна все це робить, то…  На таких людей просто зараз немає ані часу, ані фізичного чи інтелектуального ресурсу, і з ними доводиться просто прощатися, ставити на них крапку. Тому ця війна принесла дуже багато втрат, і матеріальних, і людських. Ну і емоційних теж.

Розмова відбулася 25 липня 2023 р.

Розмовляв: Петро Дідула
Транскрипт: Ілля Чедолума
Текст: Галина Білак
Оператор: Павло Попков
Монтаж: Петро Дідула
Фото: Марія Вараницька